Повний зміст Ушкоджений Герцен А. И. 1/2

I…В одну дуже важку епоху мого життя, після бур і втрат і перед ще більшими бурами й втратами, зустрів я одна дивна осооба, який словам і судженням мені зробилися більше зрозумілі через деякий час.Людина цей попався мені на дорозі, точно як ці містичні особи чорнокнижників, пілігримів, пустельників є в середньовічних оповіданнях, для того щоб приготувати героя до сумних подій, до страшних ударів, уперед примиряючи з долею, озброюючи терпінням, зміцнюючи думами.Справа була на Корниче.Я приплив на човні з Ніцци в невелике містечко; звідти я збирався їхати сухим шляхом, але коня єдиного ветурина тільки що відвертали, потрібно було їм дати відпочити, за його словами, "дві маленьких години", що значило, принаймні, чотири дуже більших. Мені було нікуди квапитися й зовсім однаково, удень пізніше або раніше приїду в Геную. Я замовив собі сніданок і пішов бродити по березі.Яке счастие, що є на світі смуга землі, де природа так дивно гарна й де можна ще жити До пори до часу вільній людині.Коли душу носить у собі великий сум, коли людин не настільки злагодив із собою, щоб примиритися з минулої, щоб заспокоїтися на розумінні, – йому потрібна й далечінь, і гори, і море, і тепле, лагідне повітря; потрібні для того, щоб смуток не перетворювався в жорстокість, у розпач, щоб він не зачерствів. Гарний край потрібніше гарних людей. Люди готові співчувати, але майже ніколи не вміють; від їхнього жалю стає гірше, вони роз’ятрюють рани, вони неспритні. Поверх того, люди бісять або розсіюють; до чого ще біситися, до чого, з іншого боку, бігти від суму, це так само робко й слабко, як нерозумно бігти від насолод, коли вони ще веселять.Прикро, що я не пишу віршів. Мовлення про цей край необхідний ритм, так, як він необхідний морю, що мірними стопами у віка нескінченних гексаметров хлюпає в пишний карниз Італії. Віршами легко розповідається саме те, чого не вловиш прозою… ледь обкреслена й замічена форма, ледве чутний звук, не зовсім – пробуджене почуття, ще не думка… у прозі просто совісно повторювати цей белькіт серця й шепіт фантазії.День був дивний, жар тільки що починався, яскраве, ранкове сонце висвітлювало маленьке містечко, помаранчевий гай і море. Пагорок був покритий лісом маслин. Я ліг під старою, тінистою оливою нетак – . леко від берега й довго дивився, як одна хвиля за другою йшла довгою, вигнутою лінією, піднімалася, супилася, починала закипати й розливалася, пропадаючи струменями й піною, у той час як наступна з тим же важливим і струнким видом супилася й закипала, щоб розлитися. Нам так чужо все безкорисливе, так дешево все сьогодення, що й у вічному колиханні природи людина мимоволі чекає чогось – наступної хвилі, розв’язки… от тепер, здається, щось так вийде… здається, що тепер, а хвиля знову розлилася й шумить, шурстя каменями, які утягивает із собою вглиб, щоб при першому вітрі викинути їх знову на берег.Хвиля мого життя, думалося мені, теж перегнулася й тече назад, я почуваю, як вона відступає, стосується каменів дна й берега, як захоплює мене назад, не обертаючи уваги ні на забиті місця, ні на утому й нашіптуючи в розраду:Перегоди небагато,Відпочинеш і ти!"..Наше життя зовсім на наша, усе робиться крім нас.Людина росте, росте, складається й колись, ніж зауважує, іде вуж під гору. Раптом який – небудь удар будить його, і він з подивом бачить, що життя не тільки зложилося, але й пройшла. Оп отут тільки зауважує тягар у членах, сиві волосся, утома в серце, млявість у почуттях. Допомогти нема чим. Вузол, яким організм евязап і затягнуть, – особистість – слабшає. Пекучі страсті видихаються в успокоивающие міркування, дикі пориви – у розсудливі оцінки, серце холодіє, звикає до всьому, мало вимагає, мало дає, хімічна спорідненість, де можеэг, утягивает складові частини в мінеральний мир і заміняє їх чимсь мертвим, кам’яним. Безособова думка й безособова природа долають помалу людиною й тягнуть його неспинно на своїх вічних, невідворотні цвинтарів ща логіки й стихійного буття…II…Коли я прийшов у готель, надворі вже було дуже пекуче, я сіл на балконі. Перед очами тяглася довгою ниткою обпалена сонцем дорога, вона йшла в самого моря, по вузенькій нарізці, що обгинала гору. Мули, дзвонячи бубонцями й прикрашені червоними пензликами, везли барила вина, обережно переступаючи з ноги на ногу; повільний хід їх порушилося дорожньою каретою, почталион ляскав бичем і кричав, мули жалися до скелястої стіни, возії сварилися, карета, покрита густими шарами пилу, наближалася більше й більше й зупинилася під балконом, на якому я сидів.Почталион
зіскочив з коня й став Відкладати, товстий трактирник у кашкеті Національної гвардії відчинив дверцята й два рази привітали князівським титулом сидевших у кареті, колись ніж слуга, що спав на козлах, отямився й, потягуючись, зійшов на землю."Так сплять на козлах і так апетитно тягнуться тільки російські слуги", – подумав я й пильно подивився на його особу; русяві вуси, що зробилися світло – бурими від пилу, широкий ніс, бакенбарди, пущені прямо у вуси на половині особи, і особливий національний характер всіх його прийомів переконали мене остаточно, що поважний незнайомець був родом з який – небудь тамбовської, пензенської або симбирской передньої. Як не філософствуй і не обмовляй на себе, але є щось ворухливе в серце, коли раптом зненацька зустрічаєш у далекій далечіні своїх співвітчизників. Тим часом з карети вискочила людина років тридцяти, із ситим, здоровим і веселим видом, кото – рый дає безтурботність, славне травлення й не зайво розвинені нерви. Він посадив на ніс верхівкові окуляри, що висіли на шнурку, подивився праворуч, подивився ліворуч і з дитячою простодушністю закричав супутнику в кареті: – Чудо яке місце, їй – богу, принадність, от Італія так – італія, небо – то, небо синє, яхонт! Звідси починається Італія! – Ви це шостий раз говорите з Авиньона, – помітив його товариш втомленим і нервовим голосом, повільно виходячи з карети.Це була сухорлявий; висока людина, набагато постарше першого; він майже весь був одного кольору, на ньому був ясно – зелений пальто, кашкет з невибіленого батисту, під колір білявим волоссям, покритим пилом, слабкі очі його оттенялись світлими віями, і, нарешті, особа зів’ял і хворобливе було більше bзжелта – зеленувате, ніж бліде.Сумна фігура подивилася мовчачи в ту сторону, у яку показував його товариш, не вsражая ні подиву, ні задоволення. – Адже це все оливи, всі оливи, – продовжував парубок. – Оливовая зелень пренудн і преодноманітна, – заперечив ясно – зелений товариш, – наші березові гаї гарніше."Ба, – подумав я, – так це старі знайомі, це Ноздрев і Мижуев, перекладені на нові вдачі і їдучі не в Заманиловку, а в Сен – Ремо".Парубок покачав головою, начебто хотів сказати: "Непоправний, хоч кинь!" – і глянув наверх. Особа його здалося мені знайомо, але, скільки я не намагався, я не міг пригадати, де я його бачив. Росіян взагалі важко дізнаватися в чужих краях, вони в Росії ходять по – німецькому без бороди, а в Європі по – російському відрощуючи з неймовірною швидкістю бороду.Мені ае довелося довго ламати голови. Молодий, че ловек з тією добродушністю й з тією безтурботною ситістю у вираженні, з якими радувався оливам, біг до мене й кричав по – російському: – От не думав, не ворожив – істинно говорять, гора е горою не сходиться – так ви мене, здається, не довідаєтеся?, Старих знайомих забувати сталі? – Тепер – Те дуже довідаюся; ви ужасяо перемінилися, і борода, і розтовстіли, і покращали, такі сталі кров з молоком. – In corpora sano mens sana, – відповідав він, від душу сміючись і показуючи ряд зубів, якому б позаздрив вовк. – И ви перемінилися, постаріли – а що? Життя – Те кладе свої нарізки? Втім, ми чотири роки не видались; багато води витекло з тих пор. – Не мало. Як ви сюди потрапили? – Їду із хворим…Ця був лікар Московського університету, що виправляв ніколи посада прозектора; років п’ять перед тим я займався анатомією й тоді познайомився з ним. Він був добрий, послужливий малий, незвичайно старанний, що ретельно займався наукою a livre ouyert [без праці; буквально - безпосередньо з аркуша (фр.)], тобто ніколи не ламаючи собі голови ні над одним питанням, що не був дозволений іншими, але відмінно нлавпиш її дозволені питання. – А! Так цей зелений товариш ваш хворий; куди ж. ви його діли? – Це такий экпомиляр, що й в Італії у вас не швидко знайдеш. От дивак – те. Машина була гарна, так небагато ушкодилася (при этом. він показав пальцем на чоло), я й лагоджу її тепер. Він ішов слоца,. так чорт мене смикнув сказати, що. я вас знаю, він перелякався; іпохондрія, що доходить, до манії; іноді він цілі дні мовчить, а іноді говорить, говорить – такі речі, цу просто волось сторчма стає, все відкидає, усе – воно вуж эдак через край; я сам, здаете, не дуже жіночим казкам вірю, однак ж все – таки є щось. Втім, він претихий і предобрий; йому їхати за кордон зовсім не хотілося. Рідні вмовили, знаєте, з рук геть, ну та й мови – те його побоювалися – лакеї, двірники все на відкупу в поліції – мабуть там, виправдуйся. Йому хотілося в село, а маєток у нього із сестрою неделеное; та й перелякалася – комунізм, говорить, будемо мужикам проповідувати,
отут і збирай недоїмку. Нарешті, він погодився їхати, тільки неодмінно я Південну Італію, Magna Graecia! [Велика Греція - назва Південної Італії (панцира.)] Відправляється в Ка – Набрию й ваш покірний слуга з ним як лейб – медик. Помилуйте, що 8а місце, там, крім бандитів так попів, людини її знайдеш; я от проїздом у Марселі купив собі пістолет – револьвер, знаєте, чотири стовбури так повертають. – Знаю. Однак ж посада ваша не із самих веселих, бути безупинно з божевільним. – Адже він не справді на стіну лізе або кусається. Він мене навіть любить по – своєму, хоча й не дасть слова сказати, щоб не заперечити. Я, втім, зовсім задоволений; одержую тисячу сріблом у рік на всім готовому, навіть сигарок не купую. Він дуже делікатний, що до цього стосується. Чого – небудь коштує й те, що на світло подивишся. Так, послухайте, потрібно вам показати мого дивака. – Бог з ним зовсім. До речі, ви не тільки інших не знайомте, але й самі будьте обережні, із мною вірнопідданим дозволяется тільки грубити, а то вас, мабуть, після повернення з Італії в таку Калабрию пошлють, де ні попів, ні розбійників немає. А може бути, і peggio [гірше (ит.)] – таке зададуть arpeggio [арпеджо (музичний термін) (ит.)]. – Ха – Ха – Ха – эк мова – те, мова, усе той же, усе з отрутою, усе б кусатися, от мабуть цього не забули – arpeggio. He боїмося ми, наша справа медичне; ну, покличуть до Леонтія Васильовичу, що ж? Я скажу відверто – помилуйте, генерал, на дорозі зустрів людини, без живота лежить, не може далі їхати, ну я йому лауданума з м’ятою дав, це обов’язок звання, борг людства. Він адже й зрозуміє, що це дурниця, ну, так розумна людина, набридло ж усе в Сибір так у Сибір, скаже – ну вперед будьте обережні, я говорю для вашого власного блага, це отеческий рада, – так і відпустить. Нині в нас якось менше дивляться за цим, їй богові; в Излера "Преса" лежить тан, як "Петербурзькі відомості", просто на столі лежить. – И притім ще добірні нумера, не так, як тут, суцільно так поруч. – Смійтеся, смійтеся, багато мабуть ви тут виграли лютневою революцією? – У… в… так ви пренебезпечна людина, ви вже дозволили эдак про заколоти й зловмисників говорити, – дивитеся – до добра це не доведе. – Я притягну мого пацієнта – ну що вам справді, через годину роз’їдетеся; він предобрейщий людина й був би прерозумний. – Якщо б не збожеволів. – Це несчастие… вам, їй – богу, однаково, а йому розсіювання й потрібно й корисно. – Ви вже мене починаєте вживати з фармацевтичними цілями, – помітив я, але лікар уже летів по коридорі.Я не підкорився б його бажанню і його російській розпорядливості чужою волею, але мене, нарешті, цікавив ясно – зелений комуніст – поміщик, і я залишився його чекати.Він зійшов робко й соромливо, кланявся мені якось більше, ніж потрібно, і нервово посміхався. Надзвичайно рухливі мускули особи надавали дивне невловиме коливання його рисам, які безперервно мінялися й переходили із сумно – сумного в глузливе й іноді навіть у простувате вираження. У його очах, по більшій частині нікуди ие що дивилися, былн помітна звичка зосередженості й більша внутрішня робота, що підтверджувалася зморшками на чолі, які всі були зрушені над бровами. Недарма й не в один рік мозок видавив через кістяну оболонку свою таке чоло й з такими зморшками, недарма й мускули особи зробилися такими рухливими. – Євгеній Миколайович, – говорив йому лікар, – дозвольте вас познайомити, представте, який дивний випадок, от де зустрівся – старий пршггель, з яким разом кішок і собак різали.Євгеній Миколайович посміхався й бурмотав; – Дуже радий – випадок – так зненацька – ви вибачите. – А помнете, – продовжував лікар, – як ми собачці сторожачи Сычева перерізували пневмогастрический нерв – закашляла голубушка.Євгеній Миколайович сделаж гримасу, подивився у вікно й, откашлянув разів зо два, запитав мене: – Ви давно изволили залишити Росію? – П’ятий рік. – И нічого, звикаєте до тутешнього життя? – запитав Євгеній Миколайович а почервонів. – Нічого. – Так – З, але дуже неприємне, нудне життя за кордоном. – Верб границях, – додав розв’язний лікар.Раптом, чого я ніяк не очікував, мій Євгеній Миколайович покотився зі сміху й, нарешті, після довгих зусиль встиг настільки заспокоїтися, щоб сказати переривчастим голосом: – От Пилип Данилович усе із мною сперечається, ха – ха – ха, я говорю, що земна куля або невдала планета, або хвора; а він говорить, що це дрібниці; як же після цього пояснити, що за кордоном і будинку жити нудно, огидно, – і він знову розреготався до того, що жили на чолі налилися кров’ю.Лікар лукаво підморгнув мені з таким видом переваги, що мені стало
його жахливо жаль. – Отчого ж не бути хворим планетам, – запитав пресерйозно Євгеній Миколайович, – якщо є хворі люди? – Тому, – відповідав лікар за мене, – що планета не почуває; де немає нервів, там немає й болю. – А ми з вами що? так для хвороби нервів і не потрібно, буває ж виноград хворий і картопля? Я того й дивлюся, що земна куля або лопне, або зірветься з орбіти й полетить. Як це буде дивно, і Калабрия, і Микола Павлович із Зимовим палацом, і ми з вами, Пилип Данилович, все полетить, і вашого пістолета не потрібно буде. – Він знову розреготався й у ту ж мінуту продовжував, з жагучою наполегливістю звертаючись до мене: – Так жити не можна, адже це, мабуть, потрібно, щоб що – небудь так зробилося; краще планеті заново почати; теперішній розвиток дуже невдалий, є якийсь фаут [промах, помилка (від фр. faute)]. При складі, чи що, або коли місяць відділявся, щось не зладилося, все йде з тих пор не так, як треба. Спочатку хвороби були гострі; який був жар внутрішній під час геологічних переворотів! Життя узяло гору, але хвороба залишила сліди. Рівновага загублена, планета метається зі сторони убік. Спочатку вдарилася в кількісну безглуздість; ну пішли ящірки з будинок величини, папороті такі, що одним аркушем экзерциргауз покрити можна, ну, зрозуміло, все це перемерло, як же таким безглуздостям жити. Тепер у якісну сторону пішло – ще гірше – мозок, мозок, нервьь, розвивалися, розвивалися до того, що розум за розум зайшов. Історія загубить людину, ви що хочете говорите, а побачите – загубить.Після цієї витівки Євгеній Миколайович замовчав. Подали сніданок, він дуже мало їв, дуже мало пив і в усі час нічого не говорив, крім "так" і "немає". Перед кінцем сніданку він запитав бордо, налив чарку, покуштував і поставив її з відразою – – . – Що, – запитав лікар, – видно, кепське? – Кепське, – відповідав пацієнт, і лікар прийнявся соромити трактирника, сварити слугу, дивуватися користолюбству людей, їх – :егоїзму, дорікав у тім, – що трактирники беруть 35 відсотків і все – таки обманюють, гевгений Миколайович равнодушно помітив, що він не розуміє, за що гнівається лікар, що він зі своєї сторони не бачить, отчого трактирникові не брати 65 відсотків – якщо він може, і що він дуже розумно робить, продаючи кепське вино – поки його купують.Цим моральним зауваженням скінчився наш сніданок.IIIповрежденный з найпершої розмови здивував мене независимою відвагою свого хворого розуму. Він був явно "надламаний", і хоча лікар запевняв ме – , ня, що він у все життя не мав ні великого несчастия, ні більших потрясінь, я погано вірив у психологію мого доброго прозектора.Ми поїхали разом у Геную й зупинилися в одному з палаців, розжалуваних у наше міщанське століття в готелі. Євгеній Миколайович не показував ні особливого інтересу до моїх бесід, ні особливої відрази від них. З доктором він безупинно сперечався.Коли темні мінути іпохондрії придушували його, він віддалявся, защіпався в кімнаті, рідко виходив, був жовто – блідий, тремтів, як в ознобі, а іноді, здавалося, ока його були заплакані. Лікар побоювався за його життя, брав дурні обережності, видаляв бритви й пістолети, мучив хворого розводящими й ослабляющи – мш нерви ліками, саджав його в теплу ванну з ароматичною травою. Той слухався з жовчної й озлобленої страдательностью, заперечуючи на всі й всі виконуючи, як розпещене дитя.У світлі мінути він був тихий, мало говорив, по раптом мовлення його неслася, як із греблі, що прорвалася, що переривається спазматическим сміхом і нервовим стиском горла, і потім, скошена середь дороги, вона зупинялася, залишаючи слушавшего в тужливому роздумі. Його дивні парадоксальні витівки здавалися йому легенями, як таблиця множення. Погляд його дійсно був вірний і послідовний тим довільним початкам, які він брав за оснотзу.Він багато знав, але авторитети на нього не мали ні найменшого впливу, це всього більше ображало добре, що вчився лікаря, що посилався як на остаточний суд на Кюв’є або на Гумбольдта. – Так отчого мені, – заперечував Євгеній Миколайович, – так думати, як Гумбольдт. Він розумна людина, багато їздив, цікаво знати, що він бачив і що він думає, але мене – те це не зобов’язує думати, як він. Гумбольдт носить синій фрак – що ж, і мені носити синій фрак? От мабуть Мойсею так ви не вірите. – чи Знаєте, – говорив глибоко уражені доктори, обертаючи мовлення до мене, – що Євгеній Миколайович не бачить різниці між релігією й наукою – що скажете? – Різниці ні, – додав той ствердно, – хіба те, що вони те саме говорять на двук прислівниках. – Так ще те, що одна заснована на чудеса
х, а інша на розумі, одна вимагає віри, а інша знання. – Ну чудеса – те там і отут, однаково, тільки що релігія йде від них, а наука до них приходить. Релігія так вуж відверто й говорить, що розумом не зрозумієш, а є, говорить, інший розум, поумнее, той, мол, казав от так і так. А наука обманює, уявляючи, що розуміє як… а по суті, і та й інша доводять одне, що людина не здатна знати всього, а так дещо таки розуміє; у цьому зізнатися не хочеться, ну, але слабості людської, люди й вірять, одні Мойсею, інші Кюв’є; яка перевірка отут? Один розповідає, як бог створював звірів і траву, а іншої – як їх створювала життєва сила. Противуположноеть не між знанням і одкровенням справді, а між сумнівом і прийняттям на віру. – Так на що ж мені приймати на віру які – небудь патологічні істини, коли я їхнім розумом виводжу із законів організму? – Звичайно, було б не потрібно, так адже ні ви й ніхто іншої не знає цих законів, ну так воно й доводиться вірити так пам’ятати.У світі не було людини, менш здатного ладити з вашим диваком, як лікар, він зовсім не був дурний, але належав до числа тих світлих, практичних розумів, улов підшкірних, так сказати, які далі розумових категорій і загальноприйнятих думок не тільки не йдуть, але й не можуть іти. Він дивувався, як я міг інший раз – артистично насолоджуватися розмовами Євгенія Миколайовича й брати його сторону; я утішав його, говорячи: "Свій своєму поневоле брат". – Однак деякі закони організму нам відомі, – заперечував захисник наук. – Які ж, наприклад? – чи Мало – я не знаю, – так щоб далеко не шукати – от вам загальний закон: все народжене повинне вмерти. – Навіщо ж? – заперечив Євгеній Миколайович, – що за борг умирати? Так це й не закон, це так, факт; внутрішньої необхідності ніякий немає в смерті; невже ви думаєте, що медицина не дійде до того, щоб продовжувати життя нескінченно?При цьому питанні і я, грішна людина, глянув на пего майже так само, як доктор. – Я багато зустрічав людей, – помітив я у свою чергу, – що вірять і не вірять у безсмертя душі, але ви перший, котрий не вірите в смертність тіла. – Як не вірити, я не те говорю – я тільки не бачу ніякої серйозної необхідності в смерті. Жити – значить їсти навколишнє; якщо їжа буде підтримувати хімічний процес, він і продовжиться. Якщо їжа буде заважати костям кам’яніти, хрящу робитися кісткою, крові ставати густіше або жиже, ніж потрібно, на що ;не вмирати? Народжене повинне жити;воно вмирає не тому, що народилося, а тому, що не ту їжу потрібно. Чи треба тепер з того, що ми погані кухарі, що смерть не можна видалити на нескінченний час? Життя краще не просить, як тривати. – З боку, послухаєш, точно начебто й справа, – сказав Пилип Даииловач. – А от як нам бути із цим, якщо медицина дійде до того, що людей будуть лікувати від смерті; а планета, що, по – вашому, сильно хиріє, зовсім зачахне й умре, дивне буде положення, переїжджати прийде на Місяць або прямо на Венеру.Питання цей трохи збентежив Євгенія Миколайовича, воно задумався, походив по кімнаті й потім з видом людини, доискавшегося до важливого дозволу, відповів: – Tout bien pris [Прийнявши все в увагу (фр.)] хвороба не так глибока, я, може, помилявся; по – перше, уже те добре, що хвороба спеціальна – один тільки рід людський нею уражений. Та й те^ – те – род^ – те людський не весь хворий. Це місцева хвороба, ендемічна [властива даної місцевості (від гречок, endemos - місцевий, тубільний)], в одній Європі. Так, як колера йде з берегів Інду, чуму з берегів Нила, жовта лихоманка з усть Міссісіпі, так. болезяь історичного розвитку йде з Європи. Як тільки люди торкнуться цієї проклятої землі, так їхній мозок і дивується болезнию. З пелазгов, із греків починаючи й до нашого часу. Англія рознесла заразу по всій земній кулі. Чого Австралія – зовсім негідний материк, і того не дають спокій. В Африці жити не можна європейцеві – так по закраине оселилися – от вам за холеру так за чуму, це вуж не зуб за зуб, а щелепа за зуб. – Ви так міркуєте, – сказав я йому жартуючи й взявши його за обидві руки, – що я анітрошки не зачудуюся, якщо після вашого повернення Микола Павлович зробить вас міністром народної освіти. – Не обвинувачуйте мене, будь ласка, не обвинувачуйте, – заперечив він з почуттям, – і не жартуєте над моїми думками. Я сам жартував над Руссо й знаю, як Вольтер йому писав, що вчитися ходити рачки пізно. Працею важк і мученицьким дійшов я до того, що пов’янув, звідки всі зло, – зрозумів і сам оробел; я нікому не говорив, мовчав, по коли страждання й плач людей голоснішали й голосніше, зло очевидніше й очевидніше, тоді я перезграя ховати істину. Ми загиблі л