Повний зміст Обрив Гончарів И. А. 1/51

ЧАСТИНА ПЕРША

Iдва пана сиділи в недбало прибраній квартирі в Петербурзі, на одній з більших вулиць. Одному було біля тридцяти п’яти, а іншому біля сорока п’яти років.Перший був Борис Павлович Райський, другий – Іван Іванович Аянов.У Бориса Павловича була живаючи, надзвичайно рухлива фізіономія. З першого погляду він здавався моложе свого років: велике біле чоло блищало свіжістю, очі мінялися, то загорялися мыслию, почуттям, веселістю, то замислювалися мрійливо, і тоді здавалися молодими, майже юнацькими. Іноді ж дивилися вони зріло, утомилося, нудно й викривали вік свого хазяїна. Біля очей збиралися навіть три легені зморшки, ці незгладимі знаки часу й досвіду. Гладкі чорні волосся падали на потилицю й на вуха, а в скронях сріблилося кілька білих волось. Щоки, так само, як і чоло, біля очей і рота зберегли ще молоді кольори, але в скронь і біля підборіддя колір був жовтувато – смуглястий.Взагалі легко можна було вгадати по особі ту пору життя, коли відбулася вже боротьба молодості зі зрілістю, коли людин перейшов на другу половину життя, коли кожний прожитої досвід, почуття, хворобу залишають слід. Тільки рот його зберігав, у невловимій грі тонких губ і в посмішці, молоде, свіже, іноді майже дитяче вираження.Райський одягнений був у домашнє сіреньке пальто, сидів з ногами на дивані.Іван Іванович був, навпроти, у чорному фраку. Білі рукавички й капелюх лежали біля нього на столі. У нього особа відрізнялася спокоєм або скоріше байдужим очікуванням до всього, що може біля нього відбуватися. Тямущий погляд, недурні губи, жовтуватий^ – жовтуватий – смугляво – жовтуватий колір особи, красиво підстрижені, із сильної проседью, волосся на голові й бакенбардах, помірні рухи, стриманий мовлення й бездоганний костюм – от його зовнішній портрет.На особі його можна було прочитати покійну впевненість у собі й розуміння інших, що визирали з очей. "Пожила людина, знає життя й людей",скаже про нього спостерігач, і якщо не віднесе його до розряду особливих, вищих натур, те ще менш до розряду натур наївних.Це був представник більшості уродженців універсального Петербурга й разом те, що називають світською людиною. Він належав Петербургові й світлу, і його важко було б уявити собі де – небудь в іншому місті, крім Петербурга, і в іншій сфері, крім світла, тобто відомого вищого шару петербурзького населення, хоча в нього є й служба, і свої справи, але його найчастіше зустрічаєш у більшій частині віталень, ранком – з візитами, на обідах, на вечорах: на останні завжди за картами. Він – так собі: ні характер, ні безхарактерність, ні знання, ні неуцтво, ні переконання, ні скептицизм.Незнання або відсутність переконання убрана в нього у форму якоїсь легені, поверхневого всезаперечення: він ставився у всьому недбало, ні перед чим щиро не відмінюючись, нічому глибоко не вірячи й ні до чого особливо не пристращаючись. Небагато глузливий, скептичен, байдужий і рівний у зносинах з усіма, не даруючи нікого постійною й глибокою дружбою, але й не переслідуючи нікого наполегливою ворожнечею.Він народився, учився, виріс і дожив до старості в Петербурзі, не виїжджаючи далі Лахты й Оранієнбаума з однієї, Токсова й Середньої Рогатки з іншої сторони. Від цього в ньому відбивалися, як сонце в краплі, увесь петербурзький світ, вся петербурзька практичність, вдачі, тон, природа, служба – ця друга петербурзька природа, і більше нічого.На всяке інше життя в нього не було ніякого погляду, ніяких понять. крім тих, які дають свої й іноземні газети. Петербурзькі страсті, петербурзький погляд, петербурзький річний побут пороків і чеснот, думок, справ, політики й навіть, мабуть, поезії – от де оберталося життя його, і він не поривався із цього кола, знаходячи в ньому повне до розкоші задоволення своїй натурі.Він равнодушно дивився сорок років сряду, як з кожною весною відпливали за кордон повнісіньким пароплави, їхали усередину Росії диліжанси, згодом вагони, – як рухалися юрби людей "з наївним настроєм" дихати іншим повітрям, освіжатися, шукати вражень і розваг.Ніколи не почував він подібної потреби, та й в інші не визнавав її, а дивився на них, на цих інших, покійно, равнодушно, з досить пристойним вираженням в особі й погляді, що говорив: Нехай – Де їх собі, а я не поїду.Він говорив просто, вільно переходячи від предмета до предмета, завжди знав про усім, що робиться у світі, у світлі й у місті; стежив за подробицями війни, якщо була війна, дізнавався равнодушно про зміну англійського або французького міністерства, читав останнє мовлення в парламенті й у французькій палаті депутаті