Вірш Пушкіна «Згасло денне світило…» – Пушкін А. З

Вірш А. С.Пушкіна “Згасло денне світило” написано в 1820 році вночі на кораблі під час плавання автора з Теодозії в Гурзуф. Вірш наповнений філософським змістом, воно написано у формі елегії, традиційному стилі для романтичної поезії

Добуток складається із трьох частин, які розділені рефреном. Нічне море, шум хвиль і біг корабля навівають смутні думки на героя

У першій частині вірша ліричний герой описує нам краси моря, на яке опустилася ніч – це композиція всього вірша

У другій частині автор розповідає про своє минуле, згадує свої бурхливі роки молодості, людей, які були в нього життя

Третя частина вірша – це образ батьківщини, що він залишає. Краю, у яких він любив і страждав, давно забутий, однак не забуті рани, що заподіяли вони серцю. І це твердження міняє весь тон вірша: зі смутного й романтичного воно перетворюється вфилософское.

Читач розуміє, що нічого героєм не забуто, просто він змінився, він повзрослел, став степенней і мудрей. З висоти свого віку ліричний герой уже по – іншому сприймає все произошедшее з ним впрошлом.

Молодість поступилася місцем зрілості, однак герой не оплакує свої молоді роки, він не сумує про їх. Пушкіна ставиться до тих людям, які сприймають зрілість і старість як природні процеси й радуються цьому

Адже разом з ними приходить мудрість, досвід, знання. Він нікого не винить і не про що не жалує й цим відрізняється від поетів – романтиків. Як людина мудрий, ліричний герой зі світлими думками дивиться в майбутнє й об’єктивно оцінює сьогодення й минуле

У рефрені поет звертається до образів океану й вітру як силам природи, він призиває їх і далі вершити свої справи, таким чином, ліричний герой затверджує вічність природи, її безперервність і красу

Людина народжується, стає зрілим, старіє й умирає – все це потрібно сприймати як даність, адже в цьому і є вся сила буття, наступність життя, а за сум і гіркоту потрібно бути вдячними долі, адже вони – невід’ємний атрибут реального життя