Повний зміст Шляхом взаємної переписки Войнович В. 1/4

1У наш авіаційний винищувальний полк прийшов лист. На конверті, після назви міста й номера частини, значилося: "Першому що попали". Таким виявився писар і листоноша Казик Іванов, що, однак, листом не скористався, а передав його аеродромному каптерщику молодшому сержантові Іванові Алтыннику, відомому аматорові "заочної" переписки. Лист був коротким. Якась Людмила Сырова, фельдшер зі станції Кирзавод, пропонувала невідомому адресатові "взаємну переписку з метою подальшого особистого знайомства". Разом з листом у конверт була вкладена фотографія розміром 3х4 з білим куточком для печатки, фотографія була стара, нечітка, але Алтынник досвідченим поглядом все – таки розглянув на ній дівчину років двадцяти – двадцяти двох з кісками, акуратно покладеними навколо голови. Лист Алтынник поклав у посилковий ящик, що стояв під ліжком, де в нього вже зберігалася незліченна кількість листів від всіх заочниць (числом біля сотні), а фотографію сховав в альбом, але колись написав на звороті дрібними буквами: "Сырова Людмила, ст. Кирзавод, Медик, г. народження – ?" Потім дістав з того ж альбому свою фотокартку розміром 9х12, де він був зображений у діагоналевому кітелі зі значком класного фахівця (чужим) і в такій позі, начебто саме в момент фотографування він складав вірші або ж міркував над загадками світобудови. Фотографію цю поклав він на тумбочку перед собою й прийнявся за відповідь. Треба відразу сказати, що своїми зображеннями Алтынник особливо не розкидався. Бувало й так, що для сміху вкладав у конверт фотографію, зірвану з дошки відмінників учбово – бойової й політичної підготовки. Але над Людмилою Сыровой жартувати не схотілося – вона зробила на нього гарне враження, до того ж деякий запас карток у нього ще був.2Писання листів було для Алтынника другий, а може бути, навіть першою професією, у всякому разі, цій справі він віддавав часу набагато більше, ніж основним службовим обов’язкам. Де б він не перебував – у каптерке, у казармі або в убранні, як тільки видавалася вільна. мінута, прибудується, бувало, на тумбочці, на бочку з гідросумішшю, на площині літака – на чому потрапило й давай ліпити букву до букви, рядок до рядка своїм мудрим кучерявим почерком, яким досить пишався й був упевнений, що багатьма своїми успіхами (заочними) у жінок у значній мірі зобов’язаний йому. Писав він легко й швидко. Одне слово тягло за собою інше. Алтынник ледь устигав запам’ятати його на папері й при цьому розмахував вільною рукою, бурмотав щось під ніс, скрикував, схлипував, мотав головою й тільки зрідка зупинявся, щоб потерти занімілу руку, відсапатися й зайвий раз подивуватися, від куди в одній людині може бути стільки таланта. От тільки ніколи не знав він, де і який ставити розділовий знак, але ця обставина його мало бентежило, і він ці знаки розкидав навмання, по можливості рівномірно. Взявшись за лист Людмилі Сыровой, передавши їй, як звичайно, "щиросердий полум’яний привіт і масу найкращих побажань у вашій молодій і квітучому житті", Алтынник, не втрачаючи даром часу й чорнила, перейшов до ділової частини: "Лист ваше, Люда, я одержав через нашого листоношу Іванова Казимира, що дав мені його й сказав: ти, Іван, давно хотів листуватися з гарною дівчиною й от я даю тобі лист і адреса, а чому даю тобі, а не іншому, тому що ти самий грамотний з рядового й сержантського складу, хоча й не маєш вищого закінченого утворення. Я тоді роздрукував лист ваше й фото й особистість ваша мені, Люда, дуже сподобалася, як у змісті загального обрису, так і окремі частини зовнішності, наприклад: ока, ніс, щічки, губки й т.д. На жаль, фото ви надіслали маленьке, на ньому ваш вигляд розглянути уважно важко, тому якщо буде такий момент і можливість, надішліть велике, я вам своє висилаю. Якщо ж не хочете надіслати в повний ріст, то надішліть хоча б у полроста, а що стосується гарної фігури, Люда, то на це я не дивлюся, тому що краса й фігура, такі якості людини, які можуть бути загублені в подальшому житті, а я дивлюся на розум, характер людини…" Далі Алтынник докладно описав своє життя, і по цьому описі виходило, що автор листа – круглий сирота, виховувався в дитячому будинку в чужих людей, з дитинства звик до позбавлень, приниженням і фізичній праці. Все це в нього виходило складно так гладко, хоча й не мало ніякого відношення до його дійсної біографії, тому що жив він не гірше багатьох, виховувався в нормальній робочій родині й під час війни батько його навіть не був на фронті, тому що хворів на бронхіальну астму. Торік батько вмер, але ма
ти й понині була жива й здорова, працювала на заводі формувальницею, щоправда, у цю осінь збиралася вже на пенсію в сорок п’ять років через шкідливість виробництва, Але сказати, що Алтынник брехав, було б не зовсім справедливо, просто давав він волю своїй руці, знаючи, що вона його не підведе, і вона дійсно не підводила. Перед враженим автором у всій своїй широті розверталася картина такого нещасного позбавленого радостей дитинства, що йому до сліз ставало шкода себе самого і йому щиро хотілося, "щоб після стількох, Люда, мучень і терпіння всіляких образ від злих людей, які, Люда, ще зустрічаються й у нашій країні, знайти самостійну дівчину, що працює й з веселим характером, не з наміром, щоб над нею подшутить або ж посміятися, а зовсім з іншою метою: або заміжжя, або одруження після нетривалого знайомства". Що Людмила Сырова із цього листа зрозуміла, важко сказати, але чекати себе не змусила, і відповідь від її прийшов рівно через стільки часу, скільки знадобилося пошті, щоб пройти від місця розташування частини до станції Кирзавод і назад. Переписка зав’язалася. Алтынник, одержуючи листа від новій своїй знайомій, завжди уважно їх прочитував так ще підкреслював червоним олівчиком повідомлення про те, що в Люди є свій будинок, город, корова, що вона (Людмила, а не корова) любить співати, танцювати, поважає веселе суспільство, може й сама пожартувати й посміятися, коли жартують інші. Червоним олівцем Алтынник користувався й при переписці з іншими своїми кореспондентками. Отримані відомості виписував на окремі картки, а потім розкладав, зіставляв. І не для якоїсь користі, а тому, що любив у кожній справі порядок. Всерйоз він не розраховував ні з ким із цих заочниць зустрітися й вів всю цю переписку просто так, від нема чого робити. І, імовірно, він ніколи б не зустрівся з Людмилою Сыровой, якби раптом пізньою осінню не викликав його до себе командир ескадрильї майор Ишты – Шмишты. Ишты – Шмишты було не подвійне румунське прізвище, а прізвисько майора Задачина, що всі свої сильні почуття – радості, прикрості, подиву або гніву – виражав словосполученням, що перетворилися в прізвисько: "Ишь, ти! Шмишь, ти!" З майором Ишты – Шмишты ми ще познайомимося ближче. Поки скажу тільки, що майор наказав Алтыннику негайно відправлятися у відрядження за одержанням аеродромного майна. І як не дивно, станція Кирзавод була по тій самій дорозі, по якій повинен був їхати Алтынник. Дивного в цьому було небагато, тому що заочні подруги нашого героя жили по всім без винятку залізним, шосейним і частково проселочным дорогам, і невідомо, що обіцяла йому будь – яка інша із цих доріг. Але йому випала ця. По цій же дорозі через два прольоти від станції Кирзавод була ще одна станція, і там теж жила заочниця – Наташа. Іван про всякий випадок дав телеграми обом.3У Москві була в нього пересадження. Ніколи раніше в столиці він не бував, хоча й сподівався, і тепер намітив обов’язково сходити в Мавзолей і відвідати, якщо встигне, Третьяковську галерею. У галерею він не потрапив, зате з’їздив на сільськогосподарську виставку й навіть сфотографувався на тлі фонтана "Золоте колосся". Погода була противна. Сипав дрібний дощ, і дул вітер. Алтынник мотався з одного кінця міста в інший те на тролейбусі, то на метро й до кінця дня настільки свыкся з ескалатором, що вже не стрибав з його з витаращаними очами, боячись, що утянет у щілину, а сходив вільно й навіть недбало, як справдешній москвич.4Улаштувався Алтынник на третій полиці, тому що солдатові термінової служби, хоч би він навіть їхав до Владивостока, плацкартних місць по літері не покладено. Ще, спасибі, провідник попався гарний, дозволив взяти вільний матрац без простирадл і подушки. Але подушка Алтыннику була не потрібна, у нього була м’яка валіза польського виробництва. Ця валіза Алтынник дуже вигідно виміняв у старшини Ефремовского на старі хромові чоботи без голівок. До речі кажучи, у старшини теж було своє прізвисько – його кликали де Голлем за високий ріст і зовнішню подібність. Хоча провідник і обіцяв його розбудити, Алтынник не понадіявся й усе ворочався на своїй верхній полиці, боячись проспати, і палив сірника, щоб подивитися на годинники, так що й спала внизу товста тітка з дитиною, думаючи, що Алтынник курить, демонстративно зітхала: – Про – Ох! А Алтынник її передражнював і теж робив так: – Про – Ох! Він не курив. Він думав. Він обмірковував свою майбутню зустріч. Добре, якщо Людмила прийде зустрічати й він її відразу довідається. А якщо буде багато народу й він її в юрбі не знайде або зовсім вона не