«Війна є одне з найбільших блюзнірств над людиною й природою» (Пушкін) – Воробъев Костянтин

Війна – жорсткіше немає слова

Війна – печальней немає слова

Війна – святіше немає слова…

Саме ці рядки А. Твардовского пригадуються, коли береш у руки повість К. Воробйова «Убиті під Москвою», перечитуєш пронизливо – проникливі, драматичні сторінки. Знову відкриваєш щось нове, глибоко переживаючи за долю 239 кремлівських курсантів, що загинули за п’ять днів листопада 1941 р., так і хочеться сказати – «безневинно вбитих». Прав В. П. Астафьев: «Повість “Убиті під Москвою” не прочитаєш просто так, тому що від її, як від самої війни, болить серце, стискуються кулаки й хочеться єдиного: щоб ніколи – ніколи не повторилося те, що відбулося із кремлівськими курсантами, що загинули після безславного, судорожного бою в безглуздій самітності під Москвою…»

Оголена правда письменника, що потрапив у грудні 1941 р. під Клином у полон оточеним, відкриває народну трагедію 1941 р. За словами дружини К. Воробйова, спогаду про війну палили його свідомість, хотілося кричати про це у весь голос. Щоб сказати про те, чому був свідком, потрібний, здавалося, якийсь надлюдська мова. І К. Воробйов знаходить такі слова, які показують нам нещадну, страшну правду перших місяців війни

Які ж вони, юнака з роти кремлівських курсантів, ведені капітаном Рюміним на фронт, що «рисувався курсантам зримим і величним, спорудженим із залізобетону, вогню й людської плоті»?

«Двісті сорок чоловік? І все одного росту?

– Ріст 183, – сказав капітан».

Вони – богатирі, і зовні схожі на билинних героїв, і внутрішньо. Напевно, саме це відчув у них «маленький, змучений підполковник», що « навіщо – те підвівся на носки чобіт».

Курсанти молоді, а замолоду так властиво наслідувати. Предметом замилування, преклоніння для них стає капітан Рюмін, що втілив у собі достоїнство й честь сьогодення російського офіцера. Саме йому першому відкриється трагічність положення («За це нас не можна простити. Ніколи!»), саме він кине в атаку приречених на оточення курсантів, щоб вони змогли відчути себе солдатами, а не загинули, навіть не вдостоївшись бою. Навіть його самогубство стало життєвим етапом для курсантів, особливо для головного героя повести лейтенанта Олексія Ястребова.

Він наділений автором здатністю глибоко й сильно почувати все живе. Він радується «легкому, блакитному, недоторканому, чистому» снігу, що віддавав «заходом перезрілих антонівських яблук».

Небагато морозн, наскрізне й тендітне, як стекло, ранок викликає в ньому «якесь неземне, притаившееся щастя…». Ці пейзажні фони ще різкіше підкреслюють крихкість життя на війні, протиприродність происходящего.

Людяний і совісний, Олексій Яструбів найгострішим образом переживає й обмірковує все, що відбувається з ним і його товаришами. «Вся його істота противилася тому, що відбувалося, – він не те що хотів, а просто не знав, куди, у який куточок душі помістити хоча б тимчасово й хоча б тисячну частку того, що відбувалося… у його душі не перебувало місця, куди вляглася б неймовірна ява війни». Але ява війни, її жах, праця й побут існують. Курсанти збройні тільки самозарядними гвинтівками, гранатами й пляшками з бензином. Яких же страждань і нелюдських борошн повний шлях, пройдений ними по Підмосков’ї в ці п’ять днів із часу виступу на фронт до їхньої трагічної загибелі!

Але в героях повести невигубне високе почуття патріотизму, вони прийняли на себе тягар відповідальності за долю Вітчизни, не відокремлюючи від її свою долю: «Як удар, Олексій відчув раптом болісне почуття споріднення жалості й близькості до всього, що було навколо й поруч». К. Воробйов приковує пильну увагу до внутрішнього миру героїв. Він виділяє найвищу людяність Ястребова, «серце якого впиралося до кінця повірити в тупу звірину жорстокість цих самих фашистів…». Наприкінці повести лейтенант Яструбів на межі сил виступає в єдиноборство з фашистським танком, перемагає і йде «…поступово забираючи вправо, на північний схід. Було тихо й сутінно. Далеко спереду в небо тяглися від землі вогненні траси, і Олексій ішов до них. Він ні про що чітко й не думав, тому що їм володіло одночасно кілька почуттів, однаково рівних по силі, – оторопілий подив перед тим, чому він був свідком у ці п’ять днів, і таємна радість тому, що залишився живе; бажання якомога швидше побачити своїх, і беззвітна острах цієї зустрічі; горе, голод, утома й дитяча образа на те, що ніхто не бачив, як він спалив танк…» Олексій здобуває перемогу тому, що в трагічно жорстокому світі, де господаркою всьому тепер війна, зберіг нерозривний зв’язок з дитинством, з малою батьківщиною

Вірний окопній правді війни, К. Воробйов, повідавши про загибель молоді, гарних, повних життя беззбройних людей, кинутих під німецькі танки, поставлених у нелюдські умови, розповів, як там було насправді. Повість «Убиті під Москвою», як і інші чесні й справді талановиті добутки, не тільки зберігає нашу історичну пам’ять, але і є повістю – попередженням. Чому ллється кров сьогодні? Чому? І що тоді залежить від нас?