Форма вираження авторської позиції у творчості Михайла Зощенко – Зощенко Михайло

У творчості Михайла Зощенко, зокрема в його розповідях, особливе місце займає позиція авторської особи й авторської маски. У цій темі мені хотілося б, у міру своїх знань творчості М. Зощенко, розкрити механізм авторської позиції. Завдання цього реферату спробувати розібратися у взаєминах складних у процесі оповідань між оповідачем і справжнім автором розповідей

Зощенко не використовує у своїх розповідях принцип прямої авторської оцінки, а воліє подати маску точного обивателя. Виходить так, що про якийсь випадок розповідає не сам автор, а інша людина з того середовища. Як представник того миру він привносить у подію відповідне ведення дійсності. Сатира Зощенко багатомірна, з однієї сторони автор висміює героїв розповіді, а з іншої в сатиричний ролі виступає й сам оповідач. Зощеновский оповідач є, як правило, негативним героєм, що викликає до себе одночасно й відраза, і жалість. Зощенко ніде відкрито не лає свого оповідача, він навіть ставитися до нього як би зі співчуттям. Але співчуття це таке, що надалі відчувається примітивність персонажа, його почуттів і думок. У розповіді “Міщанський ухил” оповідач захищає Васю Растопыркина, героя розповіді. І чим далі оповідач описує самого Васю Растопыркина й те, що з ним відбулося, чим більше захищає його, там усе більше абсурдним ставати поводження й того й іншого

“Василя Тарасовича Растопыркина – Васю Растопыркина, цього чистого пролетаря, безпартійного чорт знає з якого року викинули із трамвайної площадки”. Робочої людини викидають із трамвая, що викликає обурення оповідача. Хоча іронія, з якої автор пише, змушує засумніватися в правомірності обурення оповідача

“Звичайно, слів ні, одягнений був Василь Тарасович не у фраку, йому, знаєте, немає часу фраки й манжетки на груди одягати. Він, може, о п’ятій годині шабашить і відразу додому пре. Він, може, маляр. Він, може, дійсно, як собака брудний їде. Може, фарби й інші предмети йому ллються на костюм під час професії. Може, він морально від цього утомлюється й ходити пішки йому важко”. Растопыркин бруднить усіх, проливає на когось фарбу, і при цьому непоколебимо впевнений у своїй правоті. Але під осміянням автора виявляється не тільки Вася Растопыркин, але й сам оповідач, увесь час демонстрирующий своя дурість

Зощенко іронічно ставитися до свого оповідача. Він не тільки не розділяє його поглядів і прагнень, а заперечує цей тип світорозуміння. У його свідомості існує інший світ, недоступний розумінню героя – обивателя. Наявність цього миру Зощенко припускає побачити в моральному й в інтелектуальному вихованні читача, що зможе вловити іронію Зощенко.

У розповідях Зощенко є не тільки глузування над незначними й жалюгідними людьми, але жаль до них, що таїться усередині сміху сум. Оповідання будуватися таким чином, що персонажі його розповідей, включаючи й образ оповідача, сприймаються не тільки як носії моральної потворності, але і як жертви складних історичних обставин, які виявляються сильніше їх. Тенденції реального життя як би перевели їх з “маленьких людей”, гідних існування в “дрібних людишек”, здатних викликати лише презирливу усмішку

Іронія – одна з найважливіших рис Зощенко. Наявність іронічного відношення до навколишнього сприймається як ключ до розуміння щирих відносин між автором і оповідачем. У розповідях відчувається іронічний погляд автора. Все написане сприймається по – іншому, будь – яке твердження сприймається як заперечення того, про що йде мова

У Зощенко постійно ведеться полеміка з язиковими штампами. Образ дурного оповідача й тут допомагає авторові. Монолог оповідача насичений розхожими вираженнями й характерними штампами того часу. Іронія автора стосовно героя переноситися в сферу мови, сумнівна репутація мовця кидає тінь на вираження, які Зощенко змушує постійно, до місця й не до діла вживати у своїй мові: “Завжди я симпатизував центральним переконанням. Навіть от коли в епоху воєнного комунізму НЕП уводили, я не протестував. НЕП так НЕП. Вам видней” (“Принадності культури”).

Зощенко часто дає можливість своїм героям висловитися по різних приводах. Хвацький тон просторікувань оповідача й схований авторський коментар створюють ефект сатиричного зображення: “… між іншим, при введенні Непа серце в мене остаточно стискувалося. Я як би передчував деякі різкі зміни. І дійсно при воєнному комунізмі, куди було як вільно відносно культури й цивілізації. Скажемо, у театрі можна вільно навіть не роздягатися, сиди, у чому прийшов. Це було досягнення».

У Зощенко дуже багато “” героїв, щорозповідають, пояснююче своє життя. У значній мірі цими якостями наділений оповідач, що іноді розповідає дуже колоритно про серйозні проблеми. Почавши “філософствувати” про культуру, оповідач продовжує: “А питання культури – це собаче питання. Хоча б щодо того ж роздягання в театрі. Звичайно, слів немає, без пальто публіка вигідно відрізняється – красивей і элегантней, але, що гарного в буржуазних країнах, то в нас виходить боком”. Подібні міркування нічого не мають зі справжньою точкою зору автора. Але в теж час Зощенко вкладає в мову оповідача якісь важливі для нього думки. Виникає ефект причетності з героями розповідей, які одночасно висміюються автором

Однієї з рис у розповідях Зощенко було виявлення в житті низинного, непривабливого, звідси й спрощення мови героїв. Мова персонажів зовні простій, насправді незвичайно складний, різний по стилі. Кожне висловлення повинне належати абсолютно різним, несхожим один на одного людям, і повинне існувати в різних ситуаціях. Тому оповідач сприймається людиною малограмотним, смішним і нахабнуватим. Всі ці облики уживаются в одній людині. Несумісні вираження можуть існувати поруч, в одній фразі або репліці героя. Зощенко використовує це для маневрування текстом, різко міняючи оповідання убік кожного зі стилів, що є присутнім у розмові персонажа. Це говорить про те, що образ зощенского оповідача складніше, ніж уважається, що видно практично в кожній з розповідей Зощенко. Приміром, “Кузня здоров’я”. Початок набудовує на ліричний лад: “Крим це формена перлина. Звідти народ приїжджає тільки диву даєшся. Тобто поїде туди який не будь старезний интеллигентишка, а назад приїжджає – і не довідатися його. Картку роздуло. І взагалі маса бадьорості, світогляду. Одним словом, Крим – це виразно кузня здоров’я”. Головним здається замилування автора благодатностью південного клімату, але в тексті є щось, через якого виникає атмосфера іронії, глузування. “Крим – це формена перлина”. “Крим – це виразно кузня здоров’я”.

Якби не слова “формена” і “виразно”, ці фрази можна було б віднести до офіційного тексту, як би взяті з офіційного документа. І письменник усього двома не до діла вставленими словами знімає пафос свого твердження. “Звідти народ приїжджає тільки диву даєшся, тобто поїде туди який не будь старезний интеллигентишка” Це продовження ні як не укладається заданою попередньою фразою тональність. Воно більше схожо на витримку зі звичайної повсякденної розмови. Відбувається різка зміна стильових потоків

Далі йде вираження “Картку роздуло”, що викликають нові асоціації. Воно може належати тільки неосвіченій, некультурній людині, це вже вуличний жаргон

Фразу про “масу бадьорості, світогляду” навряд чи вимовить просто неосвічена людина. Швидше за все, вона належить малограмотній особистості, що нахапалася заїжджених виражень і вживає їх до місця й не кместу.

В одному коротенькому шматочку тексту, підряд, один за одним проходять чотири різних, здавалося б, ніяк між собою не співвіднесені мовні системи. Кожний стильовий потік – це не простий оповідання від чиєїсь особи, він має свій гумор, що діє як у його межах, так і протягом усього розповіді. Навмисна безграмотність, комічна дисгармонія мови поєднує всі ці напрямки, змушуючи сприймати добуток як єдине ціле. Це скріплює й образ, і образ оповідача, з’єднуючи його численні іпостасі нехай у непривабливе, але одна особа

У більшості випадків язикові казуси в мові оповідача сховані формальною правильністю висловлення. Ніж вірніше здається на перший погляд побудова фрази, тим сумнівніше її словесний матеріал: “Отут, спасибі, наша прибиральниця Ксюша жіноче питання на розгляд вносить. – Раз, говорить, таке міжнародне становище й взагалі труба. Те, говорить, можна для прикладу, убиральню не опалювати. Чого зрячи поліна переганяти? Не у вітальні!” (“Режим економії”)

Крім значеннєвих розбіжностей обертає на себе увага дивна здатність автора ставити крапку, підводити своєрідний словесний підсумок написаному. Сказавши, що з метою економії можна не опалювати вбиральню, автор начебто б завершив цю дивну думку, поставив значеннєву крапку. Проте він додає: “Чого там зрячи поліна переганяти?” Так ще й конкретизує: “Не у вітальні!”. Зощенко як би дозує інформацію, з кожним разом пропонуючи усе більше курйозного й смішного. Нагнітання нісенітниці йде по витку, по наростаючої, поки не досягає повного абсурду

Чудності в поводженні героя і його малограмотний міщанський жаргон викликає в автора усмішку. Зона цієї іронії виходить далеко за межі поводження героїв. Вона охоплює багато хто, прямо не зображені обставини їхнього життя. Зощенко іронізує над деякими встановленими звичаями нового часу, нової епохи. Вони настільки міцно ввійшли в стихію народного життя, що придбали характер звички. Особисте в людині не тільки відсунуто на другий план загальнодержавним, останнє майже видавило з його духовного миру відчуття суверенності свого “Я”.

У зображенні Зощенко мир з’являються неймовірно примітивні й егоїстичним – керуючі в ньому закони багато в чому абсурдні. Зощенко страждає від цього абсурду. Але особливість його художнього таланта полягає в тому, що десь у глибині його таїться гуманістична надія, що все у світі переміниться