Характеристика образу Плюшкіна Степана
Плюшкин Степан – п’ятий, і останній, з “черги” поміщиків, до яких Чичиков поводиться з пропозицією продати йому мертві душі. У своєрідній негативній ієрархії поміщицьких типів, виведених в поемі, цей скупий старий(йому сьомий десяток) займає одночасно і самий нижній, і самий верхній ступінь. Його образ втілює повне омертвіння людської душі, майже повну погибель сильної і яскравої особи, без залишку поглиненою пристрастю скупості, – але саме тому здатною воскреснути і перетворитися. (Нижче П.
з персонажів поеми “ліг” тільки сам Чичиков, але для нього авторським задумом збережена можливість ще грандіознішого “виправлення”.
На цю подвійну, “негативно-позитивну” природу образу П. заздалегідь вказує фінал 5-ої глави; дізнавшись від Со-бакевича, що по сусідству живе скаредний поміщик, у якого селяни “мруть, як мухи”, Чичиков намагається вивідати до нього дорогу у перехожого селянина; той не знає ніякого П., але здогадується, про кого йде мова: “А, залатаний!
” Кличка ця принизлива, – але автор(відповідно до наскрізного прийому “Мертвих душ”) від сатири миттєво переходить до ліричного пафосу; захопившись влучністю народного слова, віддає хвалу російському розуму і як би переміщається з простору нравоописательного роману в простір епічної поеми “на кшталт “Іліади”.
Але чим ближче Чичиков до будинку П., тим тривожніше авторська інтонація; раптом – і нібито ні з того ні з сього – автор порівнює себя-ребенка з собою нинішнім, свою тодішню захопленість – з нинішньою “охололою” погляду. “Про моя юність! про моя свіжість”! Ясно, що цей пасаж в рівній мірі відноситься до автора – і до “помертвілого” героя, зустріч з яким чекає читача. І це мимовільне зближення “неприємного” персонажа з автором заздалегідь виводить образ П.
з того ряду “літературно-театральних” скупих, з оглядкою на яких він написаний, відрізняє і від скаредних персонажів крутійських романів, і від жадібних поміщиків нравоописательного епосу, і від Гарпагона з мольеровской комедії “Скупої”(у Гарпагона така ж, як у П., діра нижче спини), зближуючи, навпаки, з Бароном з “Скупого лицаря” Пушкіна і бальзаковским Гобсеком.
Опис плюшкинского маєтку алегорично зображує запустіння – і одночасно “захаращення” його душі, яка “не у Бога багатіє”. В’їзд напівзруйнований – колоди вдавлюються, як фортепіанні клавіші; усюди особлива ветхість, дахи як решето; вікна заткнуті ганчір’ям. У Собакевича вони були забиті хоч би в цілях економії, а тут – виключно унаслідок “розрухи”. Із-за хат видно величезні поклажі залежаного хліба, схожого кольором на випалену цеглину.
Як у темному, “задзеркальному” світі, тут все безживне – навіть дві церкви, які повинні утворювати смисловий центр пейзажу. Одна з них, дерев’яна, спустіла; інша, кам’яна, уся порепалася. Трохи пізніше образ спорожнілого храму метафорично відгукнеться в словах П., що жалкує, що священик не скаже “слова” проти загального сріблолюбства: “Проти слова-то Божа не встоїш”! (Традиційний для Гоголя мотив “мертвого” відношення до Слова Життя.) Панський будинок, “цей дивний замок”, розташований посеред капустяного городу.
“Плюшкинское” простір неможливо охопити єдиним поглядом, воно немов розпадається на деталі і фрагменти – то одна частина відкриється погляду Чичикова, то інша; навіть будинок – місцями в один поверх, місцями в два. Симетрія, цілісність, рівновага почали зникати вже в описі маєтку Собакевича; тут цей “процес” йде вшир і углиб. У усьому цьому відбивається “сегментарность” свідомість хазяїна, який забув про головне і зосередився на третьоступінному.
Він давно вже не знає, скільки, де і чого робиться в його великому і занапащеному господарстві, – та зате стежить за рівнем старої наливки в карафці: чи не випив хто-небудь.
Запустіння “пішло на користь” одному лише плюшкинскому саду, який, починаючись біля панського будинку, пропадає в полі. Усе інше загинуло, змертвіло, як в готичному романі, про який нагадує порівняння плюшкинского удома із замком. Це як би Ноїв ковчег, усередині якого стався потоп(не випадково практично усі деталі опису, як в ковчегу, мають свою “пару” – тут дві церкви, два бельведери, два вікна, одно з яких, втім, заклеєне трикутником з синій цукрового паперу; у П. були дві біляві дочки і т. д.).
Ветхість його світу схожа на ветхість “допотопного” світу, загиблого від пристрастей. А сам П. – це “прабатько” Ной, що не відбувся, з дбайливого хазяїна що звироднів в скнару і втратив яку б то не було визначеність вигляду і положення.
Зустрівши П. по дорозі до будинку, Чичиков не може зрозуміти, хто перед ним – баба або мужик, ключник або ключниця, “рідко бриюча бороду”? Дізнавшись, що ця “ключниця” і є багатий поміщик, власник 1000 душ(“Эхва! А вити хазяїн-то я”!), Чичиков двадцять хвилин не може вийти із заціпеніння. Портрет П.
(довге підборіддя, яке доводиться закривати хусткою, щоб не заплювати; маленькі, ще не згаслі очки бігають з-під високих брів, як миші; засалений халат перетворився на юхту; ганчірка на шиї замість хустки) теж вказує на повне “випадання” героя з образу багатого поміщика. Але усе це не заради “викриття”, а лише заради того, щоб нагадати про норму “мудрої скупості”, з якою П. трагічно розлучився і до якої все ще може повернутися.
Раніше, до “падіння”, погляд П., як працелюбний павук, “бігав клопітливо, але розторопно, по усіх кінцях своєї господарської павутини”; тепер павук обплітає маятник годинника, що зупинився. Навіть срібний кишеньковий годинник, який П. збирається подарувати, – та так і не дарує – Чичикову у вдячність за “позбавлення” від мертвих душ, і ті “зіпсовані”. Про час(а не тільки про скнарість), що пішов, нагадує і зубочистка, якою хазяїн, можливо, колупав в зубах ще до нашестя французів.
Здається, що, описавши круг, оповідання повернулося в точку, з якої почалося, – перший з “чичиковских” поміщиків, Манілов, так само живе поза часом, як і останній з них, П. Але часу у світі Манілова немає і ніколи не було; він нічого не втратив – йому нічого і повертати. П. мав усе. Це єдиний, окрім самого Чичикова, герой поеми, у якого є біографія, є минуле; без минулого може обійтися сьогодення, але без минулого немає шляху в майбутнє. До смерті дружини П. був дбайливим, досвідченим поміщиком; у дочок і сина були учитель-француз і мадам; проте після цього у П. розвинувся “комплекс” вдівця, він став підозріліший і скупіший. Наступний крок убік від визначеної йому Богом життєвої дороги він зробив після таємної втечі старшої дочки, Олександри Степанівни, з штабс-ротмистром і самовільного визначення сина у військову службу. (Він і до “втечі” вважав військових картярями і марнотратниками, тепер же і зовсім вороже налагоджений до військової служби.) Молодша дочка померла; син програвся в карти; душа П. зробилася жорстоким остаточно; “вовчий голод скупості” опанував його.
Повернення “блудної дочки”, чиє життя з штабс-ротмистром виявилося не особливо ситним(явна сюжетна пародія на фінал пушкінського “Станційного доглядача”), примиряє П. з нею, але не позбавляє від погибельної жадності. Погравши з онуком, П. нічого Олександрі Степанівні не дав, а подарований нею в другий приїзд паску він засушив і тепер намагається почастувати цим сухарем Чичикова. (Деталь також невипадкова; паска – пасхальна “трапеза”; Пасха є урочистість Воскресіння; засушивши паску, П.
як би символічно підтвердив, що його душа омертвіла; але саме по собі те, що шматочок паски, хай і цвілий, завжди зберігається у нього, асоціативно пов’язаний з темою можливого “пасхального” відродження його душі.
Розумний Чичиков, вгадавши підміну, що сталася в П., відповідним чином “переоснащує” свою звичайну вступну промову; як в П. “доброчесність” потіснена “економією”, а “рідкісні властивості душі” – “порядком”, так підмінені вони і в чичиковском “нападі” до теми мертвих душ. Але в тому і справа, що жадність не до останньої межі змогла опанувати серце П. Вчинивши купчу (Чичиков переконує хазяїна, що готовий узяти на себе податные витрати на мертвих “для задоволення вашого”; список мерців у господарського П.
вже готовий, невідомо для якої нужди), П. роздумує, хто б міг від його імені завірити її в місті, і згадує, що Голова був його шкільним товаришем. І цей спогад(тут повністю повторюється хід авторських роздумів на початку глави) несподівано пожвавлює героя: “…на цьому дерев’яному обличчі <...> виразилося <...> бліде відображення почуття”. Природно, це випадковий і миттєвий проблиск життя.
Тому, коли Чичиков, не лише придбавши 120 мертвих душ, але і купивши збіглих по 27 коп. за душу, виїжджає від П., автор описує присмерковий пейзаж, в якому тінь зі світлом “перемішалася абсолютно”, – як в нещасній душі П.
з персонажів поеми “ліг” тільки сам Чичиков, але для нього авторським задумом збережена можливість ще грандіознішого “виправлення”.
На цю подвійну, “негативно-позитивну” природу образу П. заздалегідь вказує фінал 5-ої глави; дізнавшись від Со-бакевича, що по сусідству живе скаредний поміщик, у якого селяни “мруть, як мухи”, Чичиков намагається вивідати до нього дорогу у перехожого селянина; той не знає ніякого П., але здогадується, про кого йде мова: “А, залатаний!
” Кличка ця принизлива, – але автор(відповідно до наскрізного прийому “Мертвих душ”) від сатири миттєво переходить до ліричного пафосу; захопившись влучністю народного слова, віддає хвалу російському розуму і як би переміщається з простору нравоописательного роману в простір епічної поеми “на кшталт “Іліади”.
Але чим ближче Чичиков до будинку П., тим тривожніше авторська інтонація; раптом – і нібито ні з того ні з сього – автор порівнює себя-ребенка з собою нинішнім, свою тодішню захопленість – з нинішньою “охололою” погляду. “Про моя юність! про моя свіжість”! Ясно, що цей пасаж в рівній мірі відноситься до автора – і до “помертвілого” героя, зустріч з яким чекає читача. І це мимовільне зближення “неприємного” персонажа з автором заздалегідь виводить образ П.
з того ряду “літературно-театральних” скупих, з оглядкою на яких він написаний, відрізняє і від скаредних персонажів крутійських романів, і від жадібних поміщиків нравоописательного епосу, і від Гарпагона з мольеровской комедії “Скупої”(у Гарпагона така ж, як у П., діра нижче спини), зближуючи, навпаки, з Бароном з “Скупого лицаря” Пушкіна і бальзаковским Гобсеком.
Опис плюшкинского маєтку алегорично зображує запустіння – і одночасно “захаращення” його душі, яка “не у Бога багатіє”. В’їзд напівзруйнований – колоди вдавлюються, як фортепіанні клавіші; усюди особлива ветхість, дахи як решето; вікна заткнуті ганчір’ям. У Собакевича вони були забиті хоч би в цілях економії, а тут – виключно унаслідок “розрухи”. Із-за хат видно величезні поклажі залежаного хліба, схожого кольором на випалену цеглину.
Як у темному, “задзеркальному” світі, тут все безживне – навіть дві церкви, які повинні утворювати смисловий центр пейзажу. Одна з них, дерев’яна, спустіла; інша, кам’яна, уся порепалася. Трохи пізніше образ спорожнілого храму метафорично відгукнеться в словах П., що жалкує, що священик не скаже “слова” проти загального сріблолюбства: “Проти слова-то Божа не встоїш”! (Традиційний для Гоголя мотив “мертвого” відношення до Слова Життя.) Панський будинок, “цей дивний замок”, розташований посеред капустяного городу.
“Плюшкинское” простір неможливо охопити єдиним поглядом, воно немов розпадається на деталі і фрагменти – то одна частина відкриється погляду Чичикова, то інша; навіть будинок – місцями в один поверх, місцями в два. Симетрія, цілісність, рівновага почали зникати вже в описі маєтку Собакевича; тут цей “процес” йде вшир і углиб. У усьому цьому відбивається “сегментарность” свідомість хазяїна, який забув про головне і зосередився на третьоступінному.
Він давно вже не знає, скільки, де і чого робиться в його великому і занапащеному господарстві, – та зате стежить за рівнем старої наливки в карафці: чи не випив хто-небудь.
Запустіння “пішло на користь” одному лише плюшкинскому саду, який, починаючись біля панського будинку, пропадає в полі. Усе інше загинуло, змертвіло, як в готичному романі, про який нагадує порівняння плюшкинского удома із замком. Це як би Ноїв ковчег, усередині якого стався потоп(не випадково практично усі деталі опису, як в ковчегу, мають свою “пару” – тут дві церкви, два бельведери, два вікна, одно з яких, втім, заклеєне трикутником з синій цукрового паперу; у П. були дві біляві дочки і т. д.).
Ветхість його світу схожа на ветхість “допотопного” світу, загиблого від пристрастей. А сам П. – це “прабатько” Ной, що не відбувся, з дбайливого хазяїна що звироднів в скнару і втратив яку б то не було визначеність вигляду і положення.
Зустрівши П. по дорозі до будинку, Чичиков не може зрозуміти, хто перед ним – баба або мужик, ключник або ключниця, “рідко бриюча бороду”? Дізнавшись, що ця “ключниця” і є багатий поміщик, власник 1000 душ(“Эхва! А вити хазяїн-то я”!), Чичиков двадцять хвилин не може вийти із заціпеніння. Портрет П.
(довге підборіддя, яке доводиться закривати хусткою, щоб не заплювати; маленькі, ще не згаслі очки бігають з-під високих брів, як миші; засалений халат перетворився на юхту; ганчірка на шиї замість хустки) теж вказує на повне “випадання” героя з образу багатого поміщика. Але усе це не заради “викриття”, а лише заради того, щоб нагадати про норму “мудрої скупості”, з якою П. трагічно розлучився і до якої все ще може повернутися.
Раніше, до “падіння”, погляд П., як працелюбний павук, “бігав клопітливо, але розторопно, по усіх кінцях своєї господарської павутини”; тепер павук обплітає маятник годинника, що зупинився. Навіть срібний кишеньковий годинник, який П. збирається подарувати, – та так і не дарує – Чичикову у вдячність за “позбавлення” від мертвих душ, і ті “зіпсовані”. Про час(а не тільки про скнарість), що пішов, нагадує і зубочистка, якою хазяїн, можливо, колупав в зубах ще до нашестя французів.
Здається, що, описавши круг, оповідання повернулося в точку, з якої почалося, – перший з “чичиковских” поміщиків, Манілов, так само живе поза часом, як і останній з них, П. Але часу у світі Манілова немає і ніколи не було; він нічого не втратив – йому нічого і повертати. П. мав усе. Це єдиний, окрім самого Чичикова, герой поеми, у якого є біографія, є минуле; без минулого може обійтися сьогодення, але без минулого немає шляху в майбутнє. До смерті дружини П. був дбайливим, досвідченим поміщиком; у дочок і сина були учитель-француз і мадам; проте після цього у П. розвинувся “комплекс” вдівця, він став підозріліший і скупіший. Наступний крок убік від визначеної йому Богом життєвої дороги він зробив після таємної втечі старшої дочки, Олександри Степанівни, з штабс-ротмистром і самовільного визначення сина у військову службу. (Він і до “втечі” вважав військових картярями і марнотратниками, тепер же і зовсім вороже налагоджений до військової служби.) Молодша дочка померла; син програвся в карти; душа П. зробилася жорстоким остаточно; “вовчий голод скупості” опанував його.
Повернення “блудної дочки”, чиє життя з штабс-ротмистром виявилося не особливо ситним(явна сюжетна пародія на фінал пушкінського “Станційного доглядача”), примиряє П. з нею, але не позбавляє від погибельної жадності. Погравши з онуком, П. нічого Олександрі Степанівні не дав, а подарований нею в другий приїзд паску він засушив і тепер намагається почастувати цим сухарем Чичикова. (Деталь також невипадкова; паска – пасхальна “трапеза”; Пасха є урочистість Воскресіння; засушивши паску, П.
як би символічно підтвердив, що його душа омертвіла; але саме по собі те, що шматочок паски, хай і цвілий, завжди зберігається у нього, асоціативно пов’язаний з темою можливого “пасхального” відродження його душі.
Розумний Чичиков, вгадавши підміну, що сталася в П., відповідним чином “переоснащує” свою звичайну вступну промову; як в П. “доброчесність” потіснена “економією”, а “рідкісні властивості душі” – “порядком”, так підмінені вони і в чичиковском “нападі” до теми мертвих душ. Але в тому і справа, що жадність не до останньої межі змогла опанувати серце П. Вчинивши купчу (Чичиков переконує хазяїна, що готовий узяти на себе податные витрати на мертвих “для задоволення вашого”; список мерців у господарського П.
вже готовий, невідомо для якої нужди), П. роздумує, хто б міг від його імені завірити її в місті, і згадує, що Голова був його шкільним товаришем. І цей спогад(тут повністю повторюється хід авторських роздумів на початку глави) несподівано пожвавлює героя: “…на цьому дерев’яному обличчі <...> виразилося <...> бліде відображення почуття”. Природно, це випадковий і миттєвий проблиск життя.
Тому, коли Чичиков, не лише придбавши 120 мертвих душ, але і купивши збіглих по 27 коп. за душу, виїжджає від П., автор описує присмерковий пейзаж, в якому тінь зі світлом “перемішалася абсолютно”, – як в нещасній душі П.
