За що я люблю вірші С. Єсеніна

А хто може відповісти на питання, за що любиш?

Хіба я знаю? Просто він мені близький, може, то гени моїх пращурів даються взнаки. Як і він, я не знаю сільської праці. Тобто він знає, але не пише про це, а я просто не знаю. І наше село – то просто місце, де людина може залишитися наодинці з небом, із річкою, з полем, на якому золотавиться пшениця.

Клён ты мой опавший,

Клён. заледенелый,

Что стоишь согнувшись

Под метелью белой.

Так і я міг би написати і написав би обов’язково, якби Єсенін не написав це раніше. Проте я саме так відчуваю і саме так бачу, це моє…

У місті ти поспішаєш, штовхаєшся у переповнених трамваях і метро, від сусідки болить голова, залізо скрегоче і обдає тебе газами з вихлопних труб, а може іще щось. Ти не побачиш першої сніжинки, а сніг чи іній завжди “кольорові”. У селі немає натовпу чужих людей, а всі або рідня, або свояки. Там не поспішають, навіть коли часу обмаль.

К чёрту я снимаю свой пиджак английский.

Ну-ка, дайте косу, я вам покажу!

Я ли вам не свойский, я ли вам не близкий,

Памятью деревни я ль не дорожу…

У селі всі свої, через те навіть худоба така собі частка родини. Через те така велика туга охоплює поета, коли він розповідає про корову, собаку, який належить Качалову… Почуття такої самої печалі переживаю і я, щоправда, додаючи туди і нещасних, зацькованих життям людей.

Правда, я непитущий, але й до мене вже приходив отой “чорний” – справді, “прескверный гость”. Нечисте сумління справді тягар, задуха вночі, і вдень неможливо подивитися в чисті очі дитини чи звірятка.

А за ним по густой траве

Скачет красногривый жеребёнок.

Милый, милый, смешной дуралей!

Ну куда он, куда он гонится!..

А нікуди. Він доганяв нас. Він хотів повернути часи,

Когда пару красивых степных россиянок

Отдавал за коня печенег.

Не повернути, і ми це розуміємо. Він і я. Кожна хвилина – то мить прощання…

Для Єсеніна – з друзями, з жінками, які б могли зробити його щасливим…

Вы помните? Вы всё, конечно, помните,

Как я стоял, приблизившись к стене.

Взволнованно ходили Вы по комнате

И что-то резкое в лицо бросали мне.

Любимая! Меня Вы не любили…

Для мене – з надіями, яким уже не судилося справдитися, з ілюзіями, які вже розкрили свою ілюзорність. Це ж буває у будь-якому віці. Та і Єсенін всього тільки вдвічі старший, і його питання – то питання наші, з оглядом на час, тобто моду і прочитані книги. А в декого навіть і непрочитані. Оцього розуміння швидкоплинності життя так невистачає більшості людей, і вони живуть у міріадах дрібних справ і справочок.

Єсенін навчає зупинитися й роздивитися навколо: чи з тими людьми спливає моє неповторне життя. Навіть якщо є потойбічне, я там уже буду не такий і життя моє там буде інше.

Але час, відведений на спілкування з поетом, закінчується.

До свиданья, друг мой, до свиданья.

Милый друг, ты у меня в груди…