Повний зміст Блакитна чашка Гайдар А. П. 1/2

«Блакитна чашка»

Аркадій Гайдар

Мені тоді було тридцять два роки. Марусі двадцять дев’ять, а дочки нашій Світлані шість із половиною. Тільки наприкінці літа я одержав відпустку, і на останній теплий місяць ми зняли під Москвою дачу.Ми зі Світланою думали ловити рибу, купатися, збирати в лісі гриби й горіхи. А довелося відразу підмітати двір, підправляти старі забори, простягати мотузки, забивати милиці й цвяхи.Нам все це дуже незабаром набридло, а Маруся одне за іншим всі нові так нові справи й собі й нам придумує.Тільки на третій день до вечора нарешті – те все було зроблено. І саме, коли збиралися ми втрьох іти гуляти, прийшов до Марусі її товариш – полярний льотчик.Вони довго сиділи в саду, під вишнями. А ми зі Світланою пішли у двір до сараю й з досади узялися майструвати дерев’яну вертушку.Коли стемніло, Маруся крикнула, щоб Світлана випила молока й лягала спати, а сама пішла проводити льотчика до вокзалу.Але мені без Марусі стало нудно, та й Світлана одна в порожньому будинку спати не захотіла.Ми дістали в прикомірку борошно. Заварили її окропом – вийшов клейстер.Оклеили гладку вертушку кольоровим папером, гарненько розгладили її й через курне горище полізли на дах.От сидимо ми верхи на даху. І видно нам зверху, як у сусідньому саду, у ґанку, димить трубою самовар. А на ґанку сидить кульгавий старий з балалайкою, і біля нього юрбляться дітлахи.Потім вискочила із чорних сіней босонога згорблена баба. Дітлахів турнула, старого вилаяла й, схопивши ганчірку, стала ляскати по конфорці самовара, щоб він закипів швидше.Посміялися ми й думаємо: от подме вітер, закружиться, задзижчить наша швидка вертушка. Від всіх дворів збіжаться до нашого будинку дітлахи. Буде й у нас тоді своя компанія.А завтра що – небудь ще придумаємо.Може бути, вириємо глибоку печеру для тої жаби, що живе в нашім саду, біля сирого льоху.Може бути, попросимо в Марусі суворих ниток і запустимо паперового змія – вище силосної вежі, вище жовтих сосон і навіть вище того шуліки, що цілий день сьогодні сторожив з неба хазяйських курчат і кроленяти.А може бути, завтра з раннього ранку сядемо в човен – я на весла, Маруся за кермо, Світлана пасажиром – і спливемо по ріці туди, де коштує, говорять, великий ліс, де ростуть на березі дві дупласті берези, під якими знайшло вчора сусідське дівчисько три гарних білих гриби. Жаль тільки, що всі вони були червиві.Раптом Світлана потягнула мене за рукав і говорить: – Подивися – Ка, тато, але ж, здається, це наша мама йде, і як би нам з тобою зараз не потрапило.І правда, іде по стежці уздовж забору наша Маруся, а ми – те думали, що повернеться вона ще не швидко. – Нахилися, – сказав я Світлані. – Може бути, вона й не помітить.Але Маруся відразу ж нас помітила, підняла голову й крикнула: – Ви навіщо це, негідні люди, на дах залізли? Надворі вже сиро. Світлані давно спати пора. А ви зраділи, що мене немає будинку, і готові балувати хоч до напівночі. – Маруся, – відповів я, – ми не балуємо, ми вертушку прибиваємо. Ти перегоди небагато, нам усього три цвяхи доколотити залишилося. – Завтра доколотите! – наказала Маруся. – А зараз злазьте, або я зовсім розсерджуся.Переглянулися ми зі Світланою. Бачимо, погано наша справа. Взяли й злізли. Але на Марусю образилися.І хоча Маруся принесла зі станції Світлані велике яблуко, а мені пачку тютюну, – однаково образилися.Так з образою й заснули.А ранком – ще нова справа! Тільки що ми прокинулися, підходить Маруся й запитує: – Краще зізнавайтеся, бешкетний народ, що в прикомірку мою блакитну чашку розбили!А я чашки не розбивав. І Світлана говорить, що не розбивала теж. Подивилися ми з нею один на одного й подумали обоє, що вуж це на нас Маруся говорить зовсім дарма.Але Маруся нам не повірила. – Чашки, – говорить вона, – не живі: ніг у них немає. На підлогу вони стрибати не вміють. А крім вас двох, у прикомірок ніхто вчора не лазив. Розбили й не зізнаєтеся. Соромно, товариші!Після сніданку Маруся раптом зібралася й відправилася в місто, а ми сіли й задумалися.От тобі й на човні поїхали!І сонце до нас у вікна заглядає. І горобці по піщаних доріжках скакають. І курчата крізь дерев’яний тин знадвору на вулицю й з вулиці на двір чмихають.А нам зовсім не весело. – Що ж! – говорю я Світлані. – З даху нас із тобою вчора зігнали. Банку з – під гасу в нас недавно відняли. За якусь блакитну чашку дарма вилаяли. Хіба ж це гарне життя? – Звичайно, – говорить Світлана, – життя зовсім погана. – А давай – ка, Світлана, надягни ти своє рожеве плаття. Візьмемо ми через грубку мою похідну сумку, покладемо туди твоє яблуко, мій тютюн, сірники, ніж, булку й підемо із цього будин
ку куди ока дивляться.Подумала Світлана й запитує: – А куди твої очі дивляться? – А дивляться вони, Світлана, через віконце, от на ту жовту галявину, де пасеться хозяйкина корова. А за галявиною, я знаю, гусячий ставок є, а за ставком водяний млин, а за млином на горі березовий гай. А що там за горою, – вуж цього я й сам не знаю. – Добре, – погодилася Світлана, – візьмемо й хліб, і яблуко, і тютюн, а тільки захопи ти із собою ще товстий ціпок, тому що десь у тій стороні живе жахливий собака Полкан. І говорили мені про неї хлопчиська, що вона одного мало – мало до смерті не заїла.Так ми й зробили. Поклали в сумку що треба було, закрили всі п’ять вікон, замкнули обидві двері, а ключ підсунули під ґанок.Прощай, Маруся! А чашки твоєї ми однаково не розбивали.Вийшли ми за хвіртку, а назустріч нам молочарка. – Молока треба? – Ні, бабка! Нам більше нічого не треба. – У мене молоко свіже, гарне, від своєї корови, – образилася молочарка. – Повернетеся, так пошкодуєте.Загримала вона своїми холодними бідонами й пішла далі. А де їй догадатися, що ми далеко йдемо й, може, не повернемося?Та й ніхто про це не догадувався. Прокотив на велосипеді засмаглий хлопчисько. Прошагал, напевно в ліс за грибами, товстий дядько в трусах і із трубкою. Пройшла білява дівиця з мокрими послу купання волоссями. А знайомих ми нікого не зустріли.Вибралися ми через городи на жовту від курячої сліпоти галявину, зняли сандалії й по теплій стежці пішли босоніж через луг прямо на млин.Ідемо ми, ідемо й от бачимо, що від млина щодуху мчиться нам назустріч якась людина. Пригнувся він, а через рокитові кущі летять йому в спину грудки землі. Дивно нам це здалося. Що таке? У Світлани ока зіркі, зупинилася вона й говорить: – А я знаю, хто це біжить. Це хлопчисько, Санька Карякин, що живе біля того будинку, де чиїсь свині в сад на помідорові грядки залізли. Він учора ще проти нашої дачі на чужій козі верхи качався. Пам’ятаєш?Добіг до нас Санька, зупинився й сльози ситцевим кульком витирає. А ми запитуємо в нього: – Чому це, Санька, ти щодуху мчався й чому це за тобою через кущі грудки летіли?Відвернувся Санька й говорить: – Мене бабка в колгоспну крамницю за сіллю послала. А на млині сидить піонер Пашка Букамашкин, і він мене бити хоче.Подивилася на нього Світлана. От так справа!Хіба ж є в Радянській країні такий закон, щоб бігла людина в колгоспну крамницю за сіллю, нікого не торкав, не задирав і раптом би його ні з того ні із сього бити сталі? – Ідемо з нами, Санька, – говорить Світлана. – Не бійся. Нам по дорозі, і ми за тебе заступимося.Пішли ми втрьох крізь густий рокитник. – От він, Пашка Букамашкин, – сказав Санька й позадкував.Бачимо ми – коштує млин. Біля млина віз. Під возом лежить кудласта, вся в реп’яхах, собачка й, відкривши одне око, дивиться, як шустрі горобці клюють розсипані по піску зерна. А на купці піску сидить без сорочки Пашка Букамашкин і гризе свіжий огірок.Побачив нас Пашка, але не злякався, а кинув недогризок у собачку й сказав, ні на кого не дивлячись: – Тю!.. Кулька… Тю!.. Геть іде сюди відомий фашист, білогвардієць Санька. Перегоди, нещасний фашист! Ми з тобою ще обробимо.Отут Пашка плюнув далеко в пісок. Кудласта собачка заричала. Перелякані горобці із шумом злетіли на дерево. А ми зі Світланою, почувши такі слова, підійшли до Пашке ближче. – Постій, Пашка, – сказав я. – Може бути, ти помилився? Який же це фашист, білогвардієць? Адже це просто Санька Карякин, що живе біля того будинку, де чиїсь свині в чужий сад на помідорові грядки залізли. – Однаково білогвардієць, – уперто повторив Пашка. – А якщо не вірите, то хочете, я розповім вам всю його історію?Отут нам зі Світланою дуже схотілося довідатися всю Санькину історію. Ми сіли на колоди, Пашка навпроти. Кудласта собачка в наших ніг, на траву. Тільки Санька не сіл, а, пішовши за віз, закричав звідти сердито: – Ти тоді вже все розповідай! І як мені по потилиці потрапило, теж розповідай. Думаєш, по потилиці не боляче? Візьми – Ка собі так стукни. – Є в Німеччині місто Дрезден, – спокійно сказав Пашка, – і от із цього міста втік від фашистів один робітник, єврей. Утік і приїхав до нас. А з ним дівчисько приїхало, Берта. Сам він тепер на цьому млині працює, а Берта з нами грає. Тільки зараз вона в село за молоком побігла. Отож, граємо ми позавчора в чижа: я, Берта, ця людина, Санька, і ще один із селища. Берта б’є ціпком у чижа й попадає ненавмисно цьому самому Саньке по потилиці, чи що… – Прямо по верхівці стукнула, – сказав Санька через віз. – У мене голова загуділа, а вона ще сміється. – Ну от, – продовжував Пашка, – стукнула вона цього Саньку чижем по в