Повний зміст Доля реп’яха Андерсен Г. – Х

ДОЛЯ РЕП’ЯХА

Перед багатою садибою був розбитий чудесний сад з рідкісними де – ревьями й квітами. Гості, що приїжджали до панам, голосно захоплювалися садом. А городяни й жителі околишніх сіл спеціально були сюди по святах і неділям і просили дозволу оглянути його. Прихо – дили сюди з тою же метою й учні різних шкіл зі своїми вчителями.За забором саду, що отделяли його від поля, ріс реп’ях. Він був такий великій, густій і розкидистий, що по всій справедливості заслуговував назву куща. Але ніхто не любувався ним, крім старого осла, що возив візок молочарки. Він витягав свою довгу шию й говорив реп’яху: – Як ти гарний! Так би й з’їв тебе!Але мотузка була коротка, ніяк не дотягтися до реп’яха ослові.Якось раз у саду зібралося большоее суспільство: до хазяїв приїхали знатні гості зі столиці, молоді люди, чарівні дівчини, і в їхньому числі одна панянка здалеку, із Шотландії, знатного роду й дуже багата. "За – видна наречена!" – говорили неодружені молоді люди і їхній маменьки.Молодь гралася на галявині, грала в крокет. Потім усе відправилися гуляти по саду. Кожна панянка зірвала квітку й застромила його в петлицю своєму кавалерові. А юна шотландка довго озиралася навкруги, вибирала, ви – бирала, але так нічого й не вибрала: жоден із садових квітів не прийшов – ся їй по смаку. Але от вона глянула через забір, де ріс реп’ях, увида – ла його синювато – червоні пишні квіти, посміхнулася й попросила сина хазяїна будинку зірвати їй квітка. – Це квітка Шотландії! – сказала вона. – Він прикрашає шотландський герб. Дайте мені його!І він зірвав найкрасивіший, исколов собі при цьому пальці, немов до – лючим шипшиною.Панянка просмикнула квітку парубкові в петлицю, і він був дуже влещений, та й кожний з молодих людей охоче віддав би свій розкішний са – довый квітку, щоб тільки одержати з рук прекрасної шотландки реп’ях – никнув. Але вуж якщо був улещений хазяйський син, те що ж відчув сам реп’ях? Його немов окропило росою, освітило сонцем…"Однак я поважнее, ніж думав! – сказав він про себе. – Місце – те моє, мабуть, у саду, а не за забором. От, право, як дивно грає нами доля! Але тепер хоч одне з моїх дітищ перебралося за забір, так ще потрапило в петлицю!"И с тих пор реп’ях розповідав про цю подію кожному знову рас – бутону, що пускався. А потім не пройшло й тижня, як реп’ях почув новину, і не від людей, не від щебетуний пташинок, а від самого повітря, до – торый сприймає й розносить усюди найменший звук, що лунає в самих глухих алеях саду або у внутрішніх покоях будинку, де вікна й двері коштують навстіж. Вітер сказав, що парубків, що одержав із прекрасних рук шотландки квітка реп’яха, удостоївся одержати також руку й серце кра – савицы. Славна вийшла пари, цілком пристойна партія. – Це я їх посватав! – вирішив реп’ях, згадуючи свою квітку, потрапивши – ший у петлицю. І кожний знову, що розпускалася квітка, повинен був выслуши – вать цю історію. – Мене, звичайно, пересадять у сад! – міркував реп’ях. – Може бути, навіть посадять у горщик. Затісно буде, ну так зате честь – те яка!И реп’ях так захопився цієї мечтою, що вже з повною впевненістю го – ворил: "Я потраплю в горщик!" – і обіцяв кожній своїй квітці, що розпускався знову, що й він теж потрапить у горщик, а те й у петлицю – вуж вище цього потрапити було нікуди! Але жоден із квітів не потрапив у горщик, не говорячи вже про петлицю. Вони впивали в себе повітря й світло, сонячні лу – чи вдень і крапельки роси вночі, вони цвіли, приймали візити наречених – бджіл і ос, які шукали приданого – квіткового соку, одержували його й залишали квіти. – Розбійники отакі! – говорив про них реп’ях. – Так би й проколов їх наскрізь, так не можу!Квіти никнули голівками, блякнули й в’янули, але на зміну їм распуска – лисій нові. – Ви є саме вчасно! – говорив їм реп’ях. – Я с мінути на мінуту чекаю пересадження туди, за забір.Безневинні ромашки й мокричник слухали його із глибоким здивуванням, позов – ренне вірячи кожному його слову.А старий осел, що тягав візок молочарки, стояв на прив’язі в дороги й любовно косився на квітучий реп’ях, але мотузка була коротка, ніяк не добратися ослові до куща.А реп’ях так багато думав про своєму родиче, реп’яху шотландському, що під кінець увірував у своє шотландське походження й у те, що саме його батьки й красувалися в гербі країни. Велика була думка, але отчого б такому великому реп’яху й не мати великих думок? – Інший раз происходишь із такого знатного роду, що не смієш і дога – дываться про цьому! – сказала кропива, росшая неподалік. У неї теж було неясне відчуття, що при належному відході й вона могла