Повний зміст Зустріч Аверченко А. Т

Два пани наближалися друг до друга з різних кінців вулиці… Коли вони зійшлися – один з них кинув на іншого неуважний, байдужий погляд і хотів іти далі, але той, на кого був кинутий цей погляд, – розчепірив руки, радісно посміхнувся й закричав:

– Пан Топорков! Скільки років!.. Безумно радий вас бачити.

Топорков подивився захопленому панові в особу. Воно було повною, старою, покритою мережею променистих ласкавих зморщечок і до мучительности знайоме Топоркову.

Зупинившись, Топорков задумався на мить. Знайомі особи, образи, рій фактів з божевільною швидкістю закрутилися в його мозку, спрямовані до однієї мети: згадати, хто ця людина, особа якого, будучи таким знайомим, вислизало з ряду інших, викликаних квапливої, що скакає думкою Топоркова.

Начебто б ця людина давалася в руки: от – от Топорков згадає його ім’я, їхні відносини, зустрічі… але зараз же ця думка обривалася, і фізіономія невідомого пана знову залишалася загадкової у своїй радісній посмішці й захопленій добродушності.

– Здоровий…ствуйте, – нерішуче сказав Топорков.

– Що це ви такий похмурий? Слухайте, Топорков! Я від вашої останньої статті прямо в захваті. Читав і насолоджувався! Як вона, пак, називається? «Підсумки реакції»! Якщо мені оведеться давати її характеристику й докладний розбір, – зроблю це з особливою насолодою…

«Критик», – подумав Топорков і, улещений похвалою літнього пана, потис йому руку міцніше чим звичайно.

– Так вам ця штучка подобається?

– Помилуйте! Як же вона може не подобатися? Я ще ваше дещо прочитав. Читаю запоєм. Люблю, грішна людина, літературу. Хоча за родом своєї діяльності міг би до неї ставитися… як би це виразитися?.. більш меркантильно.

«Видавець, чи що? – подумав Топорков. – Боже мій! Де я його бачив?..»

– Скажіть, а як поживає Блюменфельд? Що його журнал? – запитав старий.

– Блюменфельд уже вийшов з міцності. Адже, ви знаєте, – сказав Топорков, – що він був присуджений до двох років міцності?

– Як же, як же, – закивав головою літній пан. – Пам’ятаю! За статтю «Криваві кроки»… Невже вже вийшов? Боже, як швидкий час іде.

– Ви хіба добре знаєте Блюменфельда?

– Боже ти мій! – посміхнувся старий. – Мій, так сказати, хрещеник. Адже ця вся марксистська молодь, і народники, і неохристиане, і, почасти, мистики, пройшли через мої руки: Синицкий, Яковлев, Гершбаум, Пынин, Рукавицын… небагато я, зізнатися, не згодний з рукавицынским дозволом питання про селянський пролетаріат, але зате Гершбаум, Гершбаум! От принадність! Я кожну його річ, саму дріб’язкову, з газет вирізую й в особливий зошит наклеюю… А книги його – це краща прикраса моєї бібліотеки… До речі, ви не бачили моєї бібліотеки? Заходите – обрадуєте старого. «Бібліофіл він, чи що? – болісно думав Топорков. – От чортівня!» – А ви знаєте – касаційна скарга Гершбаума не уважена, – повідомив старий. – Як і раніше шість місяців в’язниці, із заліком попереднього висновку. «Невже адвокат?» – внутрішньо зачудувався Топорков. – Адвокат його, – сказав старий, – знайшов ще якийсь там привід для касації. Ну, так уже, що поробиш. До речі, читали останній альманах «Вихри»? Ах, яка там річ є! «По етапах» Кудинова… Ми із дружиною читали – плакали дідки! Зворушив Кудинов дідків. – Кудинов теж залучався. Чули? – запитав Топорков. – По 129 – й. – Як же. Другий пункт. Вони разом – з редактором Лесевицким. Лесевицкому ще по іншій справі років шість каторги випасти може. До речі, дорогою. Топорков, чи не знаєте ви, де б можна дістати портрет Кудинова? Мені б хоч листівку. – Для чого вам? – зачудувався Топорков. Старий з милою зніяковілістю в особі посміхнувся. – Я – як інститутка… Хе – Хе! Збільшу його й повішу в кабінеті. Ви заходите – целую галерею побачите: Пипіна, Ковалевского, Рубинсона… Письменники, так сказати, землі росіянці. А Ихметьева на виставці купив. Помнете? Роботи Кульжицкого. Добре написаний портретик. А люблю я, дідок, Ихметьева… От поет божою милістю! Сядеш це, іноді, декламуєш уголос його «Червоні зорі», а сам немає – ні, та й глянеш на портрет. – Ви чули, звичайно, – сказав Топорков сумно, – що Ихметьеву теж загрожує два роки в’язниці. За ці самі «Червоні зорі». – Як же! Йому ці рядки інкримінуються: Хто хоче перемоги – Нехай зімкнутим ладом… – і так далі. Чарівний вірш! Тепер уже, за останній рік, ніхто так не пише… Загасили святе полум’я, так на перекручення різні полізли. Не схвалюю! Бажаючи сказати старому що – небудь приємне, Топорков заспокійливо підморгнув бровою. – Ихметьев, може, ще й видереться. – Як же! – сказав старий. – Чекайте… «Видереться»… Учора ж йому був і вирок винесений. Не читали? Один рік в’язниці. Така жалість! – Невже ж тільки один рік? – зачудувався Топорков. – А я думав, більше засукають. – Те – Те я й говорю, – покачав головою старий. – Така жалість! Я йому просив два роки міцності, а йому – рік в’язниці дали. Адвокат попався йому – дока! – Як… ви просили? – спантеличений, викликнув Топорков. – У кого просили? – У суду ж. Але це ми ще подивимося. У мене є тьма приводів для касації. Можливо, що два роки міцності йому залишаться. – Так ви хто такий? – сердито вже закричав Топорков, нерви якого напружилися попередньою безглуздою бесідою до крайнього ступеня. – Господи, боже ти мій! – посміхнувся старий, і променисті зморщечки заворушилися на його лагідній особі. – Невже не визнали? Так прокурор же! Прокурор окружного суду. Адже ви мене повинні пам’ятати, пан Топорков: я вас, помнете, обвинувачував три роки тому назад по літературній справі… ви рік тоді одержали. – Так це ви! – сказав Топорков. – Тепер пригадую. Ви, здається, вимагали трьох пет міцності й, коли мене присудили на рік, то касували вирок. – Ну, так! – зрадів прокурор. – Згадали? За цю статтю… як її?.. «Кривавий суд». Прекрасна стаття! Сильно написана. Тепер уже так не пишуть… А ви так і не визнали мене спочатку? Буває… Хе – Хе! А ви все – таки до мене заглянули б. Я адреска дам. По склянці вина вип’ємо, про літературу розмовляти будемо… Мою портретну галерею подивитеся… Усі висять: Гершбаум, Ихметьев, Микола Володимирович Кудинов… Зустрінете Блюменфельда – тягнете із собою. Як же! Ми старі знайомі… І з Лесевицким, і Пыниным, і Гершбаумом. Прокурор вийняв свою картку з адресою, сунув її в руку Топоркову й покрокував далі, щулячи на тротуарні плити добрі короткозорі ока