Трагедія українського селянства (за поезією Ю. Федьковича „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!”)
Тодішні критики називали Юрія Федьковича „закарпатським Шевченко”. Так, постать Федьковича — одна з найвизначніших постатей української поезії. Цей митець поєднав свою творчу долю з долею рідної України. Звичайно, поет не може залишатися у спокої, коли він бачить страждання свого народу, бачить сльози на обличчях своїх братів та сестер. Україна XIX століття була по живому роздерта і поділена між Австро-Угорською та Російською імперіями. За таких умов творив Юрій Федькович.
Здається, межі поетичної майстерності Федькович досяг у поезії „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” Цим твором автор засудив і викрив Австро-Угорщину з її бездушністю та солдафонством.
У першій строфі поезії Федькович змальовує загалом ідилічний пейзаж. Але різким дисонансом до цієї мирної картини є сонце, „ніби кров червоне”, яке заходить над спокійним гаєм. Далі поет пропонує картини, перед якими здається страшною та ідилія. Ховають молодого жовніра. Його дружина гине в злиднях під чужим тином, і нікому доглядати малу сиротину:
Без тата, без мами бідна сиротина,
Нічого не їло, душечка му мліє, —
І хоче в хату бідне навернути,
Господар псами травить його, чути:
Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє...
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
Наступні строфи поезії одна за одною подають стислі й виразні картини життя українців в Австро-Угорській імперії. Ми бачимо не тільки забитого жовніра, зомлілу з голоду вдову. Поет дає читачеві змогу побачити й нелюдів — винуватців народного лиха.
Поезія підпорядкована досить строгій строфіці: кожна зі страшних картин входить до складу строфи, що починається й закінчується урочистими словами церковного співання: „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” Ці слова набувають у контексті викривального змісту. Вони є дисонансом до змальованих життєвих явищ. Слова співання також є прикладом контрасту як художнього засобу. Федькович насамперед підкреслює кричущу антигуманність нав'язаного українцям імперського режиму. Саме рефрен „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” відіграв основну композиційну роль, пов'язуючи окремі картини в єдине художнє ціле.
Також слід зазначити, що кожна наступна картина підсилює попередню, виступаючи засобом втілення драматичного задуму автора. Федькович лише фіксує факти, ніби роблячи малюнок з натури. Протягом поезії автор ніяк не втручається в події. Але в останній строфі чаша терпіння поета очевидно переповнена. Федькович більше не може мовчати, і читач
чує живий голос, який вирвався з роз'ятреного серця митця:
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тут на світі, ах, тутки ся діє!
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
Повільна на початку поезії, епічна розповідь стає схвильованою та швидкою. Уривчасті речення передають відповідний настрій поета — обурення, гнів, скорботу. Юрій Федькович як поет-гуманіст не міг залишатися байдужим до страхіть життя, не міг стояти осторонь. Митець розумів краще за багатьох, що так далі жити не можна: суспільству потрібні радикальні зміни та реальні людські права.
З часу написання поезії „Пречиста Діво, радуйся, Маріє!” минуло вже більше століття. Але й нині ці просякнуті життєвою правдою та справжнім поетичним талантом рядки хвилюють кожного читача. За словами видатного українського поета Дмитра Пав- личка, поезія Юрія Федьковича „має сильний заряд загальнолюдської вартості”. З цим не можна не погодитися.
