Короткий зміст Прокляті й убиті Астафьев У. П – Часть 1
Прокляті й убиті
Книга перша. Чортова яма.
Дія відбувається наприкінці 1942 року в карантинному таборі першого резервного полку, розташованого в Сибірському військовому окрузі недалеко від станції Бердск.
Частина перша.
Новобранці прибувають у карантинний табір. Через якийсь час що вижили, серед яких Лешка Шестаков, Коля Риндін, Ашот Васконян і Леха Булдаков, переводять у розташування полку.
Поїзд зупинився. Якісь байдужо – злі люди в ношеній військовій формі виганяли новобранців з теплих вагонів і вишиковували їх біля поїзда, розбивали на десятки. Потім, побудувавши в колони, увели в напівтемний, промерзлий підвал, де замість підлоги на пісок були накидані соснові лабети, веліли розташовуватися на нарах із соснових бревнышек. Покірність долі опанувала Лешкой Шестаковым, і коли сержант Володя Яшкин призначив його в перше вбрання, воно сприйняв це без опору. Був Яшкин малорослий, худий, зол, уже побував на фронті, мав орден. Тут, у запасному полицю, він виявився після госпіталю, і от – от знову піде на передову з маршовою ротою, подалі від цієї чортової ями, щоб вона згоріла – так заявив він. Яшкин пройшовся по карантині, оглядаючи новобранців – блатняков із золотих копалень Байкита, Верх – Єнісейська; сибірських старообрядників. Один зі старообрядників назвався Колій Риндіним, із села Верхній Кужебар, що стоїть на березі ріки Амыл – припливі Єнісею.
Ранком Яшкин вигнав народ на вулицю – умиватися снігом. Лешка подивився навколо й побачив дахи землянок, ледве припорошені снігом. Це й був карантин двадцять першого стрілецького полку. Дрібні, одномісні й чотиримісні землянки належали стройовим офіцерам, працівникам хозслужбы й просто недоумкам у чинах, без яких жодне радянське підприємство обійтися не може. Десь далі, у лісі, минулому казарми, клуб, санслужбы, їдальня, лазні, але карантин перебував від усього цього на пристойну відстань, щоб новобранці не занесли яку – небудь заразу. Від колишніх людей Лешка довідався, що незабаром їх визначать у казарми. За три місяці вони пройдуть бойову й політичну підготовку й рушать на фронт – справи там ішли не важливо. Оглядаючи запаскуджений ліс, Лешка згадав рідне село Шушикары в низов’ях Обі.
У хлопців присмоктувало в серце тому, що навколо все було чуже, незнайоме. Навіть вони, що виросли по бараках, по сільських хатах так по халупах міських передмість, оторопіли, коли побачили місце годівлі. За довгими прилавками, прибитими до брудних стовпів, прикритими зверху тесовими коритами, на зразок гробових кришок, стояли військові люди й споживали їжу з алюмінієвих мисок, однією рукою тримаючись за стовпи, щоб не впасти в глибокий липкий бруд під ногами. Це називалося літньої їдальні. Місць тут, як і скрізь у Країні Рад, не вистачало – годувалися по черзі. Вася Шевелев, що встиг попрацювати комбайнером у колгоспі, дивлячись на тутешні порядки, покачав головою й смутно сказав: «И тут бардак». Колишні бійці посміювалися над новачками й давали їм слушні поради.
Новобранців голили наголо. Особливо важко з волоссями розставалися старообрядники, плакали, хрестилися. Уже отут, у цьому напівжитловому підвалі, хлопцям внушалась багатозначність що відбувається. Політбесіди проводив не старий, але худий, із сірою особою й зичним голосом, капітан Мельников. Вся його бесіда була так переконлива, що залишалося тільки дивуватися – як це німці умудрилися досягти Волги, коли все повинне бути навпаки. Капітан Мельников уважався одним із самих досвідчених політпрацівників у всьому Сибірському окрузі. Працював він так багато, що йому ніколи було поповнювати свої куці знання.
Карантинне життя затягалося. Казарми не звільнялися. У карантинних землянках тіснота, бійки, пиятики, злодійство, сморід, воші. Ніякі вбрання позачергово не могли налагодить порядок і дисципліну серед людського наброду. Найкраще тут себе почували колишні урки – арестанты. Вони збивалися в артельки й грабували інших. Один з них, Зеленцов, зібрав навколо себе двох вихованців дитбудинку Гришку Хохлака й Фефелова; роботяг, що були механізаторів, Костю Уварова й Васю Шевелева; за пісні поважав і годував Бабенко; не відганяв від себе Лешку Шестакова й Колю Риндіна – придадуться. Хохлак і Фефелов, досвідчені щипачи, працювали по ночах, а вдень спали. Костячи й Вася завідували провіантом. Лешка й Коля пиляли й тягали дрова, робили всю важку роботу. Зеленцов сидів на нарах і керував артіллю.
Один раз увечері новобранцям веліли покинути казарми, і до пізньої ночі тримали їх на пронизуючому вітрі, відібравши все їхнє жалюгідне майно. Нарешті надійшла команда ввійти в казарму, спершу маршевикам, потім новобранцям. Почалася тиснява, місця не було. Маршові роти зайняли свої місця й «обідранців» не пускали. Та злісна, нещадна ніч запала на згадку як марення. На ранок хлопці надійшли в розпорядження вусатого старшини першої роти Якима Агафоновича Шпатора. «Із цими вояками буде мені сміх і горе» – зітхав він.
Половина похмурої, задушливої казарми із трьома ярусами нар – це і є житло першої роти, що складає із чотирьох взводів. Другу половину казарми займала друга рота. Все це разом утворювало перший стрілецький батальйон першого резервного стрілецького полку. Казарма, побудована із сирого лісу, так і не просохнула, була завжди склизкой, пліснявої від багатолюдного подиху. Зігрівали її чотири печі, схожі на мамонтів. Розігріти їх було неможливо, і в казармі завжди було сиро. До стіни був притулений стелаж для зброї, там виднілося кілька справжніх гвинтівок і біліли макети, зроблені з дощок. Вихід з казарми закривався дощатими воротами, біля них прибудови. Ліворуч – каптерка ротного старшини Шпатора, праворуч – кімната днювальних з окремою залізною грубкою. Весь солдатський побут був на рівні сучасної печери.
У перший день новобранців ситно погодували, потім повели в лазню. Молоді бійці повеселіли. Ходили розмови про те, що видадуть нове обмундирування й навіть постільна білизна. По дорозі в лазню Бабенко запік. Леша ще не знав, що довго він тепер у цій ямі ніяких пісень не почує. Поліпшення в житті й службі бійці так і не дочекалися. Переодягли їх у старий одяг, заштопаний на животі. Нова, сира лазня не прогрівалася, і хлопці зовсім змерзнули. Для двометрових Коли Риндіна й Лехи Булдакова підходящого одягу й взуття не найшлося. Заколотного Леха Булдаков скинув тісне взуття й пішов у казарму босоніж по морозі.
Постель служивим теж не видали, зате на стройові заняття вигнали вже наступного дня з дерев’яними макетами замість гвинтівок. У перші тижні служби ще не гаснула надія в серцях людей на поліпшення життя. Хлопці ще не розуміли, що цей побут, мало чим отличающийся від тюремного, знеособлює людини. Колючи Риндін народився й ріс біля багатої тайги й ріки Амыл. Потреби в їжі ніколи не знав. В армії старообрядник відразу відчув, що воєнний час – голодний час. Богатир Коля почав обпадати з особи, із щік зійшов рум’янець, в очах протягала туга. Він навіть почав забувати молитви.
Перед удень Жовтневої Революції нарешті надіслали черевики для большеразмерных бійців. Булдакову й отут не догодили, він запустив взуття з верхніх нар, за що й потрапив на бесіду до капітана Мельникову. Булдаков жалісливо оповідав про себе: родом він з міського селища Покровки, що під Красноярськом, з раннього дитинства серед темного народу, у бідності й праці. Про те, що батько, буйний пияк, майже не виходив з в’язниці, також як і два старших брати, Булдаков повідомляти не став. Про те, що сам він тільки закликом в армію отвертелся від в’язниці, Леха теж умолчал, зате солов’єм розливався, оповідаючи про свою героїчну працю на лісосплаві. Потім раптом закотив ока під чоло, прикинувся припадочним. Капітан Мельников кулею вискочив з каптерки, і з тих пор на політзаняттях завжди косився на Булдакова з побоюванням. Бійці ж поважали Леху за політичну грамотність.
На 7 листопада відкрили зимову їдальню. У неї голодні бійці, затамувавши подих, слухали по радіо мова Сталіна. Вождь народів говорив, що Червона Армія взяла ініціативу у свої руки, завдяки тому, що в Країни Рад надзвичайно міцні тили. Люди свято вірили цієї мови. У їдальні був присутній командир першої роти Пшоняний – значна фігура з великим, завбільшки із цебро, особою. Командира роти хлопці знали мало, але вже боялися. Зате заступника командира роти молодшого лейтенанта Щуся, пораненого на Хасані й там, що одержав орден, Червоної Зірки, прийняли й полюбили відразу. У цей вечір роти й взводи розходилися по казармах із дружною піснею. «Кожний би день товариш Сталін виступав по радіо, от би дисципліна була» – зітхав старшина Шпатор.
На інший день святковий настрій роти пройшло, бадьорість духу випарувалася. За ранковим туалетом бійців спостерігав сам Пшоняний, і якщо хтось хитрив, він власноручно стягав з його одяг і до крові розтирав особу колючим снігом. Старшина Шпатор тільки головою качав. Вусатий, сивий, худенький, ще в імперіалістичну війну колишнім фельдфебелем, Шпатор зустрічав різних звірів і самодурів, але такого, як Пшоняний ще не видывал.
Тижня через дві відбувся розподіл бійців по спецротам. Зеленцова забрали в мінометники. Старшина Шпатор щосили намагався збути з рук Булдакова, але його не брали навіть у кулеметну роту. Сидячи босоніж на нарах, цей артист цілий день читав газети й коментував прочитане. «Стариков» оставшихся від минулих маршових рот і позитивно діяли на молодь, розібрали. Замість Яшкин привело ціле відділення новачків, серед яких був хворий, що дійшов до ручки, червоноармієць Попцов, що мочився під себе. Старшина покачав головою, дивлячись на синюшного парубійка, і видихнув: «Про Господи…».
Старшина був відряджений у Новосибірськ, і на якихось спецскладах знайшов для молодців – симулянтів нове обмундирування. Булдакову й Колеві Риндіну подітися більше було нікуди – вступили в лад. Булдаков усіляко увиливал від занять і псував казенне майно. Щусь зрозумів, що Булдакова йому не приборкати, і призначив його у свою землянку черговим. Булдаков добре себе відчув на новому пості й прийнявся тягти все, що можна, особливо їду. При цьому він завжди ділився із друзями й з молодшим лейтенантом.
Сибірська зима входила в середину. Давно вже було скасоване обтирання, що гартує, снігом по ранках, але однаково багато бійців встигли простудитися, казарму по ночах розвалював гучний кашель. По ранках умивалися тільки Шестаков, Хохлак, Бабенко, Фефелов, іноді Булдаков і старий Шпатор. Попцов уже не виходив з казарми, лежав сірою, мокрою грудкою на нижніх нарах. Піднімався тільки щоб поїсти. У санчастину Попцова не брали, він там уже всім набрид. Доходяг з кожним днем ставало усе більше. На нижніх нарах лежало до десятка скорчених що скиглять тел. На служиві налягла нещадна вша й куряча сліпота, з гемералопия. По казармі, шарячи руками по стінах, бродили тіні людей, щось увесь час шукаючих.
Неймовірною спритністю розуму домагалися вояка способів позбутися від стройових занять і добути чого – небудь пожевать. Хтось придумав нанизувати картоплю на дріт і опускати в труби офіцерських печей. А отут ще першу роту й перший взвод поповнили двома особистостями – Ашотом Васконяном і Боярчиком. Обоє минулого змішаної національності: один напіввірмен – напівєврей, іншої – полуеврей – полурусский. Обоє по місяці пробули в офіцерському училищі, дійшли там до ручки, лікувалися в медсанчастині, і звідти їх, небагато ожилих, звалили в чортову яму – вона все стерпит. Васконян був довготелесий, худий, особою блідий, бровами чорний і сильно гаркавив. На першому ж політзанятті він зумів зіпсувати роботу й настрій капітана Мельникова, заперечивши йому, що Буенос – Айрес перебуває зовсім не в Африці, а в Південній Америці.
Було Васконяну в стрілецькій роті ще гірше, ніж в офіцерському училищі. Туди він потрапив через зміну військової ситуації. Батько його був головним редактором обласної газети в Калініні, мати – замзавотделом культури облвиконкому того ж міста. Домашнього, зніженого Ашотика ростила домробітниця Серафіма. Лежати б Васконяну на нижніх нарах поруч із доходягой Попцовым, але цей дивак і грамотій сподобався Булдакову. Він і його компанія не давали забивати Ашота, учили його премудростям солдатського життя, ховали від старшини, від Пшоняного й Мельникова. За цю турботу Васкорян переказував їм усе, що встиг прочитати за своє життя.
У грудні двадцять перший полк доукомплектовувався – прибуло поповнення з Казахстану. Першій роті доручили зустріти їх і визначити в карантин. Те, що побачили червоноармійці, жахнуло їх. Казахи були покликані влітку, у літнім обмундируванні й прибутку в сибірську зиму. І без того смагляві, казахи зробилися чорні, як головешки. Від кашлю й хрипу содрогались вагони. Під нарами валялися мертві. Прибувши на станцію Бердск, полковник Азатьян схопився за голову й довго бігав уздовж складу, заглядав у вагони, сподіваючись хоч де – небудь побачити хлопців у кращому стані, але скрізь була та сама картина. Хворих розкидали по госпіталях, інших розбили по батальйонах і ротам. У першу роту була визначена людина п’ятнадцять казахів. Верховодив над ними здоровенний хлопець із великою особою монгольського типу по ім’ю Талгат.
Перший батальйон тим часом кинули на викочування лісу з Обі. Вивантаженням керував Щусь, йому допомагав Яшкин. Жили в старій землянці, викопаної на березі ріки. Бабенко відразу почав промишляти на Бердском базарі й в околишніх селах. На березі Оки режим, що щадить, – ніякої муштри. Один раз надвечір рота шльопала в казарму й зштовхнулася з молодим генералом на гарному жеребці. Генерал оглянув змарнілі, бліді обличчя, і поїхав уздовж берега Обі, опустивши голову й жодного разу не оглянувшист. Солдатам не дано було знати, ким був цей форсистый генерал, але зустріч із ним не пройшла безвісти.
У полковій їдальні з’явився ще один генерал. Він проплив по їдальні, помішуючи ложкою суп і кашу в тазах, і зник у протилежних дверях. Народ чекав поліпшення, але нічого цього не пішло – країна була не готова до затяжної війни. Усе налагоджувалося на ходу. Молодь двадцять четвертого року народження не витримувала вимог армійського життя. Годівля в їдальні бідніла, збільшувалася кількість доходяг у ротах. Командир роти лейтенант Пшоняний впритул приступився до виконання своїх обов’язків.
В один вогкий ранок Пшоняний наказав усім до єдиного червоноармійця вийти із приміщення й побудуватися. Підняли навіть хворих. Думали, він побачить цих доходяг, пошкодує й поверне в казарму, але Пшоняний скомандував: «Досить придуриваться! З пісень кроком марш на заняття!». Сховані в середину будуючи, «поповцы» збивали крок. Попцов під час пробіжки впав. Командир роти з розгону раз – іншої штовхнув його вузьким носком чобота, а потім, розпалений гнівом, уже не міг зупинитися. Попцов на кожний удар відповідав схлипуванням, потім перестав схлипувати, якось дивно розпрямився й умер. Рота обступила мертвого товариша. «Це він убив!» – викликнув Петька Мусиков, і мовчазна юрба обступила Пшоняного, підкидаючи гвинтівки. Невідомо, що було б з командирами роти, не втруться вчасно Щусь і Яшкин.
У цю ніч Щусь не міг заснути до світанку. Військове життя Олексія Донатовича Щуся були прості й пряма, але раніше, до цього життя, його кликали Платоном Сергійовичем Платоновым. Прізвище Щусь утворилася від прізвища Щусев – так її почули писар Забайкальського військового округу. Платон Платонов походив з козачої родини, що була заслана в тайгу. Батьки вмерли, і він залишився зі своєю тіткою – черницею, незвичайної краси жінкою. Вона вмовила конвойного начальника відвезти хлопчиськ у Тобольськ, передати родині дореволюційних засланців на прізвище Щусевы, заплатила за це собою. Начальник слово стримав. Щусевы – художник Донат Аркадійович і викладачки літератури Тетяна Илларионовна – були бездітні й усиновили хлопчика, виростили як свого, направили на військовий шлях. Батьки вмерли, тіточка загубилася в миру – Щусь залишився один.
Розібратися з подією в першій роті доручили старшому лейтенантові особливого відділу Скорику. Вони із Щусем колись училися в одному військовому училищі. Більшість командирів терпіти не могли Щуся, але він був улюбленцем Геворка Азатьяна, що його завжди захищав, тому й не могли запроторити його куди треба.
Дисципліна в полицю похитнулася. З кожним днем управляти людьми ставало усе сутужніше. Парубійка шастали по розташуванню полку в пошуках хоч якоїсь їжі. «Чому хлопців відразу не відправили на фронт? Навіщо здорових хлопців доводити до недієздатних станів?» – думав Щусь і не знаходив відповіді. За час служби зовсім дійшов, отупів від недоїдань Коля Риндін. Спочатку такий жвавий, він замкнув, замовк. Був він уже ближче до неба, чим до землі, губи його постійно шепотіла молитву, навіть Мельников нічого не міг з ним поробити. По ночах гаснучий богатир Коля плакав від страху перед лихом, що насувається.
Помкомвзвода Яшкин страждав від хвороби печінки й шлунка. По ночах біль сильнішав, і старшина Шпатор мазав йому бік мурашиним спиртом. Життя Володі Яшкин, названого вічними піонерами – родителями на честь Леніна, була не довга, але він встиг пережити бої під Смоленськом, відступ до Москви, оточення під Вязьмою, поранення, перевезення з табору окруженців через лінію фронту. З того пекла витяглися його дві санітарки, Нелька й Фаю. По дорозі він заразився жовтяницею. Зараз він почував, що незабаром має бути йому дорога на фронт. З його прямотою й неуживчивым характером йому не вчепитися в тилу по стані здоров’я. Його місце там, де є остання справедливість – рівність перед смертю.
Цей тягучий хід армійського життя струснули три більших події. З початку у двадцять перших стрілецьких полків приїхав якийсь важливий генерал, перевірив солдатське харчування й улаштував рознос кухарям на кухні. У результаті цього візиту було скасоване чищення картоплі, за рахунок цього збільшилися порції. Вийшло рішення: бійцям під два метри й вище давати додаткову порцію. Колючи Риндін і Васконян з Булдаковым ожили. Колючи ще подрабатывал на кухні. Усе, що йому давали за це, він ділив по скоринці між друзями.
На рекламних щитах клубу з’явилися оголошення, у яких сповіщалося, що 20 грудня 1942 року в клубі состоиться показовий суд військового трибуналу над Зеленцовым К. Д. Ніхто не знав, що ж накоїв цей пройдисвіт. А почалося все не із Зеленцова, а з художника Фелікса Боярчика. Батько залишив на пам’ять Феліксові тільки прізвище. Мама, Степанида Фалалеевна, чоловікоподібні баби, залізна більшовичка, знаходилася в області радянського мистецтва, викрикувала зі сцени гасла під барабанний бій, під звук труби, з побудовою пірамід. Коли і як у неї вийшов хлопчики, вона майже не помітила. Служити б Степаниді до старості в районному Будинку культури, якби сурмач Боярчик чогось не накоїв і не загримів у в’язницю. Слідом за ним і Степу кинули в Новолялинский ліспромгосп. Жила вона там у бараку із сімейними бабами, які й ростили Фелю. Більше всіх жалувала його багатодітна Текля Блажных. Саме вона надоумила Степу вимагати окремий будиночок, коли вона зробилася заслуженим працівником на ниві культури. У цьому будиночку на дві половини й оселилася Степу разом із сімейством Блажных. Текля стала матір’ю для Фелікса, вона ж і проводила його в армію. У леспромхозовском Будинку культури Фелікс навчився малювати плакати, вивіски й портрети вождів. Це вміння придалося йому у двадцять першому полків. Поступово Фелікс переселився в клуб і закохався в дівчину – білетерку Софію. Вона стала його невінчаною дружиною. Коли Софія завагітніла, Фелікс відправив її в тил, до Теклі, а в його боковушке оселився незваний гість Зеленцов. Він відразу почав пити й грати в карти на гроші. Вигнати його Фелікс не міг, як не намагався. Один раз у каптерку заглянув завклуба капітан Дубельт і виявив сплячого за грубкою Зеленцова. Дубельт спробував схопити його за шкірку й вивести із клубу, але боєць не дався, ударив капітана головою й розбив йому окуляри й ніс. Добре, що не прирізав капітана – Фелікс вчасно викликав патруль. Зеленцов перетворив суд у цирк і театр одночасно. Навіть колишній голова трибуналу Онисим Онисимович не зміг з ним злагодити. Дуже хотілося Онисимові Онисимовичу присудити перекірливих солдатів до розстрілу, але довелося обмежитися штрафною ротою. Проводжали Зеленцова як героя, величезною юрбою. Частина друга. В армії починаються показові розстріли. За втечу до страти приговариваются ні в чому не винні брати Снегиревы. Посередині зими полк відправляють на збирання хліба в найближчий колгосп. Після цього, на початку 1943 року, що відпочили солдати відправляються на фронт. Зненацька в землянку молодшого лейтенанта Щуся пізно ввечері подарував Скорик. Між ними відбулася довга, відверта бесіда. Скорик повідомив Щусю, що до першого полку докотилася хвиля наказу номер двісті двадцять сім. У військовому окрузі почалися показові розстріли. Щусь не знав, що Скорика кликали Лев Соломонович. Тато Скорика, Соломон Львович, був ученим, писав книгу про павуків. Мама, Ганна Ігнатіївна Слохова, павуків боялася й Леву до них не підпускала. Лева вчився на другому курсі університету, на філфаку, коли прийшли двоє військових і повели тата, незабаром зникла з будинку й мама, потім потягнули в контору Леву. Там його залякали й він підписав зречення від батьків. А через півроку Леву знову викликали в контору й повідомили, що відбулася помилка. Соломон Львович працював на військове відомство й був так засекречений, що місцеві влади ні про що не знали й розстріляли його разом з ворогами народу. Потім відвезли й, швидше за все, розстріляли й дружину Соломона Львовича, щоб замести сліди. Його синові принесли вибачення й дозволили надійти у військове училище особливої властивості. Мати Леви так і не знайшли, але він почував, що вона жива. Лешка Шестаков працював разом з казахами на кухні. Казахи працювали дружно й так само дружно вчилися говорити російською мовою. У Лешки ще не було стільки вільного часу, щоб згадати своє життя. Батько в нього був із засланих спецпереселенцев. Дружину Антонину він висватав у Казым – Мисі, була вона з полухатынского – напівросіянина роду. Удома батько бував рідко – працював у рибальській бригаді. Характер у нього був важкий, відлюдний. Один раз батько не повернувся вчасно. Рибацькі катери, вернувшись, привезли звістку: була бура, потонула бригада рибалок і з нею бригадир Павло Шестаков. Після смерті батька мати пішла працювати в рыбкооп. У будинок зачастив приймальник риби Оськін, відомий по всій Обі шалапут на прізвисько Герка – гірський бідняк. Лешка пригрозив матері, що піде з будинку, але на неї вже нічого не діяло, вона навіть помолоді
