“Є – люди, а є – інші – человеки…” (по п’єсі Горького “На дні”) – Горький Максим

У п’єсі Горького, написаної в 1902 році, глядачі вперше побачили незнайомий їм мир знедолених. Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знало. Звичайно, тема принижених і ображених не нова в Російській літературі. Це насамперед герої Достоєвського, яким теж “уже нікуди більше йти”. У героїв Достоєвського й Горького справді багато подібних рис: це тот же мир п’яниць і злодіїв, мир убогості й жорстокості. Але Горьким він показаний, мабуть, ще більш страшно й реалистично.

Під зводами костылевской нічліжки виявилися люди самою різного характеру й соціального стану. Кожний з них наділений своїми індивідуальними рисами. Тут і робітник Кліщ, що мріє про чесну працю, і Попіл, що жадає правильного життя, і Актор, весь поглинений спогадами про свою колишню славу, і Настя, що жагуче рветься до великій, справжній любові. Всі вони гідні кращої долі. Тим трагичнее їхнє положення зараз. Люди, що живуть у цьому підвалі, схожому на печеру, трагічні жертви виродливих і жорстоких порядків, при яких людина перестає бути людиною й приречений тягнути животіння

Минуле героїв п’єси невідомо, але ті деякі риси, які миготять, прекрасно розкривають задум автора. Небагатьма словами рисується трагізм долі Ганни. “Не пам’ятаю, коли я сита була, – говорить вона. – Над кожним шматком хліба тряслася… Все життя мою тремтіла… Мучилася… як би більше іншого не з’їсти… Все життя в отрепьях ходила… все моє нещасне життя…” Робочий Кліщ говорить про безвихідну свою частку: “Роботи немає… сили немає… От – правда! Пристановища, пристановища немає! Издыхать треба… От правда!”

Мешканці “дна” викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самому собі. Якщо він спіткнувся, вибився з колії, йому загрожує “дно”, неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель. Гине Ганна, кінчає із собою Актор, та й інші виснажені, знівечені життям до останнього ступеня

И навіть тут, у цьому страшному світі знедолених, продовжують діяти вовчі закони. Викликає відраза фігура власника нічліжки Костылева, одного з “хазяїв життя”, що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити останню копійку. Настільки ж огидна своєю аморальністю і його дружиною Василиса.

Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидної, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними й похмурими зводами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, нещасних і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про його покликання, про його силу і його красу: “Людина – от правда! Усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все – таки інше – справа його рук і його мозку! Людина! Це чудово! Це звучить гордо!”

Сам письменник почував цей дисонанс і пояснював його тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора) – але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками чиїх – або ідей взагалі. Тому й вкладає свої думки Горький у вуста Сатину, самого волелюбного персонажа

Горді слова про те, яким повинен бути і яким може бути людина, ще різкіше оттеняют ту картину дійсного положення людини, що малює письменник. І цей контраст набуває особливого сенсу… Полум’яний монолог Сатину про людину звучить трохи неприродно в атмосфері непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл

У самій назві п’єси вже закладений величезний зміст. Довгий час вона була міняла назви – Горький усе не міг підібрати точного, що найбільше повно відображає її суть. Спочатку вона називалася “Нічліжка”, потім “Без сонця” і, нарешті, було знайдене остаточне – “На дні”. От вона, гірка думка, рефреном, що йде крізь всю дію – люди, які потрапили на дно, уже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя