Як треба сприймати критику
Те, що ми робимо, говоримо, навіть який вигляд маємо, не завжди подобається людям, які нас оточують. І це природно. Ми й справді можемо зробити щось не те: не впоратися з роботою, не дотримати слова, зробити зачіску, що не дуже личить, або надягти якусь річ, що не годиться для цього конкретного випадку. Від цього ніхто не застрахований. Але реакція на критику може бути різною.
Колись я ображалася, чуючи на свою адресу щось не вельми приємне. Пам’ятаю, подруга розкритикувала оповідання, яке я написала. Спочатку я здивувалася, адже воно здавалося мені гарним, я дуже пишалася тим, що пишу справжній літературний твір. Потім я розгнівалася на подругу, а врешті засмутилася. Бо вона стояла на своєму: вибач, але читати нецікаво! Тоді я вирішила показати оповідання мамі, потім іще кільком друзям, учительці української літератури, і всі вони казали те саме.
Я замислилася: може, і справді всі вони мають рацію? Можливо, слід переписати оповідання? Я робила нові й нові спроби, в мене не виходило. Я показувала оповідання тим самим людям, що й раніше, вони казали, що дещо покращало, але я сама вже бачила багато недоліків у тексті. Я переписувала і переписувала. Все було марно. Довгий час. Але я всю себе підпорядкувала своїй меті — написати добре. І врешті мені це вдалося! Моє оповідання навіть надрукували в молодіжному журналі!
Тепер я думаю: звичайно, хтось може позаздрити і сказати про тебе щось погане. Але ж якщо тебе критикують люди, яких ти поважаєш, чия думка для тебе важлива, слід прислухатися до них. Мені здавалося, що критика принижує мене, більш того, змушує оточуючих думати про мене погано. Я вважала, що до мене просто прискіпуються або мене не люблять, не сприймають такою, яка я є. Зараз я розумію, як була не права.
Я довго над цим думала. І зрозуміла: критика — не привід зупинятися, а стимул для роботи над собою. Помилитися може кожна людина. Не треба ображатися, необхідно прислухатися до зауважень, далі робити те, що мусиш, виправляти помилки, вдосконалювати себе, йти вперед. І тоді все неодмінно вийде!
Колись я ображалася, чуючи на свою адресу щось не вельми приємне. Пам’ятаю, подруга розкритикувала оповідання, яке я написала. Спочатку я здивувалася, адже воно здавалося мені гарним, я дуже пишалася тим, що пишу справжній літературний твір. Потім я розгнівалася на подругу, а врешті засмутилася. Бо вона стояла на своєму: вибач, але читати нецікаво! Тоді я вирішила показати оповідання мамі, потім іще кільком друзям, учительці української літератури, і всі вони казали те саме.
Я замислилася: може, і справді всі вони мають рацію? Можливо, слід переписати оповідання? Я робила нові й нові спроби, в мене не виходило. Я показувала оповідання тим самим людям, що й раніше, вони казали, що дещо покращало, але я сама вже бачила багато недоліків у тексті. Я переписувала і переписувала. Все було марно. Довгий час. Але я всю себе підпорядкувала своїй меті — написати добре. І врешті мені це вдалося! Моє оповідання навіть надрукували в молодіжному журналі!
Тепер я думаю: звичайно, хтось може позаздрити і сказати про тебе щось погане. Але ж якщо тебе критикують люди, яких ти поважаєш, чия думка для тебе важлива, слід прислухатися до них. Мені здавалося, що критика принижує мене, більш того, змушує оточуючих думати про мене погано. Я вважала, що до мене просто прискіпуються або мене не люблять, не сприймають такою, яка я є. Зараз я розумію, як була не права.
Я довго над цим думала. І зрозуміла: критика — не привід зупинятися, а стимул для роботи над собою. Помилитися може кожна людина. Не треба ображатися, необхідно прислухатися до зауважень, далі робити те, що мусиш, виправляти помилки, вдосконалювати себе, йти вперед. І тоді все неодмінно вийде!
