Повний зміст Пнин Набоков В. 1/11

Глава перша

1Літній пасажир, що сидів в одного з північних вікон невблаганно, що мчав вагона, поруч із порожнім сидінням і особою до двох іншим, теж порожнім, був ніхто інший, як професор Тимофій Пнин. Ідеально лисий, засмаглий і чисто виголений, він здавався, спочатку, досить значним – – – і велике коричневе чоло, окуляри в черепаховій оправі (скрывающие дитячу відсутність брів), мавпяче надгубье, товста шия й торс силача в тіснуватому твідовому піджаці, – – – і втім, огляд завершувався свого роду розчаруванням: журавлиними ніжками (у цю мінуту обтягнутими фланеллю й перехрещеними) з тендітними на вид, майже що жіночими ступнями.Червоної вовни обвислі носки були в бузкових ромбах; пристойні чорні черевики "оксфорды", обійшлися йому майже в стільки ж, у скільки всіх інших його одягів (включаючи й бандитську вогненну краватку). До початку 40 – х років, у статечну європейську пору його життя, він завжди носив довгі кальсони, окончанья яким заправлялися в охайні шовкові носки помірного розцвічення й зі стрілкою, що трималися на обтягнутих бумазеєю ікрах за допомогою підв’язок. У ті дні виявити хоча б на мить білизну цих исподних, занадто високо підсмикавши колоші, представлялося Пнину настільки ж ганебним, як поява перед дамами без комірця й краватки; тому що навіть коли зів’яла мадам Ру – – – і консьєржка вбогого дохідного будинку в шістнадцятому окрузі Парижа, де Пнин скоротав п’ятнадцять років після втечі з ленинизированной Росії й завершення університетського утворення в Празі, – – – і піднімалася до нього за платою, манірний Пнин, якщо він ще був без faux col1, прикривав горлівка запонку цнотливою долонею. Усе змінилося в пьянительной атмосфері Нового Світла. Нині, у п’ятдесят два роки, він був божевільний на сонячних ваннах, носив спортивні сорочки й просторі штани, укладаючи ж ногу на ногу, прилежно, навмисно й безсоромно виявляв величезний шматок оголеної гомілки. Таким міг побачити його попутник; втім, крім солдата, що спав в одному кінці вагона, і двох жінок, поглинених дитятей в іншому, весь вагон належав Пнину.Настав час поділитися секретом. Професор Пнин помилився поїздом. Він про це не знав, як не знав і кондуктор, уже пролагавший по поїзду шлях до вагона Пнина. Власне кажучи, Пнин у цю мінуту був досить собою задоволений. Запрошуючи його прочитати ежепятничную лекцію в Кремоне – – – і це приблизно у двохстах верстах на захід від Вайнделла, академічного пристановища Пнина з 1945 року, віце – президентша Жіночого клубу Кремоны мисс Джудит Клайд порадила нашому другові їхати найбільш зручним поїздом, що залишає Вайнделл в 1:52 пополудні й прихожої в Кремону в 4:17; однак Пнин, що подібно многим росіянином відчував надзвичайну пристрасть до всякого роду розкладам, картам, каталогам, колекціонував їх, – – – і особливо безкоштовні – – – і зі свежительной радістю людини, що одержує щось нізащо, і який з особливою гордістю сам розбирав розкладу, виявив, провівши свого роду дослідження, непримітну мітку поруч ще більш зручного поїзда (отпр. Вайнделл 2:19, приб. Кремона 4:32); мітка означала, що по п’ятницях і тільки по п’ятницях поїзд "2:19" зупиняється в Кремоне на шляху в далекий, набагато більше місто, прикрашений настільки ж соковитим італійським ім’ям. До несчастию для Пнина, розклад йому попалося п’ятирічної давнини й трохи застаріле.Він викладав російську мову в університеті Вайнделла, – – – і досить провінційному закладі, відмітними рисами якого були: штучне озерце посередині кампуса з підправленим ландшафтом, повиті плющем сполучні будинки галереї, фрески з досить схожими изображеньями викладачів у мить передачі ними світоча знань від Аристотеля, Шекспіра й Пастера юрбі устрашающе складених фермерських синів і донь, і велике, діяльне, пишно квітуче відділення германістики, що його доктор, що очолював, Гаген не без самовдоволення називав (досить чітко вимовляючи кожний склад) "університетом в університеті".В осінньому семестрі нинішнього ( 1950 – го) року реєстр, що записалися на курс російської мови включав одну студентку проміжної групи, повну й старанну Бетті Блисс, одного, відомого лише по ім’ю (Іван Дуб – – – і він так і не втілився), у групі підвищеної складності й трьох у процветавшей початковій: Джозефину Малкин, чиї дід і бабка походили з Мінська, Чарльза Макбета, дивовижна пам’ять якого вже поглинула десяток мов і готова була поховати ще десять, і млосну Эйлин Лэйн, – – – і цієї хтось вселив, що, опанувавши росіянином алфавітом, вона зуміє без особливих утруднень прочитати "Ганну Карамазову" в оригіналі. Як викла