Два брати – два характери, дві долі (за драмою Шіллера Розбійники)

Творчість німецького письменника Фрідріха Шіллера в концентрованій формі відобразило протест всієї передової молоді того часу проти духовного гніту і політичної тиранії. Першим і одним з найбільш яскравих його творів стала драма Розбійники, в якій автор покинув рішучий виклик тиранії. Ця думка підкреслена вже в епіграфі, який в перекладі з латинської означає: Проти тиранів.

При створенні свого твору письменник спирався як на відомі балади про Робін Гуда, так і на джерела, в яких описувався реальний факт існування в часи Шіллера розбійницьких банд, які були, на глибоке переконання їх членів, високої мети викорінення підлих і нікчемних представників суспільства.

В основу драми покладено досить поширений сюжет – протиставлення двох братів, один з яких зовні добропорядна, але лицемірний і підлий насправді, інший – легковажний, зухвалий, але з благородним і чесним серцем. Образ останнього і знайшов відображення у благородній розбійника Карл Моор.

Карл Моор не сприймає фальш, егоїзм, лицемірство і користь, що існують у навколишньому світі, тому бере відчайдушний рішення: стати отаманом банди розбійників, що складається з таких же, як він сам, молодих людей, які втратили надію зайняти гідне місце в житті. Остаточним поштовхом до такого кроку стало лист брата, в якому той повідомляє Карлу про прокляття батька. Герой твердо впевнений у своїх силах: Поставте мене на чолі війська таких молодців, як я, і Німеччина стане республікою, перед якою Рим і Спарта здадуться жіночими монастирями. Розбійники щиро сподіваються відновити порядок у суспільстві, і цим прагненням вони готові виправдати будь-які засоби. Карл Моор нещадний до тих, в кому бачить джерело сваволі і гноблення: до князівського фавориту, домігся привілеїв завдяки лестощів і інтриг; до радника, торгуєш чинами і посадами; до попа, публічно скорботної про занепад інквізиції. Однак Моор, на відміну від своїх товаришів, не опускається до грабежу і розділу видобутку. І всю свою частку віддає бідним. Але з часом він починає розуміти, що його друзі все більше озлоблюються, перетворюючись у звичайних розбійників, які отримують задоволення від насильства і жорстоких розправ. До того ж, наділений гострим розумом, він усвідомлює, що неможливо викорінити зло і тиранію, продовжуючи постійно проливати кров численних жертв. О, я дурень, який мріяв виправити світло злодійствами і дотримуватися законів беззаконням!, – У розпачі вигукує він. Подібні протиріччя призводять Моора до того, що він вирішує сам здатися владі, виносячи таким чином вирок самому собі.

Повною протилежністю Карлу виступає у творі його брат Франц, який відчуває чорну заздрість до свого брата, спадкоємцю титулу і володінь, до того ж щасливому супернику, якого любить Амалія. Для нього нічого не означають такі поняття, як чесне ім’я, совість, узи кровної спорідненості. Він не зупиняється перед низькими інтригами, щоб усунути зі свого шляху Карла, а потім холоднокровно прискорює смерть старого батька. Але в кінці драми він починає усвідомлювати неминучість небесної кари за свої злочини. Крім того, Карл знаходиться в страху перед наступом відплатою в особі розбійників, готових вдертися в замок. Всі ці думки і страх доводять його майже до божевілля. У своєму передсмертному божевіллі він розуміє, що його грішну душу належить горіти в пеклі, і відчайдушно намагається змусити інших вимолити для нього порятунок. Він і сам хоче молитися, але не може: Тут, тут (б’є себе в груди і в лоб) все порожньо … Всі випалено! – Зізнається він. У результаті цього він кінчає життя самогубством.

Як ми бачимо, смерть обох братів добровільна, але в кожному з цих двох випадків укладено різний зміст. Карл гине, зрозумівши помилковість шляху, обраного ним для боротьби зі свавіллям і тиранією. Самогубство ж Франца обумовлено лише страхом перед жорстокою розправою. Воно, за великим рахунком, зумовлене всій його нікчемною життям, підлістю, обманом, дріб’язковими устремліннями і жалюгідними пристрастями.

Гине Франц – і в цьому можна побачити провіщення неминучої загибелі всього хілому століттю, з його вульгарністю, ницістю, заздрісність і злістю; всім цим брехливим, підступним єхидна, чиї сльози – вода, серця – залізо. Але загибель Карла, навпаки, не є свідченням краху його ідеалів і устремлінь. Вона підкреслює тільки неможливість і безперспективність одиночної боротьби, нездатність невеликої групи людей змінити весь несправедливий і зіпсований світ. Карл Моор вмирає з доброї волі, але він вмирає в ім’я правди – такий безсумнівний висновок, який можна зробити з драми великого письменника.

ьки розбійники, скільки організований загін народних месників. Це досить освічені люди, яких життєві невдачі, розчарування і образи, пристрасна жага роботи і прагнення до змін привели на шлях розбою.

З них особливо виділяється головний герой – благородний розбійник Карл Моор. Свою частку здобичі він роздає бідним, але якщо йому представляється випадок пустити кров поміщику, що б’ються шкуру із своїх селян, або провчити неробу в золотим галуном, який криво тлумачить закони … тут, братику ти мій, він у своїй стихії. Тут ніби рис вселяється в нього … Шкодує, що згасла в душах людей сяюча іскра Прометея, герой виступає проти несправедливих законів, які панують у світі, де змушують повзти равликом і того, хто міг би злетіти орлом. Прагнення до правди і справедливості керує всіма вчинками героя. Так, коли його загін нападає на карету графа, в якій знаходиться адвокат, що виграє судові справи завдяки своїм підступам і плутні, Моор грізно кидає йому: А, це ти, лайдаку, правосуддя робиш продажною дівкою? Він вбиває адвоката, грабувати не його заняття.

Проте письменник у своїх творах прагне не тільки викривати зло. Він також змушує міркувати про шляхи боротьби, про відповідальність людини за свої вчинки, за все своє життя. Героями його соціальних і політичних трагедій часто стають прості бідні люди, наділені, проте, почуттям власної гідності і неабияким мужністю, які виявляються в зіткненні з сильними світу цього. Така героїня драми Підступність і кохання Луїза Міллер. Син багатого і впливового міністра готовий на будь-які жертви в ім’я любові до цієї дівчини. Він прагне протистояти забобонам і підступності цього жорстокого світу, але однією готовності на жертви недостатньо, щоб протистояти злу, наділеному владою і оточеному вірними слугами, здатними на будь-яку підлість. Ціною загибелі своїх героїв Шиллер бажає затвердити право людини на свободу почуття, на особисте щастя. Їх загибель є викриттям несправедливих порядків і гімном людській гідності.

Але письменник не зупиняється на тому, щоб зображати події та звичаї одній місцевості, одного стану, однієї країни. Його хвилюють більш глибокі й масштабні питання. Шиллер прагне повніше і ширше представити хвороби століття, засудити свавілля і тиранію, оголює сам механізм влади, політичну систему, яка стверджує панування класу, силу традицій, класові забобони. Він закликає до руху вперед, до прогресу людського розуму і волі. Так, в Дон Карлоса його герой кидається з благанням до короля, закликаючи дати підданим свободу думки:

Випередите ж королів Європи!

Лише розчерк вашої царственої руки –

І оновиться світ.

Письменник вірив в безмежні можливості розуму, в те, що з торжеством думки настане і торжество справедливості, відпадуть забобони і забобони. Саме тому він, в особі свого героя, прагне заразити високою ідеєю правителя, у якого є сила, влада та засоби, яких бракує звичайній людині, щоб змінити світ. Автор переконаний у розвитку людства по шляху прогресу. Напевно, тому, що сам він ні на мить не залишається на місці. Гете зазначав, що при зустрічах з Шиллером дивувався стрімкому розвитку його думки. Кожного разу він виявляв новий щабель у його знаннях, судженнях, оцінках. Письменник поставав перед ним у все більш досконалому вигляді.

Творчість Ф. Шіллера спрямоване було на служіння справі свободи і справедливості, суворо засуджуючи століття неразумия, жорстокості й підступності. Безсумнівно, завдяки своїм прогресивним ідеям, постійного руху вперед письменник придбав широку популярність і любов читачів у багатьох країнах.