Повний зміст Мамониха Абрамов Ф. А. 1/3

Федір Абрамовмамонихаприезд гостей застав тітку Груню явно врасплох, вона вибігла на ґанок босоніж, без хустки, у старому – престарому сарафанишке аглицкого ситцю, який, бувало, надягала по великих святах. – ПРО, про, хто приїхав – те! – запричитала вона по^ – рідному, окаючи, врастяг. – А я адже думала, уже й ти передумав.Мокрий від старушечьих поцілунків і зліз, Клавдій Іванович ступнув у бажану прохолодь нетопленої хати (тридцять градусів в одинадцять ранків був!), і отут усе разом роз’яснився: брат і сестра не приїдуть – тітка дві телеграми подала йому. На Никодима, як було сказано в телеграмі, зненацька звалилося важливе відрядження, а в Тетяни – теж зненацька – занедужав син.Клавдію Івановичу кривдно було до сліз. Адже домовлялися ж, списувалися: нинішнім летом зібратися під рідним батьківським дахом – більше десяти років не бачилися один з одним. А потім, треба було щось вирішувати й із самим будинком – тітка Груня в кожному листі плакалася: розорили мисливці так пастухи ваше строенье, одні стеяы залишилися, та й тих незабаром не буде.У Клавдія Івановича було відхідливе серце, і сам він швидко впорався із собою. Ну не приїдуть і не приїдуть – що поробиш? Чого не буває в житті? Але дружина… Як все це пояснити, втолкувати дружині?Полина останні три місяці, можна сказати, тільки тим і займалася, що шила плаття так усякі там жіночі штуковини – не хотілося вдарити особою в бруд перед столичними. І скільки вона грошей на це добро перевела, так це страшно й виговорити. І от на тобі – всі зрячи.Перші мінути за столом сиділи, як на похоронах.Усіх – і тітку, і важку сусідку Федотівну, що приплелася подивитися на далеких гостей, і, звичайно, самого Клавдія Івановича – усіх заморожував похмурий вид Полины.Розмерзлася вона небагато лише після того, як пропустили по другому дзвіночку.Отут відразу з полегшенням Клавдий, що зітхнув, Іванович скинув теснившие ногу туфлі, зняв запітнілі носки й почав босоніж расхаживать по нефарбованій, лляній підлозі – скільки вуж років не почував під ногою співучої дерев’яної мостини! – Походи, походи, Клавдій Іванович, – схвально закивала тітка. – Бач от, ти в батька ног – те. У того, бувало, нога не терпіла неволі. У чий будинок не зайде – у свій, у чужий, а першою справою геть чобіт так валянок, інакше йому й життя не в життя… – Дак адже не зрячи босим і кликали, – подковырнула Федотівна.Тітка стіною встала за покійного брата. Мов, вірно, босим кликали – у кого раніше прізвиська не було, так не босим жив. Ну – До, хто таке життя мав? Хто в колгосп стільки добра здав? Корову, бика – двухлетка, так кобилу в самій порі, так жеребця виїзного, так трої сани, так два вози… – Ні, ні, – відрізала тітка, – не на прізвисько величали Івана Артемійовича, а на прізвище. А фамилья в нас, Устинья Федотівна, сама за себе говорить: Сытины. – И раптом гірко розплакалася. – Всі, боле, Клавдя, немає нашої Мамонихи. Одні ведмеді теперека живуть, так ще Соха – Горбата томиться. – Соха – Горбата? Вона жива? – Жива, жива. Всю зиму, бідна, з халупи не вилазить, як у барлогу сидить. – Давай дак не ридай, – строго помітила Федотівна. – Знайшла про кого плакати. Мало в їй той^ – те – помічник – те… – Це в Сохи – Те помічники? – А че? Все життя лешаки так біси служать, вся споганюй, вся погань у їй на побегушках. – Не говори чого не той^ – те – треба – те. Усього можна на людину наговорити. – Так ти де, у яких краях – те виросла?Розмова ставав гучним, крикливим: обидві баби – і тітка, і Федотівна – все життя от так, нізащо не поступляться друг дружку, і Клавдій Іванович із тривогою почав поглядати на нещільно прикриті двері на іншу половину, куди незадовго до цього пішла передохнути Полина із сином.Тітка на це ледве помітно покачала головою: не подобалося їй, що племінник під п’ятої в дружини, так, схоже, і Федотівна деякий карб у своєї великий мужикоподобной голові зробила – боляче вуж співчутливо подивилася на нього. Але Клавдій Іванович і вухом не повів.Пускай собі думають що хочуть. Хіба вони знають, скільки борошн прийняли Полина й Віктор за дорогу! Ціла доба парилися – душилися в поїзді, так доба без мала сиділи на обласному аеродромі, так цей районний автобус, будь він негарний: жару, духота, тиснява, пилюка – рот затикає…Порятунок прийшов від якийсь сопленосой дівчатка.Дівчатко раптом закричало під розкритим віконцем: – Федотівна, чого расселася, як баржа! Коза в тебе в городі благим матом репетує, навколо кола заплуталася. – Манька? – Баба жваво схопилася на ноги. – Так пошто заплуталася – те? Я токо – токо була в їй. – И незабаром уже, га