Повний зміст Як я був актором Куприн А. И. 1/2

 
 

Цю сумну й смішну історію – більше сумну, чим смішну, – розповідав мені якось один приятель, людина, проведший саме строкате життя, що бувало, що називається, .і на коні й під конем, але зовсім що не втратив під хлистом долі ні серцевої доброти, ні ясності духу. Лише одна ця історія відбилася на ньому трохи дивним образом: після її він раз назавжди перестав ходити в театр і дотепер не ходить, як би його не вмовляли.Я постараюся передати розповідь мого приятеля, хоча й боюся, що мені не вдасться це зробити в тій простій формі, з тим м’яким і смутним глузуванням, як я його чув.

I

Ну, от… Чи представляєте ви собі кепський південний повітовий містечко? Посередині отака величезна вибоїна, де околишні чуби, по пояс у бруді, продають із возів огірки й картопля. Це базар. З однієї Ну, от… Чи представляєте ви собі кепський південний повітовий містечко? Посередині отака величезна вибоїна, де околишні чуби, по пояс у бруді, продають із возів огірки й картопля. Це базар. З однієї його сторони собор і, звичайно, Соборна вулиця, з іншого боку – міський сквер, із третьої – кам’яні міські ряди, у яких жовта штукатурка облупилася, а на даху й на карнизах сидять голуби; нарешті, із четвертої сторони впадає головна вулиця, з відділенням якогось банку, з поштовою конторою, з нотаріусом і з перукарем Теодором з Москви. На околицях міста, у різні там Засельях, Замостьях, Заречьях, був розквартирований піхотний полк, у центрі міста стояв драгунський. У міському сквері піднімався літній театр. От і все.Втім, треба ще додати, що й саме місто з його думою й реальним училищем, а також сквер, і театр, і бруківка на головній вулиці – все це існує завдяки щедротам місцевого мільйонера й сахарозаводчика Втім, треба ще додати, що й саме місто з його думою й реальним училищем, а також сквер, і театр, і бруківка на головній вулиці – все це існує завдяки щедротам місцевого мільйонера й сахарозаводчика Харитоненко.

II

Як я потрапив туди – довга історія. Скажу коротенько. Я повинен був зустрітися в цьому містечку з одним моїм іншому, із сьогоденням, царство йому небесне, щирим іншому, у якого, однак же, була дружина, що, як звичайно всіх дружин наших щирих друзів, терпіти мене не могла. І в нього й у мене було по нескольку тисяч, зібраних важкою працею: він, чи бачите, служив багато років педагогом і в той же час страховим інспектором, а я цілий рік щасливо грав у карти. Один раз ми з ним набрели на досить вигідне підприємство з південним баранчиком, і вирішили ризикнути. Я поїхав уперед, він повинен був приїхати двома – трьома днями пізніше. Тому що моя неуважність була вже давно відомо, те загальні гроші зберігалися в нього, хоча в різних пакетах, тому що мій друг була людина акуратності німецької.І от починається град нещасть. У Харкові на вокзалі, поки я їв холодну осетрину, соус провансаль, у мене витяглися з кишені гаманець. Приїжджаю в С. (це тот самий містечко, про яке мова йде) з тим дріб’язком, що була в мене в гаманці, і з худим, але гарною жовто – червоною англійською валізою. Зупиняюся в готелі – звичайно Петербурзької – і починаю посилати телеграму за телеграмою. Гробове мовчання. Так, так, саме гробове, тому що в ту саму годину, коли злодій тяг мій гаманець – представте, які жарти жартує доля! – у цю годину мій друг і компаньйон умерла від паралічу серця, сидячи на візнику. Всі його речі й гроші були опечатані, і по якихось дурних причинах ця тяганина із суддівськими чинами тривала півтора місяця. Чи знала вбита горем удова, або не знала про мої гроші – мені невідомо. Однак телеграми мої вона все одержала до однієї, але мовчала завзято, мовчала із дріб’язкової, ревнивої й дурної жіночої помсти. Втім, ці телеграми послужили мені згодом більшу користь. Уже по знятті печаток зовсім незнайомий мені людина, присяжний повірник, ведший справа про уведення в спадщину, звернув випадково на них увага, присоромив удову й на свій страх перевів мені прямо на театр п’ятсот рублів. Та й то сказати – це минулого не телеграми, а трагічні крики моєї душі по двадцяти й по тридцяти слів.

III

Отже, я сиджу в Петербурзькому готелі вже десятий день. Крики душі зовсім виснажили моє портмоне. Хазяїн – похмурий, заспаний, кошлатий чуб з особою вбивці – уже давно не вірить жодному моєму слову. Я йому показую деякі листи й папери, з яких він міг би й т.д., але він зневажливо відвертає особу й сопе. Під кінець мені приносять обідати, точно Іванові Олександровичу Хлестакову: "Хазяїн сказав, що це востаннє…"И от наступив день, коли в моїй кишені залишився один сиротливий, позеленелый двугривенный. У цей ранок хазяїн грубо сказав мені, що не годувати мене, не тримати більше не стане, а піде до пана приставові й пожалиться. По тоні його я зрозумів, що ця людина зважилася на все.Я вийшов з готелю й весь день блукав по місту. Пам’ятаю, заходив я в якусь транспортну контору й ще кудись просити місця. Зрозуміло, мені відмовили з першого ж слова. Іноді я сідав на одну із зелених ослонів, що стояли уздовж тротуару головної вулиці, між високими пірамідальними тополями. Голова в мене кружлялася, мене нудило від голоду. Але ні на секунду думка про самогубство не приходила мені в голову. Скільки, скільки разів у моєму плутаному житті бував я на краю цих думок, але, дивишся, .пройшов рік, іноді місяць, а те й просто десять мінут, і раптом усе змінилося, всі знову пішло вдало, весело, добре… І в цей день, бродячи по печені, нудному місту, я тільки говорив самому собі: " Так – З, дорогою Павло Андрійович, потрапили ми з вами в плетіння".Хотілося їсти. Але по якомусь таємному передчуттю я всі беріг травень двадцять копійок. Уже вечоріло, коли я побачив на заборі червону афішу. Мені однаково нема чого було робити. Я машинально підійшов і прочитав, що сьогодні в міському саду дають трагедію Гуцкова "Уриэль Акоста" при участі таких – те й такий^ – те. Два імена були надруковані більшим чорним шрифтом: артистка петербурзьких театрів г – жа Андросова й відомий харківський артист м. Лара – Ларский; інші були подрібніше: г – жи Вологодська, Медведєва, Струнина – Дольская, . рр. Тимофєєв – Сумський, Акименко, Самійленко, Нелюбів – Ольгин, Духовской. Нарешті найменшим набором стояв: Петров, Сергєєв, Сидоров, Григор’єв, Миколаїв і ін. Режисер м. Самійленко. – Директор – Розпорядник г. Валерьянов.На мене снизошло раптове, натхненне, розпачливе рішення. Я швидко перебіг навпроти, до перукаря Теодорові з Москви, і на останній двугривенный велів збрити собі вуси й остренькую борідку. Боже праведний! Що за похмуру, босу особу глянуло на мене із дзеркала! Я не хотів вірити своїм очам. Замість тридцятирічного чоловіка не занадто гарної, але, у всякому разі, чималій зовнішності, там, у дзеркалі, напроти мене, сидів, обв’язаний по горло перукарським простирадлом, – старий, пропалений, закоренілий провінційний комік, зі слідами всіляких пороків на особі й до того ж явно нетверезий. – У нашім театрі будете служити? – запитав мене перукарський подмастерье, отрясаючи простирадло. – Так! – відповів я гордо. – Одержи!

IV

По дорозі до міського саду я міркував: "Немає худий без добра. Вони відразу побачать у мені старого, досвідченого горобця. У таких маленьких літніх театриках кожна зайва людина корисна. Буду на перший раз скромний… рублів п’ятдесят… ну, сорок на місяць. Майбутнє покаже… Попрошу аванс… рублів у двадцять… ні, це багато… рублів у десять… Першою справою пошлю приголомшливу телеграму… п’ятьома п’ять – двадцять п’ять, так нуль – два з полтиною, так п’ятнадцять за подачу – два рублі шістдесят п’ять… На інші як – небудь протримаюся, поки не приїде Ілля… Якщо вони захочуть випробувати мене… ну що ж… я їм вимовлю що – небудь… от хоча б монолог Пимона".І я почав уголос, напівголосно, урочистим утробним тоном:

Ще про послу – еднее сказа – анье.

Перехожий відскочив від мене злякано. Я сконфузився й крекнув. Але я вже підходив до міському саду. Там грав військовий оркестр, по доріжках, шаркаючи ногами, ходили тоненькі місцеві панянки в рожевому й блакитному, без капелюшків, а за ними ввивалися з невимушеним сміхом, заклавши руку за борт кітеля, з білими кашкетами набекрень, місцеві переписувачі, телеграфісти й акцизники.Ворота були відкриті навстіж. Я ввійшов. Хтось запросив мене одержати з каси квиток, але я запитав недбало: де тут розпорядник, пан Валерьянов? Мені негайно ж указали на двох голених молодих панів, що сиділи неподалік від входу на ослоні. Я підійшов і зупинився у двох кроках.Вони не зауважували мене, зайняті розмовою, але я встиг розглянути їх: один, у легкій панамі й у світлому фланелевому костюмі із синіми смужками, мав удавано – шляхетний вигляд і гордий профіль першого коханця й злегка поигрывал тростинкою; іншої, у сіренькому одязі, був незвичайно довгоногий і довгорукий, ноги в нього начебто б починалися від середини грудей, і руки, імовірно, висіли нижче колін, – завдяки цьому, сидячи, він представляв собою вигадливу ламану лінію, що, втім, легко зобразити за допомогою складного аршина. Голова в нього була дуже мала, особа в ластовиннях і живі чорні очі.Я скромно відкашлявся. Вони обоє повернулися до мене. – Можу я бачити пана Валерьянова? – запитав я ласкаво. – Це я, – відповів рябий, – що вам завгодно? – чи Бачите, я хотів… – у мене щось запершило в горлі, – я хотів запропонувати вам мої послуги в якості… у якості, там, другого коміка, або… от… третього простака… Також і характерні…Перший коханець устав і вийшов, насвистуючи й помахуючи тростинкою. – А ви де раніше служили? – запитав пан Валерьянов.Я тільки один раз був на сцені, коли грав Макарку в аматорському спектаклі, але я судорожно напружив уяву й відповів: – Властиво, у жодній солідній антрепризі, як, наприклад, ваша, я дотепер не служив… Але мені доводилося грати в маленьких трупах у Південно – Західному краї… Вони так само швидко розпадалися, як і створювалися… наприклад, Маринич… Соколовский… і ще там інші… – Слухайте, а ви не п’єте? – раптом приголомшив мене пан Валерьянов. – Ні, – відповів я без запинки. – Іноді перед обідом або в компанії, але зовсім помірковано.Пан Валерьянов подивився, щулячи свої чорні очі на пісок, подумав і сказав: – Ну добре… я беру вас. Поки що двадцять п’ять рублів на місяць, а там подивимося. Так, може бути, ви й сьогодні будете потрібні. Ідіть на сцену й запитаєте помічника режисера Духовского. Він вас представить режисерові.Я пішов на сцену й дорогою думав: чому він не запитав мого театрального прізвища? Імовірно, забув?А може бути, просто догадався, що в – мене ніякого прізвища немає? Але про всякий випадок я відразу по шляху винайшов собі прізвище – не дуже голосну, просту й гарну – Осинин.

V

За лаштунками я розшукав Духовского – верткого хлопчати з випитою злодійською особою. Він у свою чергу представив мене режисерові Самойленке. Режисер грав сьогодні в п’єсі якусь героїчну роль і тому був у театральних золотих панцирах, у ботфортах і в гримі молодого коханця. Однак крізь цю оболонку я встиг розібрати, що Самійленко товстий, що особа в нього зовсім кругле, і на цій особі два маленьких гострих очі й рот, складена у вічну баранячу посмішку. Мене він прийняв гордовито й руки мені не подав. Я вже хотів відійти від нього, як він сказав: – Постійте – Ка… як вас?.. Я не розчув прізвища… – Васильєв! – послужливо підскочив Духовской. Я зніяковів, хотів поправити помилку, але було вже пізно. – Ви от що, Васильєв… Ви сьогодні не йдете… Духовской, скажіть кравцеві, щоб Васильєву дали куту.Таким – Те образом з Осинина я й зробився Васильєвим і залишився ним до самого кінця моєї сценічної діяльності, у ряді з Петровим, Івановим, Николаевым, Григор’євим, Сидоровым і ін. Недосвідчений актор – я лише через тиждень догадався, що серед цих славетних імен лише один моє прикривало реальну особу. Прокляте співзвуччя погубило мене!Прийшов кравець – худа, кульгава людина, наділ на мене чорний коленкоровий довгий саван з рукавами й заметав його від верху до низу. Потім прийшов перукар. Я в ньому довідався того самого подмастерья від Теодора, що тільки що мене голив, і ми дружелюбно посміхнулися один одному. Перукар надяг на мою голову чорна перука з пейсами. Духовской вбіг убиральню й крикнув: "Васильєв, гримуйтеся ж!" Я сунув палець у якусь фарбу, але сусід ліворуч, суворий чоловік із глибокодумним чолом, обірвав мене: – Хіба не бачите, що лізете в. чужий ящик? От загальні фарби.Я побачив великий ящик з осередками, наповненими брудними фарбами, що змішалися. Я був, як у чаду. Добре було Духовскому кричати: "Гримуйтеся!" А як це робиться? Але я мужньо провів уздовж носа й відразу став схожий на клоуна. Потім навів собі жорстокі брови. Зробив під очами синці. Потім подумав: що б мені ще зробити? Прищулився й улаштував між брів дві вертикальні зморшки. Тепер я походив на проводиря команчей. – Васильєв, приготуйтеся! – крикнули зверху.Я піднявся із убиральні й підійшов до полотняних дверей, що протягають, задньої стінки. Мене чекав Духовской. – Зараз вам виходити. Фу, чорт, на кого ви схожі! Як тільки скажуть: "Ні, він повернеться" – ідіть! Увійдете й скажете… – Він назвав якесь власне ім’я, котре я тепер забув: – " Такий – Те вимагає свиданья…" – і назад. Зрозуміли? – Так."…Ні, він повернеться!" – чую я й, відіпхнувши Духовского, прагну на сцену. Чорт його забери, як кличуть цю людину? Секунда, інша мовчання… Зал для глядачів – точно чорна ворухлива безодня… Прямо переді мною на сцені яскраво освітлені лампою незнайомі мені, грубо намазані особи. Усі дивляться на мене напружено. Духовской шепотить щось позаду, але я нічого не можу розібрати. Тоді я раптом випалюю голосом урочистого докору: – Так! Він повернувся!Повз мене проноситься, як ураган, у своєму золотому панцирі Самійленко. Слава богові! Я ховаюся за лаштунки.У цьому спектаклі мене вживали ще два рази. У тій сцені, де Акоста громить єврейську рутину й потім падає, я повинен був підхопити його на руки й волочити за лаштунки. У цій справі мені допомагав пожежний солдат, убраний у такий же чорний саван, як і я. (Почім знати, може бути, він у публіки зійшов за Сидорова?) Уриэлем Акостой виявився той самий актор, що сидів давеча з Валеріановим на ослоні; він же був і відомий харківський артист Лара – Ларский. Підхопили ми його досить ніяково – він був мускулистий і важкий, – але, на щастя, не упустили. Він тільки сказав нам пошепки: "Щоб вас чорт, дурні!" Так само благополучно ми його протягли крізь вузькі двері, хоча довго потім вся задня стіна древнього храму розгойдувалася й хвилювалася.Втретє я був присутній без слів при суді над Акостой. Отут трапилася маленька подія, про яке не коштувало б і говорити. Просто, коли ввійшов Бен – Акиба й всі перед ним устали, я, по неуважності, продовжував сидіти. Але хтось боляче щипнув мене вище ліктя й засичав: – Ви з розуму зійшли. Це Бен – Акиба! Устаньте!Я поспішно встав. Але, їй – богу, я не знав, що це Бен – Акиба. Я думав: так собі, дідок.По закінченні п’єси Самійленко сказав мені: – Васильєв, завтра в одинадцять на репетицію.Я вернувся в готель, але, довідавшись мій голос, хазяїн захлопнув двері. Ніч я провів на одній із зелених лавочок між тополями. Спати мені було тепло, і в сні я бачив славу. Але холодний ранок і відчуття голоду розбудил

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы