Сповідь душі у віршах Василя Герасим’юка

Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах «Дніпро» і «Ранок» з’явилися перші поетичні публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві «Молодь» («Смереки», 1982). Наступні збірки: «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Василь Герасим’юк – досить оригінальний поет, представник постмодернізму. Його художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного життя людини. Загальнолюдське і національне органічно поєднується у поезії митця.

Особливо відчутні національні мотиви у поезії «Жива ватра». Живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали, намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв. І поет не втрачає віри у світле майбутнє.

У поезії «Ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля – Україна – опинилася під владою чужоземців. Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися – і буде перемога, настане воля.

І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу.

Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш Герасим’юка «Перший сніг». Поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова.

І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра.

Душа людини – вмістище двох світів – світу денного і хаосу нічного. У нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка «Досвітні душі».

У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям, часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим.

У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його вірші – це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.