«Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» (за поемою Т. Шевченка «І мертвим, і живим…»)
Рядки «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» — духовний заповіт українцям. Ці рядки з відомого послання «І мертвим, і живим…» звернені до тогочасної інтелігенції. Шевченко добре знав, що більшість української інтелігенції відійшла від своєї мови і культури й діяла у сфері культури російської.
Тарас Григорович Шевченко — поет-громадянин, який залишив нам, нащадкам, своє послання. Це ніби інструкція, як жити і діяти, щоб дати найбільшу користь своїй державі та її народові. Будучи небайдужим до подій, які розгорнулися в Україні у середині XIX століття, вболіваючи за долю її народу, поет з болем у серці замислюється над проблемою забуття традицій і коренів українців. Поет знав багатьох людей, які їздили за кордон і привезли «великих слів велику силу та й більш нічого». Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Вивчаючи його творчість, ми бачимо, як він тяжко переживав за те, що тоді коїлося в Україні, глибоко усвідомлював неправду, якою напували наш народ, але не міг цьому зарадити.
Читаю поему «І мертвим, і живим…». Перед очима постають страшні картини життя народу покріпаченої України, коли «людей у ярма запрягли кати погані», а вони «орють лихо, лихом засівають…» Хіба може витерпіти це людина? Адже який це злочин — так жорстоко поводитися з собі подібними! Шкода, що не розуміла цього влада.
Окреме місце в поемі належить проблемі здобуття освіти за кордоном. Заможна родина, прагнучи дорівнятися до рівня європейця, посилає своїх дітей на навчання до розвинених країн. Навчившись за кордоном і повернувшись в Україну, дитина стає напівосвіченою. Бо й чужого не навчилась досконало, і своє забула остаточно. З великим осудом ставиться до таких людей поет, бо забули вони, хто ми, чиї сини, яких батьків діти. А коли спить родова пам’ять, спить і національна свідомість. Отже, не можна сподіватися на зміни у нашій країні, бо всім байдуже до неї.
Але, хоч поет і засуджував зраду свого краю, не можна говорити, що Шевченко був обмеженою людиною. Варто згадати хоча б вислів з його поеми, що став крилатим: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Кожен розуміє його по-своєму. Однак незаперечним є одне: поет радив переймати все прогресивне в культурі інших народів, не забуваючи й своїх коренів, «бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються». Це заклик до людей не відмежовуватися від рідного, від свого коріння, щоб не перетворитися на якихось «перевертнів».
Засудження дій тогочасної української інтелігенції відчувається в багатьох рядках твору. Автор обурений її тихим існуванням, небажанням вчити неосвічений народ, сприяти покращенню його життя. Саме на інтелігенцію автор покладав найбільші надії, які, на жаль, не справдилися.
Мрії Кобзаря здійснилися у наш час. Україна стала вільною, незалежною державою, в якій значну увагу приділяють вивченню мови й історії держави. Діти вивчають етнографію і краєзнавство, малюють родовідні дерева, читають твори українських письменників. Споглядаючи це все, усміхнулося б серце поета і, зрадівши, заспокоїлася б його душа.
Тарас Григорович Шевченко — поет-громадянин, який залишив нам, нащадкам, своє послання. Це ніби інструкція, як жити і діяти, щоб дати найбільшу користь своїй державі та її народові. Будучи небайдужим до подій, які розгорнулися в Україні у середині XIX століття, вболіваючи за долю її народу, поет з болем у серці замислюється над проблемою забуття традицій і коренів українців. Поет знав багатьох людей, які їздили за кордон і привезли «великих слів велику силу та й більш нічого». Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Вивчаючи його творчість, ми бачимо, як він тяжко переживав за те, що тоді коїлося в Україні, глибоко усвідомлював неправду, якою напували наш народ, але не міг цьому зарадити.
Читаю поему «І мертвим, і живим…». Перед очима постають страшні картини життя народу покріпаченої України, коли «людей у ярма запрягли кати погані», а вони «орють лихо, лихом засівають…» Хіба може витерпіти це людина? Адже який це злочин — так жорстоко поводитися з собі подібними! Шкода, що не розуміла цього влада.
Окреме місце в поемі належить проблемі здобуття освіти за кордоном. Заможна родина, прагнучи дорівнятися до рівня європейця, посилає своїх дітей на навчання до розвинених країн. Навчившись за кордоном і повернувшись в Україну, дитина стає напівосвіченою. Бо й чужого не навчилась досконало, і своє забула остаточно. З великим осудом ставиться до таких людей поет, бо забули вони, хто ми, чиї сини, яких батьків діти. А коли спить родова пам’ять, спить і національна свідомість. Отже, не можна сподіватися на зміни у нашій країні, бо всім байдуже до неї.
Але, хоч поет і засуджував зраду свого краю, не можна говорити, що Шевченко був обмеженою людиною. Варто згадати хоча б вислів з його поеми, що став крилатим: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Кожен розуміє його по-своєму. Однак незаперечним є одне: поет радив переймати все прогресивне в культурі інших народів, не забуваючи й своїх коренів, «бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються». Це заклик до людей не відмежовуватися від рідного, від свого коріння, щоб не перетворитися на якихось «перевертнів».
Засудження дій тогочасної української інтелігенції відчувається в багатьох рядках твору. Автор обурений її тихим існуванням, небажанням вчити неосвічений народ, сприяти покращенню його життя. Саме на інтелігенцію автор покладав найбільші надії, які, на жаль, не справдилися.
Мрії Кобзаря здійснилися у наш час. Україна стала вільною, незалежною державою, в якій значну увагу приділяють вивченню мови й історії держави. Діти вивчають етнографію і краєзнавство, малюють родовідні дерева, читають твори українських письменників. Споглядаючи це все, усміхнулося б серце поета і, зрадівши, заспокоїлася б його душа.
