Двійники Раскольникова в романі “Злочин і покарання” – Достоєвський Федір

Кульмінацією роману “Злочин і покарання”, думкою, що викликає в читачі найбільше міркувань, є теорія Раскольникова про вседозволеність, теорія розподілу людей на “тварин тремтячих” і “право имеющих”. Суть цієї теорії, двома словами, можна виразити так: ціль виправдує засобу. Тобто, чим більшу цінність являє собою ідея, тим менше повинні хвилювати способи її досягнення

Здавалося б, Розкольників у романі єдиний, що висуває цю ідею й намагається їй випливати. Однак це не правда. Те, що автор використовував прийом антитези, не є ні для кого секретом; але між Раскольниковым і іншими персонажами проводяться також і паралелі, що створюють своєрідну систему двійників. Це ті, хто тією чи іншою мірою розділяють думка про вседозволеність, про можливість дозволити своєї совісті обійти християнські заповіді “не убий”, “не укради” і т. д.

Лужин і Свидригайлов – а це саме вони є двійниками героя – відрізняються від нього навіть по походженню, але, проте, є присутнім дивна подібність їх мировоззрений.

Свидригайлов родом із дворян, служив у кавалерії й зараз йому біля п’ятдесятьох років. Це, властиво, усе, що ми знаємо об нього, так сказати, біографічних даних. Свидригайлов – дуже загадковий персонаж, і робити про нього висновки доводиться тільки по враженню, що він робить на інших героїв роману. Його погляд “якось занадто важкий і нерухливий”, його дії нестандартні й непередбачені, автор спеціально не приводить у романі його думок дослівно, підкреслюючи, що було б неправильно бачити в ньому типового негідника

На прикладі Свидригайлова, здається, Розкольників побачив самого себе в одному з варіантів подальшого розвитку й прогресування своєї теорії. Свидригайлов – моральний цинік, для нього не існують поняття моралі, він не терзається борошнами совісті (помітимо, що в Раскольникова вони присутні). Він також уважає, що для досягнення своєї мети можна використовувати будь – які способи. От тільки мети його “подрібніше” у загальжиттєвому розумінні, ніж мети Раскольникова. Свидригайлов живе, щоб одержувати задоволення – як уже говорилося, за всяку ціну. Цікаво відзначити, що всі слухи про нього, які зустрічаються на сторінках роману, фактично не підтверджені, вони так і залишаються на рівні слухів. Так, наприклад, говорили про причетність Свидригайлова до ряду злочинів: покінчила із собою “жорстоко ображена” їм глухоніма дівчинка, повісився лакей Пилип. Тому – Те Розкольників настільки люто заперечує схожість їхніх натур, на яку той указує. Але ж вона дійсно є, вони “одного поля ягоди”. Тільки Розкольників цинічний в ідеологічному плані, практичне ж здійснення його теорії, як відомо, провалилося. У якімсь ступені, його можна назвати мрійником. Для Свидригайлова ж цинізм – це стиль життя, воно заміняє йому моральність

Достоєвський дуже тонко дозволяє обидві ситуації, розвінчуючи теорії обох. Розкольників до кінця роману кається й відмовляється від подібного світогляду. Відразу було помітно, що Свидригайлов йому вкрай неприємний і навіть страшний. І, мабуть, пізніше він все – таки зрозумів ту подібність між ними, вона як би побачив себе з боку. Сам же Аркадій Аркадійович позбавляє себе життя. Чіткого пояснення цього в романі ні, нам залишається лише догадуватися, що він, швидше за все, також жахнувся собі й порахував непотрібне й неможливим подальше існування

Інша сторона Раскольникова в збільшеному виді показана на образі Петра Петровича Лужина. Цей персонаж має таке ж марнославство, хворобливою гордістю й самозакоханістю, як і Розкольників. Його теорія “цілого каптана” досить помітно перегукується з деякими висловленнями й міркуваннями Родіона Романовича. Наприклад, коли той умовляв охоронця порядку проводити до будинку п’яну дівчину, на яку замірявся “жирний франт”; був момент, коли, задумавшись, він намагався крикнути: “А навіщо вам це все треба?!”. Тобто його теорія припускала байдужість кокружающим.

А що ж таке – теорія “цілого каптана”? Вона зводиться до наступного: християнська мораль припускає виконання заповіді любові до ближнього, тобто потрібно порвати свій каптан, віддати половину ближньому, і в результаті обоє виявляться “наполовину голи”. На думку ж Лужина, возлюбить потрібно насамперед себе, “тому що геть усе на особисто м інтересі засноване” (так говорив він сам). Розкольників, зрозумівши стиль мислення Петра Петровича, вирішує, що по лужинской теорії й “людей можна різати” заради особистої вигоди – цікаво те, що даний факт самого Раскольникова обурює. Напрошується питання: а що ж сам Розкольників? Хіба він не мислить так само? Ні, різниця все – таки існує. Він бачив у практичному здійсненні своєї теорії допомога всьому людству, свого роду гуманізм, хоча й дуже дивний. Він хотів у такий спосіб дати свободу дій для геніїв, який так їм не вистачає для того, щоб творити, розкривати свої потенціали. Дії ж Лужина засновані винятково на особистій вигоді й розрахунку

Знову ж, Петро Петрович Лужин – наочний приклад імовірного майбутнього для Раскольникова, якби його теорія одержала подальший розвиток

Природно, наявність цих героїв обумовлене тим, що на схожості їх мировоззрений глибше розкривається особистість Раскольникова, більше зрозумілими стають причини краху його теорії для нього самого (видно, що вона ще не настільки міцно засіла в його душі, не так безповоротно зіпсувала його свідомість, як у Свидригайлова й Лужина). Здається, що в цьому зіставленні присутнє й ще одна мета – Достоєвський хотів у якімсь ступені виправдати дії Раскольникова, показати, що на самому – те справі, якби не обставини, до практики його теорія швидше за все не дійшла