«Театр абсурду» Йожена Йонеско – Йонеско Йожен

Французький драматург румунського походження Йожен Йонеско ( 1909 – 1994) увійшов в історію світової літератури як ярчайший і теоретик і практик «театру абсурду».

Сам Йонеско завжди говорив, що «театр абсурду» почався саме з його перших п’єс, з «Голомозой співачки», «Стільців», «Жертв обов’язку». Хоча більше значним кроком у розвитку цього напрямку Йонеско вважав прихід у театр в 1963 році Самюеля Беккета з його славнозвісною п’єсою «Чекаючи Годо». «Театр абсурду» був від свого початку для Йонеско «театром боротьби»: проти буржуазного театру, що він іноді пародіював, і проти реалістичного театру. Реалізм Йонеско вважав просто «театральною школою», затверджував, що сама реальність «нереалістична».

Що ж нового приніс «театр абсурду»? Йонеско хотів вивести на сцену саме «екзистенціальне існування людини», показати повноту й цілісність цього існування й разом з тим його глибокий трагізм, трагізм, що виникає з усвідомлення абсурдності миру. Йонеско згадує слова шекспірівського героя: «Мир – це історія, розказана ідіотом, сповнена шуму, позбавлена будь – якого змісту й значення». Саме таку історію хотів передати Йожен Йонеско.

В 1948 році він починає роботу над п’єсою «Голомозая співачка». Не приймаючи ні реалістичного, ні буржуазного театру, Йонеско намагається створити певну пародію на театр взагалі. У п’єсі Йонеско є відверто пародійні елементи, які відтворять розповсюджені театральні штампи. Наприклад, славнозвісний монолог пожежника за назвою «Нежить». У композиційному плані такий монолог повинен відігравати роль ключового для всього добутку в цілому, але для Йонеско цей монолог – ярчайший приклад абсурду. Але, можливо, найважливішим є те, що «пародія на театр» виявляється й пародією на щоденне життя, дуже схоже на реальність, що викликає ненависть в обивателя

Коли ж з’явилася найвідоміша п’єса Йонеско «Носороги», вона була сприйнята як п’єса антифашистська. Сам Йонеско погоджувався з таким трактуванням свого добутку, але й наголошував, що «Носороги» – ще й п’єса, спрямована проти всіх видів колективної історії, за чим би вони не були сховані. Він досліджує саму психологію насильства й скорення, якому служить сучасна масова свідомість

На прикладі Йожен Йонеско ми спостерігаємо дуже розповсюджену розбіжність між декларацією творчості й самою творчістю. П’єси Йонеско, написані, здавалося б, за законами «театру абсурду», переросли сам авторський задум і стали чимсь більшим, ніж пародія на театр