"Янко-музикант" Сенкевич

“Янко-музикант” Сенкевич читати онлайн

Народився на світ кволий, слабкий хлопчик. Сусідки, які зібралися при ложі породіллі, кивали головами і над матір’ю, і над дитиною. Кузнечиха Шиманова, найдосвідченіша з усіх, почала втішати хвору.

– Дай-но, – сказала вона, – я запалю громницею. Вже з тебе, кума, нічого не буде; тобі на той світ готуватися потрібно і за батюшкою послати, щоб він гріхи твої відпустив.

– А хлопчиська-то, – сказала інша, – потрібно зараз охрестити. Він і батюшки не дочекається. Добре, хоч не хрещеним не вмре.

Сказавши це, вона запалила громницею, потім взяла дитину, покропила його водою, від чого він почав заплющувати очі, і сказала нарешті:

– Хрещу тебе в ім’я Отця і Сина і Святого Духа і даю тобі ім’я Яна, а тепер, душа християнська, йди, звідки прийшла. Амінь!

Але душа християнська зовсім не мала бажання йти, звідки прийшла, і залишити худеньке тільце, – навпаки, почала дригати ногами цього тіла, як могла, і плакати, хоча так слабо і жалісно, що як потім говорили кумасі: «і згадати-то смішно : кошеня – не кошеня, а пищить »

Послали за ксьондзом. Приїхав він, зробив що потрібно і поїхав. Хворому зробилося краще. Через тиждень баба вийшла на роботу. Хлопчисько ще пищав, але все-таки пищав і сяк-так дожив до десятого року життя.

Був він худий і засмаглий, з роздутим животом і запалими щоками; волосся лляне, майже біле, вирячені очі, що дивилися на світ як ніби кудись в неймовірний простір. Зимою він сидів у запічку і тихенько плакав від холоду, а часом і від голоду, коли у мами не було чого ні в піч ставити, ні в горщик покласти; влітку ходив у сорочці, підперезаний якимось шматком, і в солом’яному капелюсі, з-за полів якої визирав, задираючи, як птах, голову догори.

Мати, бідна працівниця, що жила з дня на день, як ластівка, під чужою стріхою, може бути і любила його по-своєму, але била часто і завжди називала «підкидьком». У вісім років Ян був вже подпаском, а коли в хаті їсти не було чого, ходив в ліс за грибами. Як його там вовки не з’їли, це Богу одному відомо.

Це був боязкий хлопчик і, як всі селянські діти, вічно, при розмові зі сторонніми, засовував кулак в рот. Ніхто не розраховував, що він виросте, а ще менше, що мати доб’ється від нього будь-якого толку, – до роботи у нього не було здібностей.

Не відомо, чи як це вийшло, тільки до одного був у нього великий інтерес: це – до музики. Скрізь він чув її, і як тільки трохи підріс, так вже про інше і не думав. Піде, бувало, в ліс за худобою або з кошиком по ягоди, але тільки повернеться без ягід і скаже, гаркавлячи:

– Мамка, так в лісі щось грало … ой, ой!

А мамка йому:

– Я ось тобі пограю! Дізнаєшся ти мене …

І поставить йому музику уполовніком. Малий кричав, обіцяв, що більше не буде, а сам все думав, що там в лісі щось грало … Що? ? Хіба він знав це .. Сосни, буки, берези, клени – все грало, цілий ліс – і баста ..

І відлуння теж … В полі грала йому билина, в садку біля хатини цвірінькали горобці, так що вишні тряслися. Увечері прислухався він до всіх голосів, що йшли з села, і думав, що все село грає. Коли посилали його на роботу, розкидати гній, то у нього і вітер в вилах грав.

Раз, коли він стояв з розпатланим волоссям і слухав, як грає вітер в дерев’яних вилах, його помітив наглядач, – зауважив і, знявши свій пояс, задав йому на пам’ять … І все це даремно, Люди його називали «Янко-музикант». Навесні тікав він з дому робити дудки біля струмка. Вночі, коли жаби починають квакати, дятел довбати, коли півні кричали, сівши на тинах, він спати не міг, все слухав, і Бог знає яку гармонію чув він у всьому цьому. Мати навіть його в костел брати не могла, тому що, як бувало зазвучить орган і пролунає хор солодких голосів, очі дитини покривалися імлою, наче дивилися в якийсь інший світ …

Сторож, що ходив вночі по селу і, щоб не заснути, рахував зірки на небі, або потихеньку розмовляв з собаками, не раз бачив білу сорочку Яна, коли він в темряві пробирається до корчми. Але хлопчик ходив не в корчму, а до корчми. Там, причаївшись біля стіни, він слухав. Люди танцювали «Обертас» і іноді який-небудь хлопець вигукував: «У-га!»

Чути було то тупіт взуття, то голоси дівчат: «Ну, що ж!» Скрипка тихо співала: «Будемо їсти, будемо пити, будемо веселитися», а контрабас низьким голосом вторив з гідністю: «Як Бог дав, як Бог дав!» вікна горіли вогнем; кожна балка в корчмі рухалася, співала і грала, а Янко все слухав …

Чого б він не дав за скрипку, що так тонко грала: «Будемо їсти, будемо пити, будемо веселитися!» Такі дощечки співаючі … Звідки їх дістають? Хто їх робить? Хоч би йому принаймні раз дали в руки взяти що-небудь таке! .. Де там! Йому можна було тільки слухати, та й слухати до тих пір, поки не лунав голос сторожа:

– Додому не час, чортеня?

Він одразу ж тікав на своїх босих ногах, а його наздоганяв в темряві голос скрипки: «Будемо їсти, будемо пити, будемо веселитися!» – І важливий тон контрабаса: «! Як Бог дав, як Бог дав, як Бог дав»

Для нього було велике свято, коли він міг чути скрипку, будь це на весіллі або на «дожинки». Потім він залазив на піч і цілі дні мовчав, поглядаючи, як кіт, блискучими в темряві очима. Він сам зробив собі скрипку з лубка і кінського волоса, тільки вона не хотіла грати так добре, як в корчмі: звучала тихо, дуже тихо, майже як муха або комар. Однак він грав на ній з ранку до вечора, хоча за це йому так діставалося, що в кінці кінців він скидався на оббите недозріле яблуко. Але вже натура у нього була така. Хлопчик худнув все більше і більше, волосся його робилися все густішим, очі відкривалися все ширше, хоча і частіше наповнювалися слізьми, щоки і груди впадали все глибше і глибше …

Власне він був схожий не на інших дітей, а скоріше на свою скрипку з лубка, що ледь бриньчала. Притому перед новим хлібом він майже помирав з голоду, так як харчувався сирою морквою та бажанням володіти скрипкою.

Ця жага не привела його до добра.

Лакей в панському будинку володів скрипкою і іноді грав на ній вечірньою порою, щоб сподобатися панні покоївці. Янко іноді проповзав між лопухами до відчинених дверей буфетної, щоб розгледіти скрипку. Вона висіла на стіні, навпроти дверей, і хлопчик жадібно дивився на недосяжну для нього святиню, до якої гріх навіть доторкнутися. Однак він прагнув цього. Хоч би раз взяти в руки, щоб хоча б розглянути гарненько … Бідне маленьке серце тремтіло від радості при цій думці.

Одного разу буфетна була порожня. Пани давно жили за кордоном, будинок стояв нежилим, а лакей сидів на іншій стороні будинку у панни покоївки. Янко, що причаївся в лопухах, давно вже дивився крізь відчинені двері на мету всіх своїх бажань. Повний місяць скоса світив у вікно буфетної, вимальовуючи його на протилежній стіні у вигляді великого квадрата. Квадрат цей потихеньку підповзав до скрипки і, нарешті, зовсім висвітлив її. Тепер, здавалося, від неї струмує сріблясте світло. Особливо сильно були висвітлені опуклі частини, так сильно, що Янко дивитися не міг на них. У цьому блиску все було відмінно видно: увігнуті боки, струни і ручка. Колки на ній світилися як світляки в Іванову ніч, а вздовж звисав, як срібний прут, смичок. Ах, все це було так добре, майже фантастично! Янко дивився все з більшою жадібністю. Сховавшись в лопухах, з ліктями обпертих на худі коліна, з відкритим ротом, він все дивився і дивився … Та страх утримував його на місці, то якась непереборна сила штовхала вперед. Чаклунство це, чи що? .. Тільки освітлена скрипка, здавалося, наближалася, пливла до дитини … Іноді вона померкала, щоб знову розгорітися ще сильніше. Чаклунство, звичайно, чаклунство .. В цей час подув вітер, тихо зашуміли дерева, зашелестіли лопухи і Янко ясно почув:

– Іди Янко, – в буфетної нікого немає .. Іди, Янко!

Ніч була світла, світла. В саду, над ставком, заспівав соловей і клацав то тихіше, то голосніше: «Іди, іди, візьми!» Поважна сова тихо пролетіла над головою дитини і крикнула: «! Ні, Янко, не візьмеш» Але сова відлетіла, а соловей залишився, та й лопухи все ясніше шепотіли: «Там нікого немає» … Скрипка розгорілася знову.

Бліда маленька фігурка повільно і обережно рушила вперед, а соловей тихенько свистів: «іди, іди, візьми»

Біла сорочка посувалася все ближче до дверей буфетної. Тепер вже її не приховують чорні лопухи. На порозі буфетної чутно прискорене дихання хворих дитячих грудей. Ще хвилина, біла сорочка зникла і тільки боса нога залишається за порогом. Даремно, сова, ти пролітаєш ще раз і кричиш: «ні, не бери», – Янко вже в буфетній.

Заквакали негайно величезні жаби в болоті, як ніби перелякані, але потім притихли. Соловей перестав клацати, лопухи шепотітися. У цей час Янко тихо повз, а страх забирав його все більше і більше. У лопухах він відчував себе як вдома, а тепер був як дикий звір в капкані. Рух його стали важкими, дихання прискорене і свистяче, притому Янко абсолютно поглинула темрява. Тиха літня зірниця, що пролетіла по небу, ще раз висвітлила вміст буфетної і Янка на четвереньках перед скрипкою, з головою задертою догори. Але зірниця згасла, місяць сховався за хмарку і нічого вже не було ні видно, ні чути.

Через хвилину в темряві пролунав звук тихий і сумний, як ніби хтось необережно доторкнувся до струн, і раптом … якийсь грубий, заспаний голос, що виходить з кута, гнівно запитав:

– Хто там?

Янко затамував подих, але грубий голос запитав вдруге:

– Хто там?

Хтось чиркнув сірником об стіну, зробилося світло, а потім … О Боже! почулися лайки, побої, дитячий плач, крики: «О, заради Бога!», – гавкіт псів, мелькання свічок у вікнах, крик в цілому будинку … На другий день бідний Янко стояв уже перед судом у війта.

Чи повинні були судити його як злодія? – Звичайно. Подивилися на нього війт і судді, як він стояв перед ними з пальцем у роті, з виряченими, переляканими очима, маленький, худий, побитий, що не знає, де він і чого від нього хочуть … Як тут розсудиш, тим більше, що йому всього тільки десять років і на ногах він ледь стоїть … У в’язниці його заховати, або ще що зробити? .. Все-таки потрібно хоч краплю милосердя мати. Нехай його візьме сторож, нехай його висіче, щоб в другий раз не намагався красти, і справа з кінцем.

Покликали Стаха-сторожа:

– Візьми-но його і постав йому, щоб пам’ятав.

Стах кивнув своєю головою, взяв Янка під пахву, як якесь кошеня і виніс до сараю. Янко або не розумів, що робиться, або був переляканий, але не відгукнувся жодним словом, тільки дивився, як дивиться спійманий птах. Та хіба він знає, що з ним зроблять? І як тільки взяв Стах і розтягнув його в сараї на землі і, завернув сорочку, махнув, так тільки Янко крикнув: «Мама! ..» І що його сторож різкою, то він: «! Мама, мама» – але все тихіше і тихіше, слабкіше і слабкіше, і на якомусь ударі дитина замовкла і не кликала уже мами …

Бідна, розбита скрипка! ..

Ех ти дурний, злий Стах! Хто так дітей б’є? І без того він був такий маленький, слабкий, завжди ледве дихав …

Прийшла мати взяти хлопчика і змушена була віднести його на руках … На другий день вже не встав Янко, а на третій, увечері, помирав на повсті під ковдрою.

Ластівки щебетали в черешні, що росла біля хатини, сонячний промінь вривалося в вікно і обливав золотистим світлом розпатлану дитячу голівку і обличчя без найменшої кровинки. Цей промінь був як би дорогою, по якій відійде маленька дитяча душа. Добре, що хоч на хвилину смерті виднілася така широка сонячна дорога, – життя було вузенькою, тернистою стежкою. Тепер запалі груди ще коливалася диханням, а дитяче обличчя ніби вслухалося в відгомони села, які доходили через відкрите вікно. Був вечір. Дівки, які поверталися з сінокосу, співали: «Ой, на зеленій на галявині», а від струмка долинали звуки дудки. Янко вслухався в останній раз, як село грає … На ковдрі перед ним лежала його лубкова скрипка.

Раптом обличчя вмираючої дитини прояснилося і тремтячі губи прошепотіли:

– Мама ..

– Що, синку? – Озвалася мати, яку душили сльози …

– Мама! Бог дасть мені в небі справжню скрипку?

– Дасть, синку, дасть! – Відповіла мати; але більше додати нічого не могла: її тверді досі груди розривалися від зростаючого горя. Вона могла тільки простогнати: «! О, Ісусе, Ісусе», – впала обличчям на скриню і заридала, немов божевільна, або як людина, що бачить, що не відніме у невблаганної смерті дорогу людину …

Не відняла і вона … піднявши голову, вона знову подивилася на Янка; очі маленького музиканта були відкриті і нерухомі, обличчя серйозне, сумне і витягнуте. Сонячний промінь теж зник.

– Мир тобі, Янко!

На другий день приїхали панове з Італії, приїхала панна і пан, який доглядав за нею. Пан сказав:

– Quel beau pays que l’Italie!! (-Що за прекарасна країна Італія)

– І що за музичний народ! On est heureux de chercher la-bas des talents et de les protéger… (— Яке щастя відшукати там таланти і допомагати їм…) – додала панна.

Над Янком шуміли берези …