Гайдамаччина — потяг до волі (За поемою Т. Шевченка “Гайдамаки”)
Поема “Гайдамаки” вважається найбільш визначним твором у ранній творчості Кобзаря. Цей твір великий за обсягом і ще більший за змістом. Справжнім героєм поеми є український народ, і тому “Гайдамаки” справляють на читача таке виключне враження.
У кінці XVIII століття на Правобережній Україні спалахнуло селянське повстання, яке одержало назву Коліївщини. Широкі маси українського народу, звані гайдамаками, повстали проти польсько-шляхетського гніту.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Такий настрій оповідача — самого Шевченка. Люди, над якими знущались, у яких відбирали останнє майно, люди, які втратили останню надію, озброєні такою історичною пам’яттю, є неабиякою силою — як військовою, так і суспільно-політичною. І розтеклася гайдамаччина Україною, немов та пожежа.
За кожну краплину крові, за кожну кривду українців ляхами гайдамаки відомщають сповна:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Гайдамака годі просити про помилування. Гайдамакові годі пропонувати викуп за свою грішну голову. Гайдамака є втіленням усенародного шаленого гніву. Визволення України — єдина мета гайдамаків.
Як визначалось, героєм поеми є народ, на тлі якого Шевченко вирізняє три величні постаті.
Ярема Галайда — типовий гайдамака. Його образ дещо романтизований: хлопець потерпав від хазяйської сваволі, утратив кохану, і навіть у гайдамацькому загоні Залізняка Ярема не знаходить спокою. У боях Ярема відзначається як мужній і безжальний воїн. Лютий гнів Яреми є справедливим:
А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе.
Іван Гонта та Максим Залізняк — історичні постаті, ватажки Коліївщини. Залізняка можна вважати “батьком” гайдамаків: він готовий подати особистий приклад, він мужній і щирий. “Орел сизокрилий” — так кажуть про отамана Залізняка, який кровно пов’язаний зі своїм народом. Образ Івана Ґонти більш складний. Душа цього щирого лицаря немов роздерта навпіл: він водночас уболіває за долю народу і власних дітей-католиків. Але врешті-решт почуття обов’язку переважує — Гонта вбиває своїх дітей!
Недаремно царська влада відправила Шевченка на заслання. Такі твори, як “Гайдамаки”, дійсно були небезпечними: а що як українці згадають про гайдамаччину, про Гонту й Залізняка? Проте пробудження національної самосвідомості в так званих “малих” народів Російської імперії зупинити вже не вдалося. Потяг до волі — ось що означало таке пробудження народу від споконвічного сну.
Великий Кобзар своєю поемою вчить читача пам’яті, якщо цьому взагалі можна навчити. “Слухайте, щоб дітям потім розказать, щоб і діти знали, внукам розказали”, — на цьому наголошує Шевченко. Народ повинен знати свою історію. Коліївщина є дуже сумним уроком, з якого треба зробити певні висновки. Чому так сталося? Поет неодноразово ставить це питання і намагається відповісти на нього. На жаль, історія України дає зовсім інші відповіді. Кара повинна йти від Бога, і тоді вона буде справедливою. Але ж хто сказав, що не Бог скерував народні маси в бік гайдамаччини, заливши ворожою кров’ю багатостраждальну українську землю?
У кінці XVIII століття на Правобережній Україні спалахнуло селянське повстання, яке одержало назву Коліївщини. Широкі маси українського народу, звані гайдамаками, повстали проти польсько-шляхетського гніту.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Такий настрій оповідача — самого Шевченка. Люди, над якими знущались, у яких відбирали останнє майно, люди, які втратили останню надію, озброєні такою історичною пам’яттю, є неабиякою силою — як військовою, так і суспільно-політичною. І розтеклася гайдамаччина Україною, немов та пожежа.
За кожну краплину крові, за кожну кривду українців ляхами гайдамаки відомщають сповна:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Гайдамака годі просити про помилування. Гайдамакові годі пропонувати викуп за свою грішну голову. Гайдамака є втіленням усенародного шаленого гніву. Визволення України — єдина мета гайдамаків.
Як визначалось, героєм поеми є народ, на тлі якого Шевченко вирізняє три величні постаті.
Ярема Галайда — типовий гайдамака. Його образ дещо романтизований: хлопець потерпав від хазяйської сваволі, утратив кохану, і навіть у гайдамацькому загоні Залізняка Ярема не знаходить спокою. У боях Ярема відзначається як мужній і безжальний воїн. Лютий гнів Яреми є справедливим:
А Ярема — страшно глянуть —
По три, по чотири
Так і кладе.
Іван Гонта та Максим Залізняк — історичні постаті, ватажки Коліївщини. Залізняка можна вважати “батьком” гайдамаків: він готовий подати особистий приклад, він мужній і щирий. “Орел сизокрилий” — так кажуть про отамана Залізняка, який кровно пов’язаний зі своїм народом. Образ Івана Ґонти більш складний. Душа цього щирого лицаря немов роздерта навпіл: він водночас уболіває за долю народу і власних дітей-католиків. Але врешті-решт почуття обов’язку переважує — Гонта вбиває своїх дітей!
Недаремно царська влада відправила Шевченка на заслання. Такі твори, як “Гайдамаки”, дійсно були небезпечними: а що як українці згадають про гайдамаччину, про Гонту й Залізняка? Проте пробудження національної самосвідомості в так званих “малих” народів Російської імперії зупинити вже не вдалося. Потяг до волі — ось що означало таке пробудження народу від споконвічного сну.
Великий Кобзар своєю поемою вчить читача пам’яті, якщо цьому взагалі можна навчити. “Слухайте, щоб дітям потім розказать, щоб і діти знали, внукам розказали”, — на цьому наголошує Шевченко. Народ повинен знати свою історію. Коліївщина є дуже сумним уроком, з якого треба зробити певні висновки. Чому так сталося? Поет неодноразово ставить це питання і намагається відповісти на нього. На жаль, історія України дає зовсім інші відповіді. Кара повинна йти від Бога, і тоді вона буде справедливою. Але ж хто сказав, що не Бог скерував народні маси в бік гайдамаччини, заливши ворожою кров’ю багатостраждальну українську землю?
