Короткий зміст Скрипка Ротшильда Чехов А. П

Зміст “Скрипки Ротшильда“ у короткому викладі нескладне, як у більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов на прізвисько Бронза – житель маленького заштатного містечка. Він незадоволений всім і всіма у світі, а досить тим, що його земляки вмирають дуже рідко й він терпить через це збиток. «Жив він бідно, як звичайний мужик, у невеликому старому будинку, де була одна лише кімната, і в цій кімнаті втримувалися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстат і все господарство». Мозок сімдесятирічного трунаря й удень, і вночі гризе нестерпна думка про величезні збитки, про втрачені можливості заробити, жити у власному будинку в губернському місті, користуватися пошаною земляків. Він постійно підраховує реальні й вигадані витрати, і від сум, які в нього виходять, його кидає в жар, він шаленіє від злісного розпачу, спраги збагачення. Ідея – фікс про втрачені гроші випалили душу старого чоловіка, зробили Якова черствим, байдужим до людей, яких він сприймає лише як можливих споживачів його товару – трун.

Проживши із дружиною Марфою п’ятдесят років, він “жодного разу не приголубив неї, не пошкодував, жодного разу не догадався купити їй хустка або принести з весілля чогось, а лише кричав на неї, лаяв за збиток, кидався на неї з кулаками, щоправда, він ніколи її не бив, але все – таки таки пугал, і вона пила лише воду”. Всі ці думки про відношення до дружини виникли в самого Якова, коли стара жінка важко занедужала й чекала на смерть. Дивлячись на дивно радісне, навіть щаслива особа, герой раптом розуміє, що для жінки смерть – це втіха, звільнення від тягаря нестерпного існування, і він жахається. Може, уперше, задумавшись про свою долю, Яків переживає духовний злам. Після смерті Марфи він ще підраховує за звичкою й відчуває задоволення, які майже ніяких витрат на похорони дружини в нього не було. Але після повернення зі цвинтаря його охоплює туга, мучить спрага, він важко дихає й відчуває слабість. Лежачи самотньої в будинку, він знову згадує померлу, на яку за всі довгі роки загального життя “не обертав уваги, нібито вона була кішка або собака”.

Думки переходять на всі прожиті сірі роки, і всюди старий бачить лише збиток. “Життя минуло без користі, без будь – якого задоволення, пропало ні за понюх тютюну; спереду вже нічого не залишилося, а подивишся назад – там нічого, крім втрат, і таких страшних, що аж моторошно. І чому людина не може жити так, щоб не було цього збитку й втрат… Навіщо люди завжди роблять саме не те, що потрібно? Навіщо люди взагалі заважають жити одне одному? Від цей же який збитки! Який страшний збиток! Якби не було ненависті й злості, люди мали б один від іншого велетенську користь”.

Промучившись, ніч, Яків тягнеться через силу до лікарні. З вираження особи фельдшери він розуміє, що нічого вже йому не допоможе, що й за ним прийшла смерть. “Ідучи потім додому, він думав, що від смерті буде одна тільки користь! Не потрібно ні їсти, ні пити, не платити податки, не кривдити людей… Від життя людині збиток, а від смерті користь… але все – таки таки образливо й гірко: навіщо у світі такий дивний порядок, що життя, який дається людині лише один раз, проходить без користі?”

Всі, пов’язане із хворобою й смертю Марфи, а потім і Якова, – це одна лінія оповідання. Друга виникає через те, що в трунаря, крім уміння добре робити “скрині для останнього спокою”, є ще теперішній талант – він дуже добре, з душею грає на скрипці. Разом з містечковим оркестром, у якому більшість музикантів євреї, вона грає на весіллях.

Але через брутальність трунаря і його ненависть, і зневага до євреїв, йому кличуть тільки тоді, коли це конче необхідно. Особливо огидно ставиться Яків до рудого, худого, нещасного музиканта зі смішним для цього бідолахи прізвищем Ротшильд (смішним, тому що це прізвище найбагатшої в Європі сім’я банкірів). Високий на ріст, могутній, як дуб, трунар – скрипаль до несамовитості залякує хирлявого флейтиста Ротшильда, що будь – яку мелодію грає жалібно й цим бісить Бронзу. Гірко ображений чоловік змішаною ламаною мовою видали грозить Якову, від чого стає ще мешнее. Але вся його фігура трагікомічна й викликає не сміх, а жалість. Тремтячи від порушення й страху, флейтист викрикує на адресу Якова:

? “Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли в мене у віконце”.

Тут важливо, що бідний музикант розуміє й високо поважає музичне дарування свого злобливого колеги. В оповіданні Яків двічі кривдить Ротшильда, нацьковує на нього собаку, але той приходить до нього втретє, тому що нікому грати на багатому весіллі й диригент послало нещасного за скрипалем. Ротшильд лякливо чекає на нові образи, але вмираюч старий, переживши перед смертю духовне прозріння, лагідно підкликає музиканта до себе. Він востаннє імпровізує на своїй улюбленій скрипці якусь зворушливу мелодію, що в обох викликає сльози. Теперішнє мистецтво очищає грішну душу, поєднує в загальному світлому почутті таких різних, ворожих одне одних людей.

“А потім весь день Яків лежав і тужив. Коли ввечері панотець, сповідаючи його, запитав, чи не пам’ятає він за собою який – небудь особливий гріх, то він, напружуючи згасаючу пам’ять, знову згадав нещасну особу Марфи й відчайдушний крик жида, якого вкусив собака, і сказав ледь чутно:

– Скрипку віддайте Ротшильду.

– Добре, – відповів панотець”.

И от Ротшильд, відкинувши флейту, грає тепер на скрипці Якова ту його сумну, щемливу мелодію, а люди охоче слухають музику й плачуть. Майже все оповідання “Скрипка Ротшильда” – це потік думок сімдесятирічного злого й заздрого накопичувача, що раптом під впливом певних подій усвідомить, що втратив власне й чуже життя, тужить, кається й умирає. Втручання автора в роздуми, спогади, нехитрі філософські міркування героя мінімальне. Авторське слово, звичайно, є, і при уважному читанні можна навіть помітити дещо в думках Якова Іванова, що глибше й мудріше від нього. Але взагалі письменник психологічно точно показує важке, болісне пробудження в зашкарублої, майже мертвій душі совісті й таких людських почуттів – жалості, туги за нездійсненим, каяття