Сучасна Стендалю Франція в романі «Червоне й чорне» – Стендаль Фредерик

Роман Стендаля «Червон і чорне», що є одним з перших видатних зразків реалізму XIX століття й приніс письменникові всесвітню славу, – дзеркало, не затьмарене часом, з яким письменник ішов більшим шляхом сучасної йому життя

Який була Франція в 20 – х роках позаминулого століття, про яку розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?

20 – ті роки – це роки панування Карла Х (1824 – 1830), що здавна мріяв про поновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон власника оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята й розваги, виїзди Карла Х у різні міста Франції визначалися більшою кількістю придворних, духівництва, служників, які імітували стародавність. Короля не цікавило, скільки все це коштувало й хто за все розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, відмінювання перед його ім’ям, одержання від життя задоволення й насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Верьера.

«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполонили вулиці Верьера. При наближенні короля гримнули дзенькоти, початки стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усе захоплювалися розкішними небесно – голубими мундирами зі срібними еполетами – формою, у якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «

На які ж соціальні класи, сили опирався Карл Х при своєму правлінні? По більшій частині на дворян і духівництво. Була відновлена таємна організація єзуїтів, що скрізь допомагала римсько – католицької церкви. Але після Великої французької революції, у роки Директорії й Імперії, виріс і зміцнів ще один клас – клас буржуазії, не зважати на яке король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди ввійшли й представники буржуазії. Селянство й дрібний люд міст після революції одержав назву четвертого стану

Що ж собою виявляли ці класи? Яку роль вони грали в прогресивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?

Хочеться відразу ж підкреслити, що в часи Стендаля французи негласно ще розділялися на «чималих» і «зневажених». Чималий, шановний означало богатый. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний

Щоб читач міг краще розібратися у всій цій складній соціально – політичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах – у Верьере, Безансоне й Парижу, тобто в провінції, семінарії й столиці

Познайомимося спочатку з поважними, чималими людьми цих вищезгаданих міст

Управляє Верьером пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дворянин, для якого головне, – походження й гроші. Всі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому повинен, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми боргами тягти як можна довше. Він поважав, що всі йому заздрять. Звичайно, не без підстави. Він прекрасно прикрасив свій розкішний міський будинок, під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок Ввержи.

Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі пригадуються в’язниця, лікарня й притулок для бедных, яких було соромно показати чиновникові, що перевіряє, з Парижа панові Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що персоніфікував клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, нахабний і безсоромний від природи, наживши собі багатство, нічим не зневажаючи, не вважаючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «разом із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласами із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із середовища лікарів».

Поважні жителі були по більшій частині роялістами, прихильниками монархії, але підтримували відносини й з лібералами. І ті, і інші бідували друг у другу – один потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голосу на виборах. Гроші, прибуток – от ціль життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахнуло краденими грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І от ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатн, багатими й помірними», створювали суспільну думку. Горі тому, хто від них відрізнявся!»

Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про нього? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Верьера. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульена, сина теслі». Збурюванню «чималих» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафі, говорили про рівність і вола

«У Верьерском суспільстві, – робить висновок Стендаль, – процвітали лицемірство, заздрість, злість, протекціонізм, користолюбство, прагнення до збагачення, марнославство. «А, щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про які пригадувалося вище) змушене були шукати союз із конгрегацією».

Чим же було французьке духівництво? Адже воно було і є посередником між Богом і людьми, повинне вчити добру, любові, безкорисливості, честі. Відправимося разом зі Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, що Жульен, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її вороги – це книги. Покірність – над усе в її очах». Священики викорінювали будь – яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не міркувати, а сліпо виконувати те, чого вимагає церква й держава. У часи правління Карла Х набуває чинності закон про святотатство, що засуджував на смерть за атеїзм

Не чуралась церква й грошей. Чим більше людина жертвувала на різні церковні потреби, те більше почесним і благонадійним він уважався

Церква заохочувала доноси, наклеп. У семінарії за всіма стежили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчили «продавати місця в раю» і домагатися парафии з богатыми підношеннями

И серед духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонництво. Так, самий могутній у Безансоне абат де Фрилер розбагатів і домігся посади старшого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонского єпископа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрилер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопреосвященствові

И от Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське суспільство, суспільство вибраних людей подано родиною маркіза де Ла – Молячи і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихованих людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла – Моль, наприклад, головне в людині, гідно поваги, – це «мати у своєму роді предків, які брали участь у хрестових походах», тобто знатне походження

Розумний, завбачливий маркіз де Ла – Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, які зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра

Для цього суспільства самим характерним є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Для розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не допускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми… Не допускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо…», про те, що хоч небагато нагадувало вільнодумство. «Найменша живаючи думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь перейняте честолюбством, бажанням зробити враження в суспільстві». Тобто в Парижу було те ж, що й у Верьере й Безансоне. Сучасна письменникові дійсність була буднична, сірка й зовсім не героїчна. Усе купувалося й продавалося – «титул барона, титул віконта…»

Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «чималих людей»? Чесній і віддані своїй справі абати Шелан і Пирар, лесоторговец Фуку, простолюдин Жульен – мислячі, сміливі люди з почуттям власного достоїнства, «мужні й шляхетні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудотним століттям, перейнятим підлістю й страхом».