Життєві цінності в поезії В. Симоненко та А. Малишка
Творчість В. Симоненка його побратим по перу А. Малишко назвав криком ХХ століття, який не просто пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим провесняним громом», який буде відлунювати ще багато десятиліть. Поезії талановитого митця – це крик зганьбленої, зболеної, але нескореної і незламаної душі.
В. Симоненко вважається одним з найвидатніших і найвиразніших представників реалізму в українській літературі і поезії, який разом з поетами-шістдесятниками повернув його дійсну історичну сутність. Народила цього митця «велика мати», «найгеніальніша із породілль» – українська земля, народила як свою надію з наказом стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні», як надію побачити весну і помолодіти. При цьому В. Симоненко був вільний від моральних пороків, тому він і став духовним та літературним мечем свого покоління, тому і вклав цю зброю в руки співвітчизників, тому й не його вина, що ця зброя стала для декого занадто важкою.
Та попри все В. Симоненко і справді наблизив весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і увійшла в неї – є і внесок цього талановитого митця. Він і справді став «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І не його вина, що і зараз на нашій землі так багато зілля, що боротися з ним доведеться і нинішньому, і майбутнім поколінням. Нам треба лише пам’ятати, що спопеляючі поетичні слова В. Симоненка диктувалися його неосяжною любов’ю до рідної землі, любов’ю, яка завжди залишалася творчою і ніколи не була руйнівною. До цього ж, думка про те, що залишиться після нього в майбутньому, чим вдасться поділитися з прийдешніми поколіннями, ніколи не покидала В. Симоненка.
«Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?»
поет рано відчув подих смерті – уже в вісімнадцять років, – а в двадцять писав:
«Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь».
Не менш яскравою є й поезія А. Малишка, який теж, як і В. Симоненко, прагнув відбити у своїх поетичних творах винятковість своєї епохи та її героїку, висвітлити у фактах героїчних діянь співвітчизників заповіти свого роду та гуманність цінностей українців. Його поезію пронизує пафос активної життєвої позиції українця, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу, щирому пориву народу, який завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім’я» світлого майбутнього, яка дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості усе, що заманеться.
У більшості своїх творів А. Малишко зображує звичайну людину, яка більш за все любить свою Батьківщину, свій дім і свою родину:
«Не смійтесь, я теж на бусла схожий
Такою ж любов’ю до отчого дому».
Поетична творчість А. Малишка і В. Симоненка, життєві цінності, відображені в їх поезіях вважаються неоціненним здобутком української літератури і досі залишаються актуальними.
В. Симоненко вважається одним з найвидатніших і найвиразніших представників реалізму в українській літературі і поезії, який разом з поетами-шістдесятниками повернув його дійсну історичну сутність. Народила цього митця «велика мати», «найгеніальніша із породілль» – українська земля, народила як свою надію з наказом стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні», як надію побачити весну і помолодіти. При цьому В. Симоненко був вільний від моральних пороків, тому він і став духовним та літературним мечем свого покоління, тому і вклав цю зброю в руки співвітчизників, тому й не його вина, що ця зброя стала для декого занадто важкою.
Та попри все В. Симоненко і справді наблизив весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і увійшла в неї – є і внесок цього талановитого митця. Він і справді став «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І не його вина, що і зараз на нашій землі так багато зілля, що боротися з ним доведеться і нинішньому, і майбутнім поколінням. Нам треба лише пам’ятати, що спопеляючі поетичні слова В. Симоненка диктувалися його неосяжною любов’ю до рідної землі, любов’ю, яка завжди залишалася творчою і ніколи не була руйнівною. До цього ж, думка про те, що залишиться після нього в майбутньому, чим вдасться поділитися з прийдешніми поколіннями, ніколи не покидала В. Симоненка.
«Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?»
поет рано відчув подих смерті – уже в вісімнадцять років, – а в двадцять писав:
«Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь».
Не менш яскравою є й поезія А. Малишка, який теж, як і В. Симоненко, прагнув відбити у своїх поетичних творах винятковість своєї епохи та її героїку, висвітлити у фактах героїчних діянь співвітчизників заповіти свого роду та гуманність цінностей українців. Його поезію пронизує пафос активної життєвої позиції українця, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу, щирому пориву народу, який завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім’я» світлого майбутнього, яка дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості усе, що заманеться.
У більшості своїх творів А. Малишко зображує звичайну людину, яка більш за все любить свою Батьківщину, свій дім і свою родину:
«Не смійтесь, я теж на бусла схожий
Такою ж любов’ю до отчого дому».
Поетична творчість А. Малишка і В. Симоненка, життєві цінності, відображені в їх поезіях вважаються неоціненним здобутком української літератури і досі залишаються актуальними.
