Повний зміст Боярин Орша Лермонтов М. Ю. 1/2

ГЛАВА IThen burst her heart in one long shriek,And to the earth she fell like stoneOr statue from its base про erthrown.Byron. 1Під час воно жив так былв Москві боярин Михайло,Прозванням Орша. – Важливий сандал Орше Грозний Іоанн;Він дав йому з руки своейкольцо, спадщина царів;Він дав йому у веселий мигсоболью шубу із плечей своїх;У день воскресіння Христапоцеловал його в устаи обіцявся в той же деньдать тридцять царських деревеньс тим, щоб Орша до концане відлучався від палацу.Але Орша вдачею був похмурий:Він не любив придворний шум,Побачивши трепетних льстецовщипал кінці сивих вусів,И раз, опричним засмучений,Так Іоаннові мовив він:" Надїжака – Цар! пусти меняна батьківщину – я день від днявсе старе – навіть не могуобиду зігнати ворогові:Є багато слуг у палаці твоєму.Пусти мене! – мій старий домна бережу Дніпра крутомблиз рубежу Литви чужойоброс могильною травою;Пробудь я тут ще хоч рік,Він догниє – і впаде;Дай поклонитися мені Дніпрові…Там я народився – там умру!"И він побачив свій старий будинок.Покои темні кругомуставил златом і сребром;Ікону в ризі дорогойв алмазах, у перлах, з резьбойповесил у кожному він куту,И запестрелись на напіввізерунки шовкових килимів.Але краще царських всіх даровбыл божий дарунок – младая дочка;Про неї він думав день і ніч,У його очах вона росласвежа, безневинна, весела,Квітка прийдешнього святий,Колишнього пам’ятник живий!Так серед руїн иногдарастет береза; молода,Мила над плитами гробовигрою аркушів, що шепотять,И та холодна стенаее вродою оживлена!… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .Мрячно в поле й темно,Одне лише світиться окнов боярському будинку – як звездасквозь хмари дивиться іноді.Важкий дзвякнув вуж затвор,Похмурий і порожній широкий двір.От, випробувавши замки дверей,Із гримучої связкою ключейк хвіртці сторож подошели погляди на небо звів:"А завтра бути грозі великий! – Сказав хрестячись старий сивий, – Смотри – ка, блискавка вдалитак і доходить до землі,И білий місяць, як чернець,Загорнуть у чорних хмарах;И виє вітер начебто звір.Дай купу злата мені тепер,Зі стайні кращого конясейчас сідлайте для мене – Ні, не від’їду від крыльцани для рідного батька!" – Так міркуючи сам із собою,Крекчучи, старий пішов додому.Лише вдалечині ледь гремятего ключі навколо палатвсЈ знову тихо й темно,Одне лише світиться вікно.ВсЈ у будинку спить – не спить одинего похмурий властелинв спокої пишної й большомна ложі оксамитовому своєму.Напівзгоріла свечапред їм, блискаючи й тріскотячи,Часом на кожний ллє предметкакой – те дивне напівсвітло.Висять над ложем образа;Їхньої ризи блищать, їх глазавдруг пожвавлюються, дивляться – Але із чим зрівняти подібний погляд?Він непонятней і страшнейвсех мертвих і живих очей!Млоїть боярина туга;Уж пізно. Під вікном рекашумит – і з бурою заодногремучий дощ стукає у вікно.Чорніє тінь у всіх кутах – И – дивно – Оршу обійняв страх!Бував він у битвах, хоч і старий,Проти поляків і татар,Чув він грізний царський глас,Зустрічав і погляд, у недобру годину:Жодного разу дух його крутойне ослабшав перед лихом;Але отут, – він свиснув, і взошеллюбимый раб його. Сокіл.І мовив Орша: "Нудно мені,ВсЈ думи чорні одне.Сідай ближче на лаву,И мовленням смуток розсій мою…Мабуть,, казку ти начнипро колишні златые дні,И я, пригадавши старовину,Під говір слів твоїх засну". – И на лаву присів Соколи мовлення таку – він завів:" Жив – Був за тридевять земельв тридцятому князівстві отсельвеликий і премудрий цар.Ні в нашу годинку, ні встарьникто не видывал пышнейего палат – і багато днейв веселощі життя його текла.Покуда дочка не підросла."Той цар був слабкий і кволий і старий,А дочка неміцний адже товар!Її, як кращий свій алмаз,Він сховав від молодецьких очей;И на його царівну – дочьсмотрел лише день так темний ніч,И цілувати красуню моглишь перелітний вітерець."И цар той разу три на днюходил дивитися на дочку свою;Але здумав раптом він у темну ночьвзглянуть, як спить младая дочка.Свій ключ срібний він взяв,Чобітки шовкові зняв,И от приходить у вежу ту,Де сховав царівну – красу!.."Увійшов – у світлиці тиша;Дочка солодко спить, але не одна;Припавши на груди її главою,З нею царський конюх молодої.І прогнівався цар тоді,И повелів він без судаих разом у бочку засмолитьи в синє море покотити…"И швидко на вустах раба,Начебто таємна борьбав той час відбувалася в ньому,Посмішка спалахнула – потомон очі на небо звів,Зітхнув і змовк. "Ступай, Сокіл!Махнувши дрожащею рукою,Сказав боярин, – у годину инойрасскажешь казку до концапро ображеного батька!"И по зморшках старого,Як тіні хмари, слегкапромчалис