Ці нові добутки грайливої й оригінальної фантазії

Шкільний твір. В основу «Невського проспекту», як і всього циклу «Петербурзькі повісті», лягли враження петербурзького життя Гоголя. В. Г. Бєлінський захоплено озивався майже про кожнійа з повістей: «Ці нові добутки грайливої й оригінальної фантазії м. Гоголя належать до числа самих незвичайних явищ у нашій літературі й цілком заслуговують ті похвали, якими обсипає їх піднесена ними публіка». Письменник звернувся до великого сучасного міста, і йому відкрився величезний і страшний мир, що губить особистість, убиває її, перетворює в річ. Петербург як символ могутності Росії і її нев’янучої слави був оспіваний ще поетами XVIII і першої половини XIX століття. Пушкіна зобразив Петербург у романі «Євгеній Онєгін» і в поемі «Мідний вершник» як місто російської слави й у той же час місто соціальних контрастів. Тема Петербурга, що намітилася у творчості Пушкіна, була розширена й поглиблена Гоголем. Бєлінський уважав: «Такі п’єси, як «Невський проспект»… могли бути написані не тільки людиною з величезним талантом і геніальним поглядом на речі, але й людиною, що при цьому знає Петербург не понаслышке». Ішли роки петербурзького життя Гоголя. Місто Саме такий Петербург і став головним героєм петербурзьких повістей Гоголя. Цей запис служить як би ключем, за допомогою якого розкривається гоголівське розуміння самої сутності Петербурга.

«Петербурзькі повісті – термін умовний, сам Гоголь не давав їм такої назви. Проте воно вірно, точно й виправдано, по-перше, тим, що через повісті проходить образ Петербурга, що є героєм циклу; по-друге, тим, що майже всі повести задумані й створені в Петербурзі. Крім того, у третьому томі своїх творів Гоголь об’єднав ці повісті, написані в різний час протягом десяти років. Повести «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного» уперше були надруковані в збірнику «Арабески» в 1835 році. По побудові вони являють собою серію сюжетно зв’язаних картин, причому кожна з повістей зображує яку-небудь одну або кілька сторін життя Петербурга 30-х років.

Невський проспект показаний у різні годинники дня: ранком, з 12 годин, від двох до трьох годин пополудні. У ці останні годинники він виявляє собою парадну вітрину імперії Миколи I. Усе на Невському блищить і блискає. У цю годину на проспекті з’являються не люди, а маски: «чудові бакенбарди»; «бакенбарди оксамитові, атласні, чорні, як соболь»; «вуси, що валять у здивування»; плаття, хустки, дамські рукави, схожі «на дві повітроплавальні кулі», краватки, капелюшки, сюртуки, шалі, носи, «талії тоненькі, вузенькі», «талії ніяк не товще пляшкової шийки», «ніжки у чарівних черевичках». У модних сюртуках, блискучих мундирах, у тисячах фасонів капелюшків, платтів, хусток виставляються на огляд дворянська пиха, чванство, тупість і вульгарність. Безтурботне ледарство –  основна риса цієї вулиці:

• «Якщо тільки зійдеш на Невський проспект, як уже пахне однією гулянкою». Існує й інша сторона життя головної вулиці столиці. Вона розкривається в ранній петербурзький ранок, коли Невський проспект заповнюється зовсім іншими фігурами: хлопчиськами, які біжать «блискавками» «з готовими чоботями в руках»; мужиками «у чоботах, забруднених вапном», що тлумачать про сім грошів міді»; лакеями, «жебраком із дверей кондитерські недоїдки…»

Зображуючи Невський проспект у різний час доби, Гоголь характеризує соціальні шари Петербурга. Невський проспект для письменника – уособлення всього Петербурга, тих життєвих контрастів, які він містить у собі. Повість починається із захопленого гімну Невському проспекту: «Немає нічого краще Невського проспекту». Але чим далі, тим звучать сатиричні ноти в цьому святковому описі помилкової-примарної столичної пишноти. Цей сатиричний, тон не залишає оповідача навіть у самих піднесено-ліричних описах вечірнього Петербурга.

У сні Пискарева Гоголь повернувся до образа привілейованого Петербурга, сюжет повести на тім і будується, що на Невському проспекті «всі не те, чим здається».

Якщо Пискарев як мрійник, що жив поза дійсністю, протистояв головній вулиці, «вулиці-красуні», з її світською юрбою, що чванливо виставляє свої чудові сюртуки й бакенбарди, то Пирогов, навпроти, був весь від повсякденного побуту цієї вулиці, він рядовий учасник «виставки» самовдоволеної вульгарності. Обидві ці історії можна сприймати як два самостійних оповідання. Може бути, Гоголь вирішив сплести в одну дві окремі повісті? Який зв’язок між цими історіями? Зовнішня подібність існує: обоє героя виявилися на Невському проспекті й обоє захопилися, хоча любов кожний з них розумів по-своєму. Але один з них швидко утішився пиріжками в кондитерській, виправдавши тим самим своє прізвище, а інший, спробувавши спочатку піти в мир сновидінь, у підсумку кінчає самогубством. От думка В. Г. Бєлінського: «Пискарев і Пирогов – який контраст! Обоє вони почали в один день, в одна година переслідування своїх красунь, і як різні для обох них були наслідку цих переслідувань!» Один з них у могилі. Інший задоволений і щасливий навіть після невдалого залицяння й жахливих побоїв!.. «Так, добродії, нудно на цьому світлі!..» – робить висновок Бєлінський. Невський проспект і казка Невського проспекту, що виявляється грубою реальністю, з’єднує непоєднуване – поручика Пирогова й художника Пискарева. «Дивно грає нами доля, дивні події трапляються на Невському проспекті!» – не раз викликує Гоголь у цій повісті.

У фіналі автор знову вертається до Невського проспекту, щоб зірвати з його гарні покриви й висловити всю ненависть до міста з його продажністю й байдужістю до всього прекрасного й навіть до людини. Цей гнівний монолог автора підготовлений всім попереднім оповіданням, кожним епізодом повести. Петербург у повісті Гоголя з’являється містом неоднозначним. Письменник підкреслює протиріччя між його видимістю й сутністю:«…всі не те, чим здається». Згадаємо слова В. Г. Бєлінського: «Відмітний характер повістей М. В. Гоголя – простота вимислу, народності й комічне одушевление, перемагає завжди глибоким почуттям зневіри. Причина всіх цих якостей полягає в одному джерелі: м. Гоголь – поет, громадянин життя дійсної…»