«Казкар» Андрухович аналіз

«Казкар» Андрухович аналіз вірша – тема, ідея, художні засоби

Аналіз поезії Юрія Андруховича «Казкар»

Тема ‒ роздуми над життєвою позицією, передання глибоких почуттів до коханої людини.

Ідея ‒ пошук себе як особистості, своєї місії у житті, розкриття свого таланту, покликання.

Віршовий розмір – ямб.

Поезія Юрія Андруховича «Казкар» розкриває внутрішній вибір поета. Він «міг би гнати тепле стадо» або ж «пізнав би легко й радо просте корисне ремесло». Ліричний герой то принижує себе «мене ви знаєте, як зайду», то вивищує ‒ «а все ж зовете за столи!». Праця пастуха чи ремісника не влаштовує його, «а я ‒ не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали…». Далі піднесено звучать рядки «адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух…».

Покликання казкаря розповідати про всі відтінки повсякденного життя: «про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба…».

Весь вірш пройнятий емоційно-схвильованими тональностями, пов’язаними з особливостями творчої манери автора.

«Казкар» художні засоби

Поет володіє мистецтвом слова. Твір насичений художніми засобами.

По-особливому звучать епітети тепле стадо, серце, вірне і завзяте, творче диво, теплі руки, сонний сад, лагідна лоза, маревна земля, небесна борозна.

У поезії підноситься вічна тема кохання.

Вражають порівняння, якими поет хоче передати глибокі почуття до коханої, «ти − достеменна як сльоза найтонша лагідна лоза ти − океан для корабля розкішна маревна земля ти − і колиска і труна найчарівливіша струна».

Автор кохану порівнює зі світилом золотим, що може вмістити весь світ, бо він, «як плід у нас надвоє, аж ми ласуємо обоє».

Вірш “Казкар” Андрухович

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна
в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя

моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє