Що поєднує й різнить активістів Гремячего Балки? (По романі Шолохова «Піднята цілина») – Шолохов Михайло

Перша поява глав «Піднятої цілини» у пресі ставиться до 1932 року. Книга була написана, як прийнято говорити, по гарячих слідах подій. Ще далеко не була кінчена робота над «Тихим Доном», а письменник уже вирішив звернутися до подій, що відбувають на крутих переломах у народній долі, розповісти мільйонам читачів про Дон новому, колгоспному, затвердити в Літературі образи тих, хто віддав своє життя боротьбі за революцію в господарстві й побуті рідного козацтва, за нове відношення до праці, за підйом невичерпних народних сил заради майбутнього щастя й зміцнення завойованої волі. Предметом зображення в «Піднятій цілині» стали процеси, характерні для села періоду колективізації. Близькість до життя народу й мистецтво художника відкрили можливість авторові «Піднятої цілини» створити незабутні образи балтійського моряка, слюсарі – краснопутиловца Насіння Давидова, посланого партією в допомогу соціалістичній перебудові села, двох його соратників козаків Макара Нагульнова й Андрія Разметнова. Письменник аж ніяк не ідеалізує своїх героїв. Він малює їх такими, якими сформувала їхня епоха, сувора, суперечлива, багато в чому трагічна, але, безумовно, одухотворена високою ідеєю, щирим ентузіазмом народу. І не провина народу, що будівництво нового життя часто захмарювалося важкими відступами й втратами. Повно й всебічно розкриваючи внутрішній мир героїв, Шолохов, безсумнівно, будить довіра до їхнього досвіду, до їхньої свідомості. Активістів Гремячего Балки поєднує, насамперед, їхнє минуле, особиста участь у революції. Давидов приїхав на Дон зрілою людиною, з більшим життєвим досвідом, досвідом боротьби. Він був вихований у дусі революційних традицій пітерських пролетарів. Після демобілізації із флоту Семен Давидов дев’ять років працював слюсарем на Путиловском заводі. Одержавши завдання їхати в село уповноваженим райкому по поводженню колективізації сільського господарства, воно стає організатором, а згодом і головою колгоспу. Рука об руку з робітниками – комуністами виступають сільські більшовики: Макар Нагульнов і Андрій Разметнов. Типово їхнє минуле. Революційною школою для козаків Разметнова й Нагульнова була Громадянська війна, у якій обоє вони воювали з білими й інтервентами, загартувалися в цій боротьбі, стали комуністами. Комуністів Гремячего Балки поєднує розуміння насущних завдань партії в боротьбі за соціалістичну перебудову села, ненависть до класових ворогів, близькість до народу. Так Семен Давидов, проводячи «лінію партії», знаходить найбільш вірні практичні рішення в питаннях розкуркулювання, у відношенні до «хитних середняків, тимчасово заблужденным», в організації колективного господарства й праці. Роль Давидова як пропагандиста виявляється в його першому ж виступі в Гремячем на зборах активу й бідноти. Він говорить дуже просто і ясно про політика партії в селі, про те, що ж треба робити, щоб почати нове життя. У виступі Давидова відчувається щирість і простота, пристрасність агітатора, переконаність і принциповість комуніста. Давидов прекрасно розуміє, яке велике значення має особистий приклад керівника. Коли бригада Любишкина виявляється в прориві, а план весняної оранки під погрозою зриву, Давидов вирішує сам відправитися в поле, щоб показати колгоспникам, як треба працювати. «Умру на ріллі, а зроблю, – думав Давидов. – Уночі при ліхтарі буду орати, а зорю десятину зі чвертю, інакше не можна. Ганьба всьому робітничому класу». Завдяки Давидову народжується соціалістичне змагання. Терплячим роз’ясненням політики партії, завзятістю й мужністю, самовідданістю в боротьбі за колгоспну справу Давидов завойовує довіру колгоспників, стає визнаним керівником. Вірність справі партії, справі соціалістичної революції зближає Давидова й сільських комуністів. Коли Нагульнова на бюро райкому виключають із партії, він, мертвотно бліднучи, говорить: «Куди ж я без партії? І навіщо? Ні, партквиток я не віддам! Я все своє життя вклав… все життя… Нічого не залишається… Мені життя тепер без потреби, виключите й з її». Сторінки, що малюють стан Нагульнова після виключення з партії, а потім у смертного кургану, незвичайно яскраво показують кристальну чесність, прямоту й щирість, силу духу й революційний ентузіазм цієї простої людини з народу, що «все життя свою вклав» у справу партії й поза її рядами не мислить собі життя. Дуже влучно характеризує Нагульнова Давидов: «Плутаник, але адже страшн