«Проблема морального вибору людини» за поемою I. Я. Франка “Iван Вишенський”
Дуже складно відповісти на питання, чи має право людина вважати себе повністю вільною від складних проблем життя своїх співвітчизників і заради врятування своєї душі відокремитися від свого народу, що потерпає у біді, остаточно вирішивши для себе, що:
«Щезло все, дрібне, болюще,
Що чуття в душі ворушить
І увагу відвертає
Від найвищого єства.»
Але насправді це рішення сиає отстнім і чи варто відмовитися від «єдиного бажання вічного спокою» та відкинуте все, що змогло ранити душу: “невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа”?
Саме ці питання постають перед головним нероєм поеми І. Франка «Іван Вишенський», саме цей моральний вибір налить йому зробити. За історичною розповіддю, яка ведеться в цій поемі, читач відчуває досить широке розкриття достатньо важливої для суспільства філософської проблеми, яка включає в себе патріотичний обовязко та безмежну любов до своєї батьківщини. Це любов громадянина, який у тяжкий час виступає на захист свободи та незалежності свого народу. Проти це у поемі ми бачимо, як релігійний егоїстичний старець Йван проводить сворї днеі у молитвах і «неподвижно спочиває», поступаючись перед турботою про рідну землю.
«Та невже ж та Україна –
Сей квітчастий рай веселий,
Се важке, кроваве пекло –
Ще для мене не чужа?»
У цих рядках автор з надзвичайною художньою майстерністю і дуже переконливо висвітлює психологічні вагання аскета-відлюдника, які, на мій погляд, крають його душу. Ці страждання вибору стають зрозумілими лише тоді, коли ми змажемо на те, що в творі йдеться мова про вибір між релігійними переконаннями,вимогами розуму і обов’язками перед рідною землею, землею, яка страждае без допомоги сина своєї батьківщини. У творі ми бачимо, як душевний спокій Івана Вишенського майже повністю огорнуло прагнення відріктися від усього світу. Але досить було залетіти в його особову печеру потрапити вишневим пелюсткам, і їх рідний, дивний запах нагадав йому про рідну землю. А вже коли на морі зявляється барка козаків і вони кличуть Івана до рідної землі, патріотичні відчуття буруть вірх над душевними сумнівами Вишенського і відроджують його сили.
«Що мені до України? І
Хай рятується, як знає, –
А мені коли б самому
Дотиснутись до Христа».
Його патріотизм досить скоро переростає у самокатування:
«І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасіння дбати
там, де гине міліон?»
І. Вишенський в кінці кінців робить єдино вірний вибір і усією душею бажає повернутися на рідну землю, щоб надати посильну допомогу своєму народові у часи важких випробувань:
«Дай мені братів любити
і для них життя віддати!» – так благає він всевишнього і Господь Бог, наче святого старця, окриляє його стражденну душу:
«Щезла дикая тривога,
ясна певність розлилася
у обновленій душі.»
Таким чином у образі героя поеми «Іван Вишенський» І. Франко проголошує клятву вірності українському народові, та вказує і нам на споконвічні моральні і суспільні цінності, які займають головне місце у серці справжнього патріота своєї батьківщини. На мій погляд саме в цьому і полягає проблема вибору людини, при чому це майже не залежить від часу та обставин у суспільстві.
«Щезло все, дрібне, болюще,
Що чуття в душі ворушить
І увагу відвертає
Від найвищого єства.»
Але насправді це рішення сиає отстнім і чи варто відмовитися від «єдиного бажання вічного спокою» та відкинуте все, що змогло ранити душу: “невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа”?
Саме ці питання постають перед головним нероєм поеми І. Франка «Іван Вишенський», саме цей моральний вибір налить йому зробити. За історичною розповіддю, яка ведеться в цій поемі, читач відчуває досить широке розкриття достатньо важливої для суспільства філософської проблеми, яка включає в себе патріотичний обовязко та безмежну любов до своєї батьківщини. Це любов громадянина, який у тяжкий час виступає на захист свободи та незалежності свого народу. Проти це у поемі ми бачимо, як релігійний егоїстичний старець Йван проводить сворї днеі у молитвах і «неподвижно спочиває», поступаючись перед турботою про рідну землю.
«Та невже ж та Україна –
Сей квітчастий рай веселий,
Се важке, кроваве пекло –
Ще для мене не чужа?»
У цих рядках автор з надзвичайною художньою майстерністю і дуже переконливо висвітлює психологічні вагання аскета-відлюдника, які, на мій погляд, крають його душу. Ці страждання вибору стають зрозумілими лише тоді, коли ми змажемо на те, що в творі йдеться мова про вибір між релігійними переконаннями,вимогами розуму і обов’язками перед рідною землею, землею, яка страждае без допомоги сина своєї батьківщини. У творі ми бачимо, як душевний спокій Івана Вишенського майже повністю огорнуло прагнення відріктися від усього світу. Але досить було залетіти в його особову печеру потрапити вишневим пелюсткам, і їх рідний, дивний запах нагадав йому про рідну землю. А вже коли на морі зявляється барка козаків і вони кличуть Івана до рідної землі, патріотичні відчуття буруть вірх над душевними сумнівами Вишенського і відроджують його сили.
«Що мені до України? І
Хай рятується, як знає, –
А мені коли б самому
Дотиснутись до Христа».
Його патріотизм досить скоро переростає у самокатування:
«І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасіння дбати
там, де гине міліон?»
І. Вишенський в кінці кінців робить єдино вірний вибір і усією душею бажає повернутися на рідну землю, щоб надати посильну допомогу своєму народові у часи важких випробувань:
«Дай мені братів любити
і для них життя віддати!» – так благає він всевишнього і Господь Бог, наче святого старця, окриляє його стражденну душу:
«Щезла дикая тривога,
ясна певність розлилася
у обновленій душі.»
Таким чином у образі героя поеми «Іван Вишенський» І. Франко проголошує клятву вірності українському народові, та вказує і нам на споконвічні моральні і суспільні цінності, які займають головне місце у серці справжнього патріота своєї батьківщини. На мій погляд саме в цьому і полягає проблема вибору людини, при чому це майже не залежить від часу та обставин у суспільстві.
