Аналіз вірша Маяковського “Ювілейне” – Маяковський У. В

Володимир Володимирович Маяковський – людин і поет особливий, часто й не завжди зрозумілий, незвичайний, складний і простий одночасно. Якщо сказати його ж словами: «Віч – на – віч – особи не побачити, велике – бачиться на відстані». Так і цього великого й по росту й по розмаху людини зможуть побачити й розглянути нащадки

А він, у свою чергу, дивиться на тім великому й знаменитих, які минулому його попередниками, намагається усвідомити, зрозуміти й прийняти їх, поставивши із собою поруч. От і у вірші «Ювілейне» Маяковський розмовляє з Пушкіним, причому, робить це як би насправді. Бесіда вийшла живаючи, щира, місцями з гумором, зі смуток і тугою, з міркуваннями про самому головний і про «дурницю», але адже іноді «буває життя встає в іншому розрізі, і велике розумієш через дурницю», а це дійсно так.

На Тверском бульварі коштує пам’ятник Олександрові Сергійовичу Пушкіну. От до нього й прийшов Маяковський, щоб побалакати. Спочатку, як і покладено, привітає й представляється, простягає долоня. І відразу, не випускаючи з руки, притискає руку співрозмовника до своїх грудей: «От грудна клітка. Слухайте, уже не стукіт, а стогін». Виходить, що будуть говорити не вуста, а серця, які переборюють будь – які відстані й перешкоди, навіть якщо співрозмовники перебувають по різні сторони завіси життя

Розмова стає усе більше дружній: «Мені приємно з вами, радий, що ви в столика». І далі лемент душі: «От – пустили плітку, тішать душу нею. Олександр Сергеич, так не слухайте ж ви їх! Може, я один дійсно жалую, що сьогодні немає вас у живих». Поминається недобрим словом убивця поета: «Сукин син Дантес! Великосвітський шкода». І знову довірчо, дружнє зауваження: «Їх і по сьогодні багато ходить усіляких мисливців до наших дружин».

Бесіда відбувається між рівними, розуміючими один одного величинами: «У мене, та й у вас, у запасі вічність», – заявляє Маяковський і звертає увагу на те, що в списку за алфавітом їхнього прізвища майже що поруч. Перемивши кісточки побратимам по перу, співрозмовники прощаються: «Ну, давайте, підсаджу на п’єдестал». Але, перш ніж піти, Маяковський зізнається: «Я люблю вас, але живого, а не мумію. Навели хрестоматійний глянець. Ви, по – моєму, при житті, думаю, теж бушували Африканець!» Поет Маяковський любив ударні кінцівки. І цей вірш закінчується словами: «Ненавиджу всіляку мертвечину! Обожнюю всіляке життя!»