"Лобо" аналіз, скорочено

“Лобо” аналіз

Ернест Сетон-Томпсон (1860-1946) “Лобо”

Історія написання оповідання. Оповідання «Лобо» увійшло до збірки Сетона-Томпсона “Тварини, яких я знав”. Це один із кращих творів Сетона-Томпсона з його «вовчого» циклу. До цього циклу входять, окрім «Лобо», «Вінніпегський вовк», «Бедлендський Біллі, або Вовк-переможець», «Тіто. Історія лугової вовчиці».

В основі оповідання “Лобо” лежить випадок, який трапився з письменником у 1893 році. Фітц Рандольф, один з його знайомих, запросив Сетона-Гомпсона на свою ферму у Нью-Мексіку на полювання. Фермер запропонував досвіченому мисливцю угоду: Сетон-Томпсон мав поділитися своїм мисливським досвідом з місцевими ковбоями в обмін на шкури зпольованих хижаків. Долина Курумпо вважалась одним із найкращих тваринницьких районів у штаті. А там. де багато худоби, – багато вовків. Найвідомішим ватажком зграї там був величезний вовк, надзвичайно розумний і сильний. Сетон-Томпсон вирішив вполювати цього звіра.

Історія життя Лобо, розповідь про полювання на нього і є основою сюжету оповідання.

“Лобо” скорочено

Композиційно воно поділено на три частини. (Детальний переказ “Лобо”)

В першій частині автор подає історію зграї Лобо (іспанською мовою – “вовк””). За кілька років хижаки знищили понад дві тисячі свійських тварин, причому завжди вибирали найкращих з усього стада. А однієї ночі розідрали заради забави двісті п’ятдесят овець. За голову Лобо було призначено тисячу доларів – нечувана премія за вовка.

На нього полювали і розлючені фермери з ковбоями, і мисливці, котрих спокусила обіцяна винагорода. Але складність була у тому, що, побачивши або зачувши людину, зграя завжди тікала, тобто підстрелити Лобо було неможливо. А на капкани чи будь-які принади з отрутою когось із зграї було також неможливо піймати, бо чутливий нюх Лобо попереджав про наявність запаху отрути чи людини, а їсти ватажок дозволяв зграї тільки забитих ними самими тварин.

Полювали на нього і з допомогою зграї чудових вовкодавів, і з допомогою нововинайденої отрути, і з допомогою спеціальних заклинань, бо вважали Лобо за перевертня.

У другій частині оповідач (за ним досить легко вгадується сам Сетон-Томпсон) розповідає про власні спроби вполювати Лобо. Чого він тільки не робив, які суміші отрут не вигадував, який сорт м’яса не брав, які капкани не спробував – безрезультатно. Лобо збирав м’ясо з отрутою у купку і гадив на нього, знаходив у темряві капкани, розгрібав навколо них землю і закидав капкани камінням, допоки не спрацьовували пружини.

У третій частині мова йде про те, як упіймали Лобо. В його зграї була вовчиця Бланка (іспанською мовою- “біла»). Подруга ватажка, вона порушувала стрій, відривалася від зграї, була необачною. Через це й потерпіла. Оповідач, розраховуючи на її легковажність, влаштував пастку біля голови зарізаної телиці, куди вона й потрапила. Лобо, сумуючи за своєю подругою, скрізь розшукував її, втратив обережність і попався у капкани. Його захопили живцем і відвезли до ранчо. Тужіння Лобо за подругою вразило не тільки оповідача, який “ніколи б не повірив, що відчуватиме таке гостре почуття жалю до нього”, а й суворих і стриманих ковбоїв. Вовк відмовився від їжі, води, не здригався, коли до нього доторкувалися, лише дивився у прерії, широкі й безкраї. На ранок він був уже мертвий. “Кажуть, лев, який позбувся сили, орел, що втратив волю, і голуб, котрого розлучили з подругою, гинуть від розбитого серця. То ж чи можна було сподіватися, що серце цього нескореного свавільця стерпить потрійний удар? Він втратив і силу, і волю, і подругу. Коли зажеврів світанок, Лобо лежав так само спокійно, немовби спочивав. Але старий ватаг уже був мертвий”.

У передмові до збірки “З життя тих, кого переслідують” Ернест Сетон-Томпсон писав: “Мені дорікали за те, що я вбив Лобо, а головне за те, що я – до великого жалю добросердечних читачів – з великими подробицями розповів про це. На ці докори я відповім такими запитаннями: “Який настрій викликало у читачів оповідання про Лобо? На чиєму боці їх симпатії – на стороні людини, яка вбила Лобо, чи на боці цього благородного хижака, який закінчив своє життя так, як прожив| його: з гордою гідністю, без остраху, мужньо?”.