Далекобійне слово (про сатира Салтыкова – Щедріна) – Салтиков – Щедрін Михайло

Його сувора особа напружено дивися на нас із портретів, а страждальницький голос, чи ледве не відговорює читати письменника Салтыкова – Щедріна: і одноманітний – те він, і зовсім незрозумілий буде нащадкам. Але в наш час цей письменник просто необхідний. Варто лише вчитатися в рядки його «одноманітних» і «незрозумілих» (і хто тільки говорить таке?) добутків. Він наполегливо й тривожно попереджав своїх – тодішніх і майбутніх – читачів: «Хіба не бувало прикладів, …що й низверженные кумири знову піднімалися на старі п’єдестали й починали обертати алмазними очами?»

«Потреби ні, що відразу, у цьому самому мундирі, ненависник вигадує капость тій самій справі, на користь якого він парадно вырядился, – повторюємо: ця капость відбудеться на задньому дворі, на сцені ж будуть красуватися всі зовнішні ознаки відданості справі».»

Спасибі за попередження, Михайло Євграфович, адже й правда.»

Але, однак, що це?! – Глумливо гострий погляд письменника цього разу звернений на нас самих і высвечивает щось таке, що, на жаль, ніяк не можна визнати нам невластивим: Ми схильні дратувати себе всякого роду утопіями. Ми охоче перескакуємо через всі перешкоди, усуваємо подробиці процесу й заздалегідь насолоджуємося кінцем не початого ще справи».

Читаєш подібне – і от уже зовсім по – іншому починаєш сприймати стражденно – нетерпляче вираження на останніх фотографіях письменника, немов він завжди, по власному визнанню, до болю серцевої любивший батьківщину, і понині всією душею віддається її турботам і тяготиться тим, страждає від того, що не може прийняти цей вантаж на свої плечі, втрутитися в усі происходящее самому – кому допомогти, кого потіснити, припечатати міцним щедринским словом тих, у кого, як у незабутнього Иудушки Головлева, від дрібниць у горлі пересохнуло, або тих хто перебуває в здивуванні з нагоди необхідних, але «неспокійних змін»…