Повний зміст Таємниця ріки злих парфумів Корчагін В. 1/26

ПРОЛОГ

Їх було дев’ятнадцять. Сімнадцять чоловіків і дві жінки. Вони сиділи в багаття й з

благанням і надією поглядали, на свого вождя Великого Воїна, що стояв, обпершись на спис, і мовчачи дивився в непроглядну тьму.Особа вождя тонулася в нічному мороці. Але от одна з жінок підкинула в багаття суків, і полум’я освітило його високе чоло й владною, палаючою рішучістю ока. Брови Великого Воїна були зрушені. Губи щільно стислі. Красиво розшита шкіра недбало кинута на одне плече. Багряні відсвіти полум’я грали на сильних, немов нагострених мускулах його рук.Він стояв нерухомо й дивився в одну сторону. Лише на мить погляд його сковзнув по

схиленим головам і пониклим плечам людей.Дев’ятнадцять чоловік!.. І це все, що залишилося від великого сильного плем’я, що привів сюди його батько, рятуючи людей від голоду. Але ж спочатку ця ріка зустріла їх так привітно! Вода в ній кипіла від риби, а в прибережних – лісах дичина сама йшла в сільця мисливців. Незабаром люди зміцніли. Більші шлюбні багаття зайнялися на тінистих берегах. Веселі пісні зазвучали меж дерев.Але так тривало недовго. Караюча рука злих парфумів обрушилася на голів людей.

Невідомі страшні хвороби почали раптом косити ряди мисливців і воїнів. Дарма жерці

намагалися залякати або вмилостивити парфумів. Дарма відшукували вони цілющі корінці й

трави. Люди все частіше й частіше вмирали в страшних мученнях. Умер і його батько, передавши йому

спис Великого Воїна, Але що міг зробити молодий вождь?.. Правда, незабаром він помітив, що найбільше боліли мисливці, охотившиеся на Великій горі. Видимо, там і було житло парфумів. Тоді він наказав побудувати заслони на підходах до їхнього лігвища й виставив там посилені варти.Але це не зупинило парфумів. Не допомогли й криваві жертви, і священні талісмани,

які виточували жерці з якогось важкого чорного каменю, принесеного з Великий

гори. Великий Воїн не вірив у ці талісмани. Він бачив, що вони не рятували людей від смер – ти. Не врятували вони й самого Великого Жерця, Він давно вже наполягав на тому, щоб покинути страшну ріку. Але жерці упорствовали.І от їх залишилося дев’ятнадцять. Сімнадцять чоловіків і дві жінки. Маленька

горсточка заляканих людей. Потрібно було врятувати хоча б їх. І Великий Воїн вирішив, нарешті, піти із цих місць. Сьогодні ввечері він наказав зібратися всім разом для того, щоб уночі, коли парфуми сплять, повести залишки плем’я далі на південь, де, за словами старих мисливців, була інша більша ріка. А зараз він чекав підходу воїнів, які охороняли заслони у Великої гори. Строк їхнього приходу вже минув. Люди давно вже кидали нетерплячі погляди на свого вождя. Ніч проходила. Але він усе барився. На варті були його кращі друзі. Невже і їх умертвили підступні парфуми?..Великий Воїн вирішив чекати доти, поки не прогорять у багатті тільки що

підкинуті суки. Але раптом особа його здригнулося. Над Великою горою, звідки йшли всі

нещастя, полыхнуло знайоме пепельно – голу – бої заграва. Холодний мертвотно – блідий

напівсвітло заструменіло над темними застиглими вершинами. Леде – Нящий жах мигнув в

очах людей. Вони тісніше скупчилися в багаття й у розпачі заламали руки.Більше баритися було не можна. Великий Воїн змахнув списом, і сімнадцять чоловік

устали. Двоє встати вже не могли. Їх підняли під руки. Але вони знову опустилися на землю. Ці двоє відмовлялися йти з усіма. Вони вирішили залишитися в багаття для того, щоб, підтримуючи в ньому вогонь, обдурити злих парфумів і дати піти своїм одноплемінникам.Великий Воїн підійшов до них і поклав руки на їхніх голів. Сімнадцять чоловік, як по команді, опустилися на коліна. Ні звуку не пронеслося в темряві ночі. Але от Великий Воїн піднявся й, не оглядаючись, покрокував до лісу. Усі встали й рушили слідом за ним.. Через мінуту в багаття залишилося лише двоє хворих.Багаття горіло всю ніч. А ранком вітер підняв його попіл і припорошив їм холодні особи померлих…

Глава перша КАТАСТРОФА

Літак летів над тайгою. У кабіні, тісно заставленої тюками, мішками, бочками,

сиділо п’ятеро. Поперед усіх, на високою, оббитою рогожею ящику примостився чубатий

хлопчик з ледве підійнятим носом і вицвілими на сонце бровами. За ним схилився над

книгою парубок у більших рогових окулярах. Небагато віддалік, на м’яких тюках з

наметами, зручно розмістилися білява дівчина років шістнадцяти й такого ж віку

хлопчик з гарною тонкою особою й темними, як міцний чай, очами. П’ятий пасажир, уже літній сивуватий чоловік, уважно розглядав потерту топографічну карту, час від часу поглядаючи у вікно.Літак злегка потряхивало. Хлопчик і дівчина весело бовтали. Чоловік робив

якісь позначки на карті. Парубок в окулярах неквапливо перегортав сторінки

книги. І тільки хлопчик з неслухняним вихорком невідривно дивився долілиць, на землю.

Кремезний, трішки сутулуватий, із широкими плечима й задерикувато, що стирчить чубом, він був,

здавалося, вирубаний з одного шматка дерева, не дуже рівного, на зате щільного й надзвичайно міцного. Його більші засмаглі долоні точно уросли в масивну кришку ящика, брови круто надломилися й утекли до самому переносью, а жадібно насторожені очі уважно стежили за пропливаючою внизу тайгою.Під крильми літака розстелялося суцільне море лісу. Бурувато – зелені хвилі те

повільно вибігали на вершини пагорбів, то швидко скачувалися в долини, і тоді внизу

спалахувала на сонце вузька стрічечка ріки.Чубатий пасажир щільніше присунувся до вікна. Безкрайнє море недоторканих лісів,

пустельні ріки з неходженими берегами та й сама подорож – все це було більше чим

незвичайним. У голові його народжувалися тисячі вигадливих фантазій. Подумки він уже зараз

переживав самі неймовірні пригоди, які могло підказати його палка хлоп’яча уява…Подорож!.. Скільки привабливої таємничості приховано в цьому слові! Який.

чарівною силою володіє воно для всіх без винятку хлопчиськ! Хто з них із самих

раннього років не мріяв про те, щоб відправитися в яке – небудь, хоча б у саму невелику подорож. Хто не представляв себе в ролі Колумба, Магеллана, Пржевальська. У якого хлопчиська не стискувалося серце побачивши поїзда, що несеться, що пролітає літака або зникає вдалині пароплава.Але чи багатьом з них випадало щастя в шістнадцять років виявитися в літаку, що летить над сибірською тайгою? Наш мандрівник досить посміхнувся й скоса подивився на похилими, прошитими заклепками крайку крила, точно бажаючи переконатися, що це не сон. В очах його блиснули веселі іскорки. Ні, це був не сон! Могутній гул мотора, немов ревіння урагану, тряс стінки кабіни, а ящик, на якому сидів юний пасажир, час від часу начебто провалювався кудись долілиць, і він мимоволі намагався вхопитися за нього міцніше.Перший час йому було навіть страшнувато від свідомості величезної висоти, з якої він

бачив пливучу внизу землю. Голова злегка кружлялася, гулко стукало в скронях, а до горла

підступала тягуча солодкувата нудота. Але незабаром це стало звичним. Бовтанка перестала лякати хлопчика, і тепер він дивився й дивився на безкрайню тайгову широчінь.От під крилом літака блиснуло озеро. Майже кругле, воно походило на що сміється

око, обрамлений густими зеленими віями. З однієї сторони в озеро впадало два

невеликих струмка, з іншої випливала маленька звивиста річка. Літак полетів уздовж її, і хлопчик довго дивився на мудрі петельки, у які, немов навмисно, зложилася ця тонка сріблиста ниточка. Здавалося, смикни за один кінець, і ниточка випрямиться… Але кінця її видно не було. Вона тікала далеко й там начебто танула в прозорої синьої димку, що майже зливається із синевою неба.Хлопчик знову перевів очі долілиць і раптом всім тілом подався до вікна. На мить йому

здалося, що по річці щось рухається. Він прищулив очі й ще більше насупив чоло. Але в цей час на ріку набігла тінь літака, і все зникло. Те були сонячні відблиски, що біжать по воді…Хлопчик підняв голову й відкинув із чола густе пасмо волосся. Отож вона яка – тайга! Їй не було ні кінця, ні краю. Від обрію до обрію розплескалися її зелені розливи. І на всім цьому безбережному просторі – жодного людського житла, ні однієї дороги або стежки!Хлопчик мимоволі поежился. А що, якщо б йому довелося одному залишитися в цьому

безкрайньому лісовому океані?.. Він тихенько присвиснув і задумався. У голові його знову

замигтіли картини самих неймовірних пригод. Але в цей час у кабіні пролунав

веселий дівочий сміх, і хлопчик відвів очі від далекої землі. По особі його пробігла ледве помітна тінь. Він закусив губу й насупився. Але в цей час щось пролетіло в нього над вухом, і він почув: – Сашко! Тримай…Він отпрянул від вікна: на колінах у нього лежала іриска "Золотий ключик". – Спасибі,

Наташа.Хлопчик обернувся, і тверді зморщечки немов станули в нього на чолі. особа, Що Сміється, дівчини було зовсім поруч. Вона підвелася зі свого місця й, лукаво прищурясь, знову цілилася в Сашка цукерком. Він зніяковіло посміхнувся й теж піднявся з ящика, Наташа випрямилася. Гнучка й струнка, з більшими очами й довгими пишними косами, вона нагадувала молоде квітуче деревце – тонке, але сильне, виросле на світлій сонячній галявинці. І було в її сміху, погляді, у всіх її рухах стільки енергії, запалу й веселощів, що Сашко мимоволі потупилися й кинув погляд на її сусіда. Той теж сміявся й щось швидке говорив Наташе, простягаючи їй великий кульок із цукерками.Посмішка втекла з особи Сашка. Він мовчачи відвернувся до вікна й знову опустився на своє

місце. – Сашко, лови ще! – окликнула його Наташа. – Спасибі. У мене й ця в зубах зав’язнула, – буркнув він, не повертаючи голови, і

пригорнувся чолом до холодного скла, Унизу як і раніше розстелялася тайга. Але в суцільному

море лісів з’явилися тепер острівці скель, А далеко спереду початку вимальовуватися

грязно – сіра громада гір.Сашко присунувся до вікна. Ландшафт унизу мінявся швидко. От ліс потягнувся вже лише вузькими рваними смугами… От він майже зник… А під літаком почали нагромаджуватися один на одного якісь похмурі темні брили."Начебто руїни древнього замка!" – подумав Сашко, удивляючись у голі безжиттєві стрімчаки.Далеко під ним пропливали зубчасті стіни, високі вежі, глибокі рови. Немов

сторінки старої чарівної казки розгорталися з висоти пташиного польоту, Сашко впився

очами в землю. Але голі скелі вже відступили убік. Унизу знову здіймали колючі хвилі лісу. Вони котилися прямо назустріч мандрівникам. Вони бігли від самого обрію. А по верхівках цих хвиль, точно зрізуючи їх гострі зелені гребені, сковзала швидка тінь літака. Легко й стрімко неслася вона усе далі й далі. І довгий час це було єдиною темною плямою на світлим, залитим сонцем ландшафті. Але от назустріч цій плямі рушила ціла армада тіней. 8.Сашко поднял. ока й побачив довгу гряду білосніжних хмар. Вони були зовсім

поруч. Немов гори бавовни, повільно й величаво плили вони в безкрайнійій синявому повітряного океану. Деякі були так великі, що їх важко було оглянути поглядом.Сашко навіть підвівся зі свого ящика, щоб получше розглянути ці пливучі

казкові гори. Але в цей час, як навмисно, щільна біла завіса засмикнула вікно. Літак пірнув у хмару. Сашко з досадою опустився на місце. Перед очами його неслися тепер рвані жмути важкого мокрого туману.Але так тривало недовго. Уже через мінуту в кабіну знову ввірвалося сонце, а під крильми літака знову потягнувся плямистий килим тайги.Сашко протер запітніле скло й знову прильнул до вікна. Але в цей час кабіна сильно гойднулася. Земля перед його очами раптом круто нахилилася й початку повільно повертатися праворуч ліворуч. Літак робив кола над якимсь селищем. – Копальня Світанок, – сказав чоловік, піднімаючи голову від карти. – Звідси полетимо

прямо на північ.Сашко обернувся до нього: – А далеко ще? – Так, порядно. І більше нам не зустрінеться жодного населеного пункту. – Він знову схилився над картою й щось позначив на ній олівцем.Погляд Сашка затримався на його сильних жилавих руках. Це був тайговий геолог

Андрій Іванович Степанов, Велике, у глибоких зморшках особа його було майже чорним від

засмаги, і тільки маленький, немов перекручений, шрам яскраво білів на лівій скроні в. самого вуха. Цей шрам і густі рунисті брови надавали особі геолога суворе, навіть похмуре вираження. Однак, піймавши на собі погляд Сашка, він посміхнувся зненацька м’якою привітною посмішкою, а з – під насуплених брів блиснули дивно добрі очі. – Так, Сашко, на всьому шляху від Світанку до Урбека не зустрінеш навіть мисливської хатинки. Та й сам Світанок з’явився недавно… – Світанок? – Сидячий позаду Сашка парубок в окулярах захлопнув книгу й

потягнувся до вікна. – Ну так. Я його відразу довідався…Андрій Іванович обернувся до нього: – Ви тут бували, Петро Ілліч? – Ще б! Торік, вертаючись із Урбе – Ка, ми зробили тут змушену

посадку й троє доби чекали погоди. – Виходить, ви не в перший раз в Урбек? – Ні, перший раз я був в Урбекской експедиції ще студентом – практикантом три роки тому. А потім, коли мене зарахували в аспірантуру, я взяв це родовище темою своєї дисертації.Андрій Іванович із інтересом подивився на молодого аспіранта: – От як! Ну що ж… Будемо працювати разом.. Родовище цікаве, але… розібратися в ньому не легко. – А ви… – Мене недавно перевели в цю експедицію, і я ще не склав про нього певного

подання. Для цього потрібно ретельно обстежити південне продовження рудної зони. – Хіба вона триває на південь? – Так, ми це встановили кілька місяців назад. Але там ще безліч роботи. – И всі ті ж халькопиритовые руди? – Не тільки халькопірит… Так от доберемося й побачите самі.Андрій Іванович розправив на колінах карту й обернувся до вікна. Сашко теж подивився долілиць. Літак вирівнявся. Що пірнуло було долілиць крило його зайняло колишнє положення. Земля стала на місце. І знову ліси й ліси…Але тепер тайга вже не викликала в Сашкові колишнього почуття боязкості. Він знав, що для

геологів вона була звичайним місцем роботи, як завод або шкільна майстерня. Він згадав, що Андрій Іванович провів у ній більше десятка років і говорив об цьому так, начебто мова йшла про щось самому звичайному.Сашко відвів очі від землі й знову глянув на зігнутого над картою геолога. Як хотів би він бути таким же, як Андрій Іванович, безстрашним і сміливим розвідником – слідопитом. Але для цього потрібно стільки знать і вміти! Стільки вчитися й працювати! А вони ще й школи не скінчили. Добре, що Петро Ілліч взяв їх із собою. Везе ж Валерію: такий у нього розумний брат. Зовсім ще молодий, а вже вчений. І головне – геолог! – Валерка! Ну як гори? – окликнув він Наташи – Кого сусіда. Але той не відповів. Сашко

обернувся назад: Валерка спав. Спала й Наташа, спав Петро Ілліч. А незабаром і в Сашка почали сліпатися ока. Усе розташовувало до сну. Рівно гудів мотор літака. Розмірно постукували якісь банки в ящиках. Тихо посвистував носом Петро Ілліч.Але Сашко постарався відігнати настирливу дрімоту. Він устав і тихенько пройшовся по

кабіні. Погляд його мимоволі затримався на особі сплячої Наташи. Голова дівчини схилилася на плече похрапывающего Валер – Ки. Сашко зітхнув і знову сів на місце.Удалині, прямо за курсом літака, здалася більша гора, суцільно покрита густим

темним лісом, а. ледве ближче виднілася широка долина якоїсь ріки або болотиста

низина.Сашко оглянувся. Петро Ілліч, Наташа й Валерка всі так само спали. Андрій Іванович

як і раніше робив позначки на карті. У Сашка знову почали сліпатися гла – за. Він зручніше

улаштувався на своєму ящику й вирішив теж небагато здрімнути.Але раптом сидіння начебто пішло з – під нього. У літаку стало дивно тихо. А у вухах

виник тонкий дзвенячий свист. Цей свист немов угвинчувався в голову. На мить Сашку здалося, що він на гойдалці й падає із запаморочливої висоти. Усередині в нього все завмерло, повіяло лоскотливим холодком.Він інстинктивно вхопився за ящик і глянув долілиць. Під крильми літака всі так само

неслися зелені хвилі лісу. Але ліс цей був тепер значно ближче. Унизу розрізнялися темні прогалини, окремі групи дерев, якісь дивні накопичення стовбурів… І все це мчалося, стрімко мчалося назустріч літаку!"Опускаємося…" – подумав був Сашко. Але в цей час ящик поповз з – під нього назад. Унизу під ногами щось тріснуло. Потім тріск пролунав десь збоку. А в наступну мить кабіна затремтіла як у лихоманці, тріск перейшов у льодову душу скрегіт, а тонкий дзвенячий свист у вухах перетворився в моторошне пронизливе виття.Позаду почувся переляканий вигук Петра Ілліча. Сашко спробував обернутися, але в

цей час якась страшна сила скинула його з ящика, перекинула через кілька тюків і боляче вдарила об стінку кабіни…Ніч… Важким оксамитом тьми прикрита спляча тайга. Надійно зникли в ній всі

гори й долини, всі ріки й озера. Не видно дерев – велетнів. Пропали, немов розчинилися в тьмі, неходжені хащі. Зник – Чи дикі завали. Підступно причаїлися болотисті драговини.Спить тайга. Але не сплять її мешканці. Нічний ліс повний шерехів. От десь у темряві пролунав тихий тріск труску. Блиснули насторожені очі. І на лісову галявину вийшов великий скуйовджений ведмідь, Він сіл на задні лабети, оглянувся й тривожно втяг ніздрями сире повітря. Пахнуло чимсь підозрілим. Глухе клокотанье вирвалося з пащі звіра. Кошлата вовна встала сторчма. Він довго прислухався. Потім важко піднявся й повільно рушив уперед.Однак" зробивши кілька кроків, звір знову зупинився. У нічному мороці, меж темних високих ялин, виднілося щось незвичайне. Якийсь величезний небачений птах із широко розкинутими крильми уткну – лась носом до подножьям дерев. Одне крило її було сильно пом’яте. Інше майже геть – чисто відірвано. Уздовж усього тіла дивного птаха виднілася безліч неясна очей, що поблискують.Птах лежав нерухомо. Вона була, очевидно, мертва. Але якийсь підозрілий захід виходив від її голого роздутого тулуба. Такого заходу в тайзі не знали. І він змусив звіра зупинитися.Ведмідь знову сіл на задні лабети й грізно заричав. Але птах не шелохнулась. Тоді він обійшов її навкруги. Дерева за хвостом птаха були – сильно поламані, короткі круглі лабети вдавилися в болотистий ґрунт. Вона була явно мертва. Але сильний невідомий захід пугал звіра. Ніколи він не бачив нічого подібного. І це було найстрашнішим.Ведмідь рикнув ще раз,, повільно позадкував і зник у нічному мороці.

У літаку було темно й тихо. Тільки з пілотської кабіни час від часу доносився приглушений стогін так чулося неясне бормотанье.Сашко поправив пов’язку на голові й спробував витягнути ноги. Він лежав на спальному

мішку, розстеленому меж тюків і ящиків, і дивився на смутно, що поблискують вікна, кабіни. Там, за цими чорними вікнами,’ причаїлася тайга.Сашко повернувся на бік і погладив ниюче плече. Сильно боліла забита голова. А тривожні думки не, давали забутися.Ну, хто б міг подумати, що так безглуздо закінчиться це перше в його житті подорож! Адже стільки було зборів, стільки надій і мріянь. І от…Вони повинні були засвітла прибути в Урбек, і Сашко розраховував ще сьогодні до вечора познайомитися з базою експедиції. Але вже глибока ніч опустилася на землю, а розбитий літак нерухомо лежав у тайговій глухомані більш ніж у п’ятистах кілометрах від Урбека й майже в чотирьохстах кілометрах від копальні Світанок. Ніхто не міг сказати тепер, коли добереться до бази експедиції або якого – небудь іншого населеного пункту маленький загін геологів. Адже в ньому лише одна людина по – справжньому знала тайгу, і не було ніяких засобів пересування, крім власних ніг мандрівників, знайомих більше з асфальтом тротуарів, чим з болотами й буреломом тайги.Пекуче й задушливо в тісній кабіні літака. Похмуро поблискують чорні стекла вікон. В

суворому мовчанні заглядає в них нічна тайга.Сашко знову поправив пов’язку на голові й покосився на погнуту ручку дверей. Відкрити її зсередини ввечері не вдалося. А зовні?.. Хлопчик піднявся на лікті й насторожився. За тонкою стінкою кабіни виразно почувся якийсь шерех, і Сашку здалося навіть, що він чує глухе злісне рычанье. Він обережно, перевів подих. А що, якщо?.. Але в цей час застогнав льотчик. Сашко здригнувся. У пам’яті його знову встала, картина недавньої катастрофи…Тонкий дзвенячий свист у вухах… Лоскотливий холодок у груди… Стрімко

земля, щонесеться… Простроми – , тельный, льодовий душу скрегіт… Лемент Петра Иль – ича… І сильний удар головою об щось тверде…

Все це відбулося в одна мить. Перше, що чітко урізалося на згадку, була раптова різка тиша, що перемінила раптом тріск і скрегіт. Здавалося, начебто саме вона, ця моторошна дзвеняча тиша, пригорнула його до підлоги, здавила голову, боляче стисла ліве плече й стисла ноги, не даючи можливості рухатися. Перед очами Сашка тремтіла якась червона пляма, руки безпомічно намагалися намацати точку опори.На превелику силу він підняв тоді голову й звільнив затиснуті ящиком ноги, поторкав

забите чоло. Рука торкнулася чогось липкий і теплого, И отут тільки Сашко зрозумів, що

трапилося нещастя. Він швидко оглянувся. Ящики, мішки й бочки скупчилися в одну більшу купу. Деякі ящики розбилися, і під ногами валялися консервні банки упереміж з великими картоплинами.Спочатку Сашко нікого не побачив. Але от з – під купи речей вибрався Андрій Іванович. Потім Петро Ілліч. Утрьох вони визволили Наташу. А між двома мішками з луком здалася скуйовджена шевелюра й перелякана особа Валерія. Він судорожно ковтнув повітря й швидко проговорив: – Що, зовсім загинули?..Андрій Іванович обернувся до нього: – А ти смикни себе за праве вухо. Якщо нічого не

відчуєш, значить уважай, що ти вже в раї.Усе посміхнулися. Було ясно, що вдалося уникнути великої небезпеки. Не обійшлося,

звичайно, без подряпин і синців. Але ніяких каліцтв, на щастя, ніхто не одержав.У цей час відкрилися двері пілотської кабіни, і з її, накульгуючи, вибрався льотчик. Підборіддя його був сильно розсічений, під лівим оком набряк величезний синець. Однак він спробував посміхнутися: Ну от і прилетіли… Не розумію, що трапилося, відмовив мотор…Він опустився на бочку й почав повільно розстібати ремені шолома. Андрій Іванович

підійшов до нього: – Спасибі вам, Олексій Михайлович, – сказав він, міцно потискуючи руку

льотчика. – Ви зробили неможливе. – Ну що ви, Андрій Іванович!.. – Так, так! Посадити в тайзі літак… Це могли зробити тільки ви! Але у вас, здається, підборіддя ушкоджене?Льотчик покачав головою: – Підборіддя дрібниці. Нога… – він витягнув уперед ліву

ногу.Андрій Іванович ривком зняв з її чобіт. Льотчик не проронив ні звуку, але чоло його

покрився великими краплями поту. Онуча була вся в крові. – Так… Рана серйозна, але перелому, здається, немає. Сильне забите місце й розтягання. Жаль, що в нас немає холоду. Ну нічого… Наташа! Бинти й стрептоцид. Швидко!Дівчина кинулася до висячій на стіні аптечці. Руки її тремтіли. Вона була налякана

видом крові. Але голос геолога не допускав ніяких заперечень. Наташа відшукала кілька бинтів і пакетик стрептоциду й простягнула їхньому Андрію Івановичу. – Стрептоцид потрібно потовкти, – кинув він, не піднімаючи голови.Наташа розгублено оглянулася по сторонах. – Давай сюди, – прийшов їй на допомогу Сашко.Він взяв у неї стрептоцид, загорнув у чистий аркуш паперу й, піднявши з підлоги консервну банку, швидко розмолов нею хрусткі таблетки. Наташа подякувала йому ледве помітним рухом вік.Андрій Іванович ретельно забинтував ногу льотчика й почав оглядати його

підборіддя. Обернувшись до переляканій Наташе, він м’яко вимовив: – Ну, я отут упораюся без тебе, Наташа, а ти перев’яжи – ка парубка, – кивнув він на Сашка.Тільки тепер Сашко згадав про свою рану на чолі й чомусь страшно зніяковів.Наташа підійшла до нього й розгорнула бинт. Тонкі пальці, що здригаються, швидко

забігали по його затил – ку, чолу, щокам, і він почув тихий схвильований голос: – Дуже

боляче?..Сашко підняв голову й близько – близько, майже в самих своїх очей побачив очі Наташи – стривожені, стурбовані. – Ні, зовсім не боляче, – проговорив він одними губами.Пальці зупинилися,, точно задумалися. Тоді він на мить доторкнувся до них

рукою, як би втримуючи у своєї голови, і так само тихо вимовив: – Спасибі, Наташа…Тонкі пальці погладили його руку….. Сашко поторкав бинт на голові й посміхнувся в темряву. Перед очами його всі так само чорніли маленькі квадрати вікон. За стінками літака була все та ж похмура тайга. А він лежав меж тюків і ящиків, погладжував забите плече й… посміхався. Начебто не було ні катастрофи, ні грізних небезпек, що підстерігають тепер їх на кожному кроці. А були лише більші стривожені очі й тонкі ласкаві пальці, И було ще неясне передчуття чогось великого й радісного, отчого сильно билося серце й завмирало подих у груди, що було сильніше страху й болю, заради чого можна було винести будь – які позбавлення й зробити будь – який подвиг.

Глава друга ТАЄМНИЦЯ РІКИ ЗЛИХ ПАРФУМІВ

Величезна яскрава зірка зійшла на чорному небокраї. Вона збільшувалася в людей на

очах. Вона сіяло як сонце й навіть яскравіше сонця. Вона зліпила очі й обпалювала особи. Вона

спалювала лісу й висушувала ріки. Вона неслася із глибин всесвіту до квітучої Землі, щоб

спалити її своїм розпеченим подихом.Неуявний шквал паніки піднявся на Землі. Збожеволілі від страху люди спочатку

немов заціпнули. Потім багато хто з них кинулися до вкриттів. І нарешті всі, як один,

ринулися на захід, туди, куди падали чорні лиховісні тіні. Напівроздягнені, зі скуйовдженими волоссями й перекошеними від жаху особами, не розбираючи дороги, спотикаючись і падаючи, неслася вони мимо Сашка, а далеко за їхніми спинами, там, де піднімалася небачена зірка, гудів тривогою набатний дзвін.Що ж це таке? Невже не можна уникнути катастрофи? Невже не можна зупинити цих збожеволілих людей? Адже це не може бути зіркою. Поява її астрономи пророчили б за багато десятиліть уперед. Очевидно, це фотонний корабель із якоїсь невідомої планети підлітає до Землі й включив свої смертоносні гальмові двигуни. Але, виходить, треба щось робити. Треба пояснити це людям. Треба зупинити їх!Сашко рішуче обернувся до що біжать і… прокинувся.З вікна кабіни прямо йому в очі бив яскравий промінь сонця. У вхідних дверей стукали

молотками Андрій Іванович і Петро Ілліч. Наташа й Валерій ще спали.Сашко підхопився з мішка: – Ух!.. А я такий сон бачив… Петро Ілліч посміхнувся: -

Напевно будинку пироги їв? – Які там пироги! Начебто якась зірка підлітає до Землі або космічний корабель… І все повинне загинути. Такий жах! Навіть не віриться, що все це в сні… – Ну, нам і наяву не слаще, – буркнув Петро Ілліч, кидаючи молоток. – Так що ви, Петя! – перебив його Андрій Іванович. – Не таке вуж у нас розпачливе

положення. На рідну землю сіли. І ніхто нам не загрожує От хіба ведмедів здолає

цікавість.Сашко підійшов до геологів. – А двері так і не відкриваються? – Відкрити – Те ми неї відкрили. Але треба, щоб вона й закривалася як треба. Втім, зараз уже, здається, усе в порядку. – Андрій Іванович відкрив двері й знову неї захлопнув. – Ну, а тепер – загальний підйом!Після сніданку Андрій Іванович оглянув свою рушницю, і всі, за винятком пораненого льотчика, вибралися з кабіни. Сашко зстрибнув на землю одним з перших і не міг удержатися від вигуку здивування. Літак лежав прямо на землі. А майже впритул до нього суцільною темною стіною підступили високі ялини. Стовбури їх тут, унизу, були зовсім голими. Весела зелень, що так радувала око з висоти птнчьего польоту, тепер зникла. Всі навколо було витримано в темних, бурувато – сірих тонах.Похмуро темніли високі, немов навмисно обвішані патлами грязно – сірих лишайників,

дерева. Темної була земля, суцільно покрита м’яким килимом зеленувато – бурих мохів. Тускло поблискували іржаві, моторошно нерухливі вікна води, там і сям розкидані меж товстих вузлуватих корінь. Навколо не видно було ні квітів, ні ягід, ні веселих крислатих кустиков. Не було тут навіть трави, звичайної зеленої трави, без якої Сашко не мислив собі ніякого лісу.Сонячні промені із працею проникали сюди через зімкнуті крони дерев. Було

сутінно й сиро. А у важкими, насиченими випарами повітрі стояв безперервний гул, в

походженні якого дуже незабаром ні в кого не залишилося ні найменшого сумніву: ціла хмара комарів, мошок, ґедзів, ґедзів обліпила особу й руки, полізла в ніс, у рот, в очі… Хлопці посилено заробили руками, а потім кинулися назад у кабіну. У літака залишилися тільки Андрій Іванович і Петро Ілліч. Але незабаром і вони піднялися слідом за іншими. – Ну, от що, друзі, – сказав Андрій Іванович, – приведіть – ка тут усе в порядок. Допоможіть Олексію Михайловичу виправити антену. Не забудьте приготувати обід. А ми з Петром Ильичей пройдемося по тайзі, оцінимо, так сказати, обстановку. Від літака не відходите. Якщо затримаємося, обідайте без нас. Зрозуміло?Сашко кивнув головою: – Зрозуміло. Тільки… – Що, тільки? – Може бути, не обов’язково всім залишатися тут? Андрій Іванович труснув головою: – Немає. Всі, крім Петра Ілліча, залишаються тут. Олексій Михайлович – За старшого.Він взяв рушницю й кивнув Петру Іллічу. Через мінуту геологи зникли в лісі.Повернулися вони лише надвечір. Мовчачи роздягнулися. Мовчачи пообідали. І тільки після того як усе було прибрано зі стола, складеного із двох ящиків, Андрій Іванович розклав на ньому свою карту й, обвівши очами столпившихся навколо хлопців, обернувся до льотчика: – Як радіостанція, Олексій Михайлович?