Творіть красу, дерзайте і не спіте
У 1939 році відома співачка Оксана Андріївна Петрусенко одержала лист, який дуже схвилював її. Це був лист-сповідь. Невідома жінка розповіла про свою тяжку долю. Про те, що батьки не посилали її до школи, бо бідні були, про те, як минає її час у тяжкій виснажливій роботі – треба садити, копати, полоти, мазати. Про те, що є у неї мрія й покликання, заради якого вона й заміж не вийшла, заради якого терпить глузування односельців та родичів. А мрія та – мов синій птах у піднебессі – навчитися малювати. І благання: «Допоможіть мені, шановна співачко, стати художницею.» А при листі – шматок полотна з намальованою червоною калиною.
Співачка зустрілася з Павлом Тичиною, з працівниками Центрального будинку народної творчості. І навесні 1940 року у Полтаві була влаштована персональна виставка невідомої художниці.
Потім – тріумф її полотен у Києві та Москві. На Всесвітній виставці 1954 року в Парижі твори жінки-селянки приголомшили французів. Одну картину – «Цар-колос» – було вкрадено.
Ім’я цієї художниці – Катерина Білокур.
А тепер уявімо на хвилину, що Оксана Петрусенко лист не одержала. Або одержала, але не встигла прочитати. Або прочитала і… нічого не зробила, нікуди не пішла, не поговорила із компетентними людьми.
Картини залишились би невідомими, самобутня художниця нікому непотрібною, а суспільство збідніло б.
Так-так, ми з вами були б біднішими без полотен Катерини Білокур. Ще маленькою дівчинкою я відвідала невеличкий музей в Яготині, де зберігаються картини художниці, і до цього часу згадую ті трепетні квіти та зворушливі натюрморти. І я вдячна Оксані Петрусенко за відкриту й подаровану нам красу. Думаю, вона має право на те, щоб її вважали співавтором Катерини Василівни.
Останнім часом модно цитувати наліво й направо слова А. П. Чехова про те, що в людях все має бути прекрасним – і обличчя, і одяг, і думки. Зараз це змагання за зовнішню красу: для обличчя добираються креми й косметика, для фігури – дієти й масаж, а бажання мати красивий одяг заполонило усе наше єство. От тільки про чистоту думок мовчимо, про багатство й красу внутрішнього світу не згадуємо, про великодушні вчинки й думати забули.
Ні, я не закликаю одягтись всім у полотно і не слідкувати за собою. Мені хочеться, щоб люди знову навчилися робити маленькі сюрпризи не з примусу, не для бізнесу, а для себе й для оточуючих і тільки тому, що душа того вимагає й бажає.
Знаю хлопця, який, не витримавши постійного бруду на трамвайній зупинці, кінець кінцем взяв мітлу в руки і прибрав ту зупинку. Донкіхотство? Глупота? Йому було нічого робити? Думаю, що це просто виявилась ностальгія за красою.
Титан розуму Олександр Довженко в своїх щоденниках писав, що тільки краса може врятувати людство від мороку насильства. Певно, письменник насамперед думав про красу взаємин між людьми, красу новаторства в науці, мистецтві, красу материнства, красу праці, – тобто спочатку має бути вчинок, дія, а не словоблуддя. Бо й сам Довженко не міг жити інакше. Відомо, що славнозвісний кінорежисер, сценарист, художник садив дерева навколо кіностудії, яка нині носить його ім’я, – творив красу…
Ще можна багато чого написати. Та для чого слова? Я візьму сьогодні мітлу та піду прибирати.
Співачка зустрілася з Павлом Тичиною, з працівниками Центрального будинку народної творчості. І навесні 1940 року у Полтаві була влаштована персональна виставка невідомої художниці.
Потім – тріумф її полотен у Києві та Москві. На Всесвітній виставці 1954 року в Парижі твори жінки-селянки приголомшили французів. Одну картину – «Цар-колос» – було вкрадено.
Ім’я цієї художниці – Катерина Білокур.
А тепер уявімо на хвилину, що Оксана Петрусенко лист не одержала. Або одержала, але не встигла прочитати. Або прочитала і… нічого не зробила, нікуди не пішла, не поговорила із компетентними людьми.
Картини залишились би невідомими, самобутня художниця нікому непотрібною, а суспільство збідніло б.
Так-так, ми з вами були б біднішими без полотен Катерини Білокур. Ще маленькою дівчинкою я відвідала невеличкий музей в Яготині, де зберігаються картини художниці, і до цього часу згадую ті трепетні квіти та зворушливі натюрморти. І я вдячна Оксані Петрусенко за відкриту й подаровану нам красу. Думаю, вона має право на те, щоб її вважали співавтором Катерини Василівни.
Останнім часом модно цитувати наліво й направо слова А. П. Чехова про те, що в людях все має бути прекрасним – і обличчя, і одяг, і думки. Зараз це змагання за зовнішню красу: для обличчя добираються креми й косметика, для фігури – дієти й масаж, а бажання мати красивий одяг заполонило усе наше єство. От тільки про чистоту думок мовчимо, про багатство й красу внутрішнього світу не згадуємо, про великодушні вчинки й думати забули.
Ні, я не закликаю одягтись всім у полотно і не слідкувати за собою. Мені хочеться, щоб люди знову навчилися робити маленькі сюрпризи не з примусу, не для бізнесу, а для себе й для оточуючих і тільки тому, що душа того вимагає й бажає.
Знаю хлопця, який, не витримавши постійного бруду на трамвайній зупинці, кінець кінцем взяв мітлу в руки і прибрав ту зупинку. Донкіхотство? Глупота? Йому було нічого робити? Думаю, що це просто виявилась ностальгія за красою.
Титан розуму Олександр Довженко в своїх щоденниках писав, що тільки краса може врятувати людство від мороку насильства. Певно, письменник насамперед думав про красу взаємин між людьми, красу новаторства в науці, мистецтві, красу материнства, красу праці, – тобто спочатку має бути вчинок, дія, а не словоблуддя. Бо й сам Довженко не міг жити інакше. Відомо, що славнозвісний кінорежисер, сценарист, художник садив дерева навколо кіностудії, яка нині носить його ім’я, – творив красу…
Ще можна багато чого написати. Та для чого слова? Я візьму сьогодні мітлу та піду прибирати.
