Повний зміст Усвятские шлемоносцы Носов Е. И. 1/9

У літо, як бути тому, Касян косив з усвятскими мужиками сіно. Сонце ледь тільки вистоялося над лісом, а Касян уже встиг навихлять плече щедрою вагою. Під змінними дощами в той рік вимахнули лугу по саму опояску, радий би поспішити, так коса не давала ступнути, захлиналася травою. У тридцять шість років від роду силоньок не займати, сама спіла, золота мужицька годинка, а от мабуть ж ти: як ні тужься, а без зупинки, без роздыху й одну прокошину нині Касянові здолати ніяк не вдавалося – стіна, а не трава! Уже в який раз приймався він монтачить, вострить жало обливным камушком на дерев’яній рукоятці. По ранковій росі з парним сонним туманцем спритна обношенная коса не дужа – те й тупилася, але при народі не було іншого приводу перемогти розведене плече, крім як позвякать бруском, туди – сюди пройтися по дзвінкому полотну. А заодно оглянутися на чисту свою роботу й ще раз поудивляться: экие нині непроворотные трави! І колгосп, і мужики з кормами будуть аж по саму новину, а те й на інший рік перейде запасец.

Вийшли хоча й всій бригаді, але кущі й облесья не дозволяли встати всім в один ряд, і вирішили косити кожний сам по собі, хто скільки наваляє, а потім вуж обмірити в копицях і визначити відрядність. Порахували, що так навіть спорее й вигідніше.

Радуючись погожому ранку, що випав удачі й самій косовиці, Касян у ці хвилинні зупинки із щасливим прищуром озирав і інше біле світло: сызмальства утешную річку Остомлю, позначену на всім своєму несміливому, верткому бігу прибережними лозняками, столешную гладь лугів на тій стороні, свою деревеньку Усвяты на далекому взгір’ї, що вже зажеврілася хатами під раннім червовим сонцем, і тоненьку свечечку дзвіниці, рожево й невагомо сіяла осторонь над хлібами, в сусідньому селі, звідси не видному, – у Верхніх Ставцах.

Це дивитися об праву руку. А коли про ліву, то бачилася сторона необжита, не у всяк день хоженая – холодець буйне займище, непролазна повительная хаща в солодкому дурмані калини, у невгамовному пташиному посвисті й пощелке. Затишні тропи й лази, обходячи затравенелые, кочкарные драговини, виводили д потаєних старицам, нікого в усьому людському світі невідомим, крім одних тільки усвятцев, де й самі, чогось боячись, опасливо озираючись на вікові дупласті верби в патлах сухої куги, зі злодійкуватою поспішністю ставили плетені кубари на озерну рибу, що відливала бронзою, промишляли колодним медом, дикою смородиною й усяким снадобным зіллям.

Ще із самої хиткі кожного усвятца стращають уремой, нечистою обителлю, а Касян і дотепер пам’ятає обривки бабкіній приповідки:Як у сгинь – болота жили три змії: Як одна змія закликуха, Як друга змія заползуха, Як третя змія веретенка…

Але вибиралися пацани з хиткий, і, всупереч усяким приповідкам, нікуди не тягло їх так нестримно, як у страховитую урему, що робилася для них якимсь чистилищем, випробуванням міцності духу. А ставши на ноги, на все життя зберігали в собі повага до дикого чорнолісся. І здається, позбав усвятцев цього нікчемного, непридатного завулка їхньої землі, і багато чого відпало б від їхнього життя, багато чого втратилося б безповоротно й непоправне. Що не говори, а навіть і тепер, при тракторах і літаках, любить російська людина, щоб поблизу від його житла неодмінно було от таке занятное місце, обкутане побасками, про яке хочеться говорити пошепки… Займище облямовував по суходолі, по материковому краї сивий від туману ліс, що казна – де кінчався, за яким, зізнатися, Касян жодного разу не був: значилася там інша земля, інша округа зі своїми жителями й зі своїм начальством, їздити туди було не прийняте, нема чого, та й не з руки. Так що увесь світ, вся Касьянова всесвіт, де він жив і ніколи не випробовував тісноти й нудьги, почитай, описувалася обрієм з полдюжиной сіл у цьому колі. Лише зрідка, у міжсезоння, вибирався він за звичну рису, навідувався в районне містечко чи наглядіти те нову косу, чи те пляшку дьогтю на чоботи, лампового скла, або перемінити поизносившийся картуз.

Куди текла – бігла Остомля – река, чи далеко від краю Росії стояли його Усвяты й чи досягаємо взагалі межа російської землі, толком він не знав, так, мабуть, і сам Прошка – Голова теж того не відав. Усвятский колгосп по теперішнім отмерам невеликий був, крім плугів так возів, ніякої іншої техніки не мав, так що Прошка – Голова, сам місцевий мужик, не ахти який прищ, щоб всі знати.

Правда, знав Касян, що коли поїхати лісом і минути його, то спершу будуть Ливны, а за Ливнами через стільки – те ден з’явиться й сама Москва. А по тому геть польовому шляхуу повинен стояти Козлів – Місто, за яким казна – що ще. А коли поїхати повз церкву так потім прямки, прямки, нікуди не звертаючи, те на третьому або четвертому дні здасться Воронеж, а вуж за ним, казали, починаються чуби…

Була, однак, у Касяна в році одна тисяча дев’ятсот двадцять сьомому більша отлучка з будинку: призивався він на дійсну службу. Троє доби волокся склад, і все по неоглядної жовтіючими пізніми жнивамиами землі, поки не привезли його до місця призначення. Потрапив він у кавалерійську частину, видали шашку із гвинтівкою, але за увесь час служби йому не часто доводило палити з її й махати шашкою, оскільки визначили його в полкові фуражири, де нічого цього не було потрібно. А було його обов’язком роздавати поэскадронно пресовані тюки, мерять цебрами курний овес, а в літню пору разом з виділеними вбраннями косити й скиртувати военхозовское сіно. За тим справою й пройшла вся його служба, нічого такого особливого не встиг побачити, навіть самого Мурома, через який і туди, і назад проїхали вночі. І хоча в Муромі й зупинялися обидва рази, але ешелон був затиснений між іншими складами, так що, коли Касян висунувся було з вузького теплушечного оконца, те нічого не побачив, крім вагонів і станційних ліхтарів, застивших собою все інше.

Найбільше запам’яталася йому дорога, особливо зворотна, коли не терпілося скоріше потрапити додому, а поїзд усе не поспішав, подовгу стояв на якихось полустанках, потім знову приймався постукувати колісьми, і окрест, в обидва боки від полотна, простиралися ріллі й деревеньки, бродив по лугах худоба, їхали кудись мужики на підведеннях, кричали й махали поїзду такі ж, як і скрізь, босі, у негарної обношенной одягу білоголові дітлахи… Тоді – Те й запало Касянові, що немає їй кінця й краю, російській землі.

Траплялося, на старих колодах проказували колишні старі про різні землі, кому де довелось побувати або про те чути, і от у такі вечори Касян, отрешаясь від своїх справ і турбот, згадував, що крім російської землі є ще десь і інші народи, про які на інший день при сонячному світлі відразу ж і забувалося й більше не пам’яталося. І якби тепер відірвати Касяна від косовиці й запитати, у якій стороні повинні бути, приміром, китайці й у який турки, – Касян досадливо б відмахнувся: «Робити, чи що, окромя нема чого, як думати про це». І знову з розгонистої звенью прийнявся б ходити косою.

За три роки солдатчини Касян попривык до чобіт і, повернувшись, більше не носив постолів, але завжди плів свіжу пару до петрова дню, до косовиць. І тепер, взутий у нові невагомі лапотки, обшорканные об трав’яні стерні до воскової жовтизни й глянцевитости, з легкою радістю в ногах притупував за косою, випручавши зі штанів свіжу випрану косоворотку. Та й всі його міцне й ладне тіло, підбадьорене ранковим коленням свіжістю, відчуттям волі, лугового простору, неспішним загорянням довгого погожого дня, азартно збуджене святковою роботою, якої завжди вважалася споконвіку бажана сінокісна пора, очікувана пущі самих хлібних зажинков, – кожний мускул, кожна жилка, навіть поднывающее натруджене плече сочилися цією радістю й нетерплячим бажанням чорт знає чого перевернути й наворочать.

Сонце тим часом геть як відірвалося від лісу, кіл этак на п’ятнадцять, поменело, налилося білої розжареної ярью. Дивиться Касян: забродили мужички, один за іншим потягнулися до припасених глечиків, хто до лісових бочажкам. Касян і сам усе ще задирав поділ сорочки, щоб обтерти піт, що сочився крізь брови, едуче заливавший ока. І от уже й він не витримав, сторчма занозил косье в землю й, на ходу стаскивая мокру липучу сорочку, побрів до недалекого горушке, з – під якої, таячись у лопушистому копытнике, бив світлий бормотун – ключик. Разгорнув лопушье й припавши рачки, Касян те приймався вистачати палючий струмок, що пружно хльостав із трав’яної сопілочки, з обрізка борщевня, те підставляв під неї шорстке, у рудуватій порослі особа й навіть намагався підсунути під дудку верхівку, а вгамувавши спрагу, пригорщами нахлюпав собі на спину й, завмерши, мимоволі переставши дихати, перемогая остуду, що гостро прорізала тіло між зрушених разом лопаток, мученически стогнав, гудів всім напруженим нутром, коштуючи, як звір, рачки в підніжжя горушки. І було потім радісно й відновлення сидіти нагишом на теплому бугрі, неспішно ладити самокрутку й так само неспішно поглядати по сторонах.

Звідси добре були видні сінокісні вгіддя й всі косцы, чоловік двадцять, отут і там миготіли сорочками меж кущів і куртин, акуратно обкошених і чітко виділялися темною зеленню на свіжих стернях. Трав звалили вже порядком, впору розсмикувати валки, вистилати на просушку, геть і вітерець заграв, заполоскав листям, і Касян, застити від зустрічного сонця, подивився убік села, чи не йдуть на підмогу баби. По угоді їм відпущений час попоратися по будинку, але щоб годинникам до одинадцяти бути на косовиці.

Баби, і вірно, уже бігли. Касян спершу не примітив їх серед брижів корів, що розсипалися по вигоні. Але от від череди відділився строкатий рій і покотився, покотився лугом. Уже й білі хустки стало видать, і щетинка граблей замаячіла над головами, а незабаром і жіноча галдеца донеслася до слуху. Поспішають, судачать крикливо на весь луг, а за торопкої цієї ватажком – хвіст дітвори, малий мала менше. Упросилися – Таки, пострелята, выголосили собі пригода. Та і якому мальцу полювання сидіти в спустілому селі, коли дозрів косовицю, коли нестримно тягне до себе парною теплінню річка Остомля, а займище повно суниці й усякої лісової й лугової забави – квітів, бабок і птах.

Правда, Касян не велів з’являтися своєї Натахе: на восьмому місяці ходила вона вже третьою дитиною. Так що не дуже – те перебирав очами бабів, не шукав свою з вузликом покосных гостинців, які завжди було заведено носити в луги в цей час. З вечора сам зібрав собі торбочку: відрізав скибу сала, сунув окраєць крутого, тижневого хліба, трійку яєць, уже по – темному нащипав у городі перинок молодого лука так заправив кисет жмень тютюну: усього – те й треба – раз присісти, перекусити одному накоротке. Але коли баби вже бігли хитким, у дві шалівки мостком через Остомлю, розтяглися по ньому, всі видні до єдиної, раптом виглядів Касян і свою Натаху. От вона: миготить білими вовняними носками в легенів чуньках, білий вузлик у руці, в іншій руці грабли, а живіт вище мостковых перилец. По животі, по куцій фігурі й довідався свою. Сергунок з Митюнькой слідом. Сергунок, старшенький, восьми років, сміло біжить спереду по лавах, лозинкою, играючи, постукує по зустрічних стовпчиках. А Митюнька, белоголовенький, як луговий молошник, за мамкин поділ тримається, видать, висоти боїться. Третій годочек пішов тільки, уперше йому й мосток цей, і сама Остомля, і вся дорога в займище. Все – таки молодець парубійко: три версти від будинку своїм ходом пробіг, мати – те вуж напевно не підсобляла, на руки не брала. Геть як пыхкает, куди біжить така, дурья голова, мало чого з її положенням… Ох і завзята, усе по – своєму поверне – говори, не говори… Побранил Касян Натаху за норовливість, а в самого меж тим побачивши її полыхнуло по душі теплом, мужицькою гордістю: прийшла – таки!

Працювати, звичайно, він їй не дозволить, нехай під кущем із хлопцями посидить, у які – те рази поваляється на волі, яка з її помічниця, але зате, як і інші, всією родиною разом будуть. І Касян, отшвырнув цигарку, крупно пошагал, майже побіг назустріч, на ходу напяливая обсохлу сорочку.

– Папка! Папка – А! – уже горланив і мчався, углядівши Касяна, старшой, і його коліна дробно строчили, вымелькивали серед ромашок і колокольцев. – Папка! Ми прийшли – і!

Митюнька теж кинувся бігти до батька, але не здолав трави, заплутався, плюхнувся ниць, канув з головою, начебто в бочаг, заволав горлатий, басовито. Касян відшукав по ревінню, хапнув п’ятірень за льолю, підкинув враз оторопіло примовклого парубійка, по – лягушечьи що розчепірив кривулистые ніжки, і, піймавши на лету, сунувся колючим підборіддям у м’який живіт. Від цього дотику до сынишке вже в який раз за сьогоднішній ранок усе в ньому скипіло буйною й п’яною радістю, і він, втискаючи щокою в здобне, пахуче тільце, втратив дарунок мови й лише утробно стогнав, всіма грудьми видихав щось лісове, ведмеже: «мвав! мвав!», як тоді, під струменями джерельного ключа. Митюнька ж, забувши свої хвилинні сльози, щасливо закотився від лоскоту, немічно отпихиваясь обома ручками від гарячої кудлатой голови, пинал ножонками в груди, в особу, вистачав батька за вуха. А коли той наситився пещенням, хлоп’я відразу, як ні в чому не бувало, чіпко, звичним манером обхопив круту Касьянову шию й завертів білої одуванчиковой голівкою, озираючи невідомий йому зарічний мир з висоти батьківського плеча.

– Чого прийшла – те? – запізнилося строжась, глянув Касян на дружину остиглими від забави очами. – Говорив же…

– Так це вони все: підемо до папки, підемо так підемо.

– Мало чого вони… Сама повинна розуміти.

– Та і як було не піти? Гляну, гляну у віконце, усі йдуть. Так чекала цього дня…

Касян перехопив з її рук вузлик, горбисто набитий чимсь теплим, духмяным.

– Це гостинчик тобі, – пояснила Натаха.

– А грабли навіщо? Або ще не натягалась?

– Я ж думала, забув ти їх. Дивлюся ранком, грабли будинку. Дай, думаю, знесу, а те як же без граблей – те?

– Ну так, ну так, мели, а я повірю, – з докором гуднул Касян. – Або я отут рогулю не зрубав би. Обійшовся б і без граблей.

– Так досить тобі! Косячи. – Натаха обхопила Касьянову руку, зависла на ній, заглядаючи в особу. – Або не радий, чи що, нам?

– Ну добре, добре ніжності розводити, – озирнулся по сторонах Касян. – Ідемо до місця, раз уже прийшли.

На своїй обкошеній ділянці він опустив на землю Митюньку, склав до його ніг вузлик і, загорнувши беремок уже обвялой медово минала кошенины, відніс його під кущ краснотала.

– В! Отут сидите, – наказав Касян, розстеляючи траву в тіні. – На – кось тобі, Сергунок, ножичок, пограйся. Свистульку вырежи. Собі й Митрию. Дивися, не зарони.

– Не – Е! – зрадів Серенька, обома руками приймаючи від батька заповітний складничек. – Я його покамест у кишеню сховаю.

– А ніяк дірка в кишені?

– Яка дірка? – засміялася Натаха. – Ти, батько, і не бачиш, що у твоїх синів штани нові?

– Глянь – Кось! – здивувався Касян. – А я и правда не бачу. Ну – ка, Серень, повернися, подивлюся.

Сергунок, засунувши руки в кишені, гордовито пройшовся в нових штанях сюди.

– И я! И я в нових! – зажадав до себе уваги молодшенький.

– Дак і ти! Ну, герої! Ну, молодці! – похвалив батько. – И в якому ж такому магазині куплені такі гарні штани? Так ще з кишенями!

– Це мамка нам зшила.

– Невже мамка? – знову нарочито здивувався Касян. – Экая рукодільниця в нас мамка!

– Учора дошила, – радісно зачервонілася Натаха від свого ж визнання.

– На руках? – продовжував грати Касян. – Ну, чудеса! А як магазинские!

– Машинкою воно б поладней вийшло. Так уже які вийшли.

– А чого? Гарні штани! Ну, давай, Натаха, займися з ними, – кивнув він на ребятишек. – Пити захочете, геть горушка, а під нею ключик. Там і ягід повно, побавтеся.

– Де? Па, де ягоди? – новострился Сергунок.

– Так вона, бач бугор! Прямо обсипаний весь. Лягай на живіт і їли. Ну, давайте, давайте, робіть чого – небудь. А то я геть як час втратив з вами.

Ще видали нетерпляче приміряючись очами, жадібно цілячись у незавершений прокіс, Касян поплевал на руки й висмикнув із землі косье. Почуваючи, що за ним спостерігають домашні, він, перемагаючи біль у плечі, молодцювато, одним духом виголив завулок між двома куртинками верболозу й уже було зібрався без усякого роздыха зробити новий зачин, як, обернувшись, побачив позаду Натаху. Насунув на очі хустка, вона негнуче, бугрясь тяжким животом, ніяково накидала грабли, намагаючись розсмикувати непіддатливі, що вже встигли злежатися шари кошенины. Сергунок з Митюнькой теж щосили намагалися, пихкаючи, загрібали ще нехваткими руками сиру траву й, зарившись у ній з головою, тягли й розкладали на галявині.

– Ого, я скільки! – радісно дзенькав голос Митюньки. – Мамів, мамів, подивися!

– А ну, кинь! Кинь! – осерчал Касян, підбігаючи до Натахе. – Або час своє не знаєш?

Натаха призупинилася, обперлася про держак.

– Так я, Косячи, легонечко. – Кругла її особа пекуче рум’янилася під слабкою тінню косинки. – Трава париться, а я сидіти стану.

– Дивися, дівка, не шуткуй мені із цим.

– Так не бійся ти! Дивовижний, право! Хіба це важко – граблями – те ворушити? Хлопцеві одна користь від этова, коли не сидіти.

– Якому хлопцеві? – не зрозумів Касян.

– Як це якому! А який буде.

– А ти почім знаєш, що хлопець?

– Так вуж знаю. Мабуть, не вперше. Я – Те ваш завод за три місяці чую. Забіяк. – Натаха зірвала на потилицю хустка, відкрила чоловікові усмешливое особа. – Або вже не потрібний хлопець – те?

– Чого городиш порожнє?

Щоб сховати його батьківську радість, що штовхнула, Касян поліз за кисетом. Слинячи мовою цигарку, він кивнув на ребятишек:

– Дивися – Ка, косарі наші намагаються. Работнички! А Митька, Митька – Те, ну, пыхтун! – И, смягченно штовхнувши Натаху в плече, сказав: – Ну, добре… Ти дивися отут, не дужий^ – те… А я піду покошуся. Сіна – Те нині які, а? Эх, благодать – те!

2

Години у дванадцятому, коли вже припекло невмоготу, косарі почали розбрідатися по кущах, по сімейним сижам. Касян, докосивши своє, втечу ще допомогти Натахе розкидати валки, а коли й із цим попоралися, велів кликнути обідати пацанів, які встигли улепетнуть на бугор по ягоди. Сам же пішов до мужиків, не терпілося подивитися, у кого скільки накошено.

Відвертав він, коли Натаха вже виклала свої покосные гостинці – пляшку молока для хлопців, черепушку томленої на салі картоплі, дюжину рум’яних пиріжків, лоснившихся, отпотевших від власного тепла.

Касян досить хмыкнул, побачивши пироги: коли й напекти встигла! Однак, витягшись із куща й свою торбочку, оголосив:

– Давай, Натаха, збирай все це. Мужики до себе кличуть.

– А може, одні посидимо?

– Пішли, пішли. – Касян підхопив Митюньку на руки. – Чого ми одні будемо. Недобре цуратися.

Під кущем, що розметався, калини в гладких набрызгах зав’язі, де влаштував свій стан Іван Дронов, колгоспний бригадир, уже зібралася ціла ватага. Баби окремою зграйкою примостилися по одну сторону калини, мужики – по іншу, розмірено развалясь і так і этак, покурювали в прохолодній траві. Осторонь, не видимий на жарі й сонці, потріскував, тремтів світлим полум’ям велике бездимне багаття, розпалений дітлахами. На рядні, розстеленому по викошеної палестинке, гіркою височіла складчина: знесли разом і навалили без усякого порядку яєць, бочковых огірків, отварной солонини, оберемків лука, часнику, картоплі, сала, і все це упереміш із пирогами всіх фасонів і розмірів – сірими, білими, житніми, хто на які сподобився.

– Мир вам, люди добрі, – чинно поклонилася Натаха й виклала й свою їжу на загальну скатертину.

– Давай, давай, Наталя, підсаджуйся.

– Ох ти, бенкет – те який! – подав з – під куща голос косец Давыдко. – Тридцять три пироги з пирогом, так усе із сиром! Ужли все здолаємо?

– А чево ж не здолати? – відгукнулися баби. – Враз і вмолотимо.

– Ой чи… – засумнівався Давыдко, дочерна запечений мужик у сріблі щетини по впалих щоках. – Воно адже об суху траву й коса тупиться…

Мужики відразу зрозуміли Давыдкин ухил, жваве підтримали:

– Так вуж треба б… тово… для осмелки.

– Воно, конешно, змочити почату справу не завадило б.

– Ох! Відразу й за своє! – дружно накинулися, зашуміли баби. – Мочильники! Спершу управьтеся, а тади й замочуйте. Сказано: кінець всій справі вінець.

Але Давыдко відразу оборол жіночу приповідку своїм прислів’ям:

– Однак і говориться: почин дорожче овчин. А вуж почин нині куди з добром!

– Так вуж чево там! – закивали мужики. – У які роки таке бачено. По таким сенам воно б від самого правління магарыч поставити.

– За таким – те столом і чарка соколом, – вставив своє слово й дедушко Селиван, самотній старець, теж поохотившийся навідатися в косовиці – кому в чому допомогти поелико можливо, а більше пообтираться серед мужиків, згадати й своє колишнє, минуле. – Не суперечте, бабоньки. Дорого не пиво, а ізюминка в їм. В одному селі живемо, а за одним столом не щодня сиживаем.

– Ну раз така справа, – підбив розмову Іван Дронов. – Тоді от чево. Бери, Давыдко, мого мерина, геть, бач, у воді на пісках коштує, так скакай у сільпо. Скажи продавщиці, що, мол, шість пляшок у борг до завтра. А завтра, скажи, бухгалтер віддасть

– А коли не віддасть, затнеться?

– Віддасть, говорю. Справа артільне. Потім на мотузки спише.

– Папірець яка буде? – заколивався Давыдко.

– Валяй без папірця. Скажи, Дронов просив.

– Ага, ага. Тоді вже запитаю десять голівок. Чого вуж дробити.

Маленький щуплий бригадир сіпнувся донизу щокою, як робилося з ним щораз, коли йому попусту заперечували.

– Сказано: шість! – відрізав він, насунув білі дитячі брови.

– Вистачить і этова, – підтримали бригадира жінки.

– Так я ж за вас і клопочу. З вами геть нас коли.

– Обійдемося, таковские.

– Шість так шість. – Посильний піднявся, підсмикав штани. – Дай – Ка, Касян, твою торбу.

Босий Давыдко побіг підтюпцем до ріки.

Справа була затіяна, нехай і дозвільне, а тому ніхто не доторкався до їжі, одних тільки детишек обділили пирогами так крутими яйцями, і ті побігли на бережок Остомли. Самі ж мужики вже в який раз приймалися за куриво, у неквапливому очікуванні спостерігали, як Давыдко, засукавши колоші, ловив у ріці мерина, що не давав себе обратать, як потім довго водив його по пологому березі, ища яке – небудь піднесення, опору для ніг, як нарешті все – таки видерся, перекинувшись животом поперек хребтини, і в такому положенні норовистий мерин попер його неглибоким бродом. На тій стороні Давыдко випрямився, окорячил коняку, піддав йому голими п’ятами й відразу вистачив галопом.

Було видно, як він проскочив череду, що улегли на жуйку, і от уже малою комашкою ледь примітно зачорнів на узволоке, на сільському взгір’ї.

– Ну, лихий хлопець! – посміхалися під кущами мужики. – Прямо козак.

– Козак – кошелем назад, – съязвил хтось із жіночого стана. – За цим – те він швыдок. Пошто мені соха, була б балалайка.

– Ох ти, мати чесна! Сьогодні ж неділя! Магазей не працює, – згадав хтось із мужиків.

– А и вірно, братики. Як же це ми не подумали?

– Ничево! Цей знайде! Під землею, а Клавку знайде. У неї будинку зазавжди припасено.

Слухаючи мужиків, Касян з – під полусмеженных вік умиротворенно поглядав, як Натаха, сховавшись від жари під різьблене мереживо калинових листів, важко, незручно сидячи на землі, колисала на руках зомлілого Митюньку, відмахуючи від його пітного личка молодих червневих комарков, що ще невміло докучали в тінистій прохолоді. Вона й сама впріла, отчого на круглій простенькій особі грубо проступили передродові плями. Але від цієї тимчасовий Натахиной нудоти, від свідомості внутрішньої таємної роботи, що, незважаючи ні на що, здійснювала в ній щохвилини і яку вона мовчачи перебарывала й терпіла, Натаха здавалася йому ще рідніше й ближче, ответно повнячи всю його істоту тихим задоволенням. І коли це вона встигла й штанці хлопцям исшить, і пирогів напекти… От одержу на трудодні сіно, куплю їй швейну машинку, думав він, починаючи задремывать. Нехай собі рукодельничает.

Привиділося йому, начебто й насправді славно выручился він за надлишки сіна й дали йому зовсім нову пачку грошей, ще не хоженых по руках, переперезаних гарною паперовою стрічечкою. Сіли вони із дружиною за стіл уважати. Натаха радується, послала білу скатертину, щоб чисто було, нічого не заважало рахунку. Касян розрізав на рівній акуратній цеглинці опояску, поплевал на пальці, метнув на стіл перший грошик. Новенький червінець перевернувся в повітрі й ліг на самій середині скатертини іншою стороною. Глянули, а це зовсім і не червінець, а король хробаків! Переглянулися вони з Натахой: що за притча? Касян метнув ще раз – шістка хрестова! « Глянь – Ка, – сплеснула руками Натаха, – так адже король – це ж ти, Косячи! А шоха – це тобі дорога буде. А ну кинь, кинь ще». Кинув Касян черговий червінець – і знову все своєю чергою: лощеная папірець повернувся й виклався на стіл тузом: посередине бубна, начебто подушки – думки, а від її в різні сторони червоні пір’я, начебто вогонь бризкає, жаром палає. «В! – знову здивувалася Натаха. – Туз – це лист, казенний папір означає, якусь контору». – «Ні, це не контора, – не погодився Касян. – А коли казенка, дак не інакше, як магазин. Я, відкриюся тобі, якраз туди збирався. Швейну машинку хочу купити. Хочеш швейну машинку?» – «Ой, родненький! – зраділа Натаха. – Так як же не хотіти? Я й сама про неї увесь час мрію, так боюся тобі сказати». – «Ну от, народиш сина, і куплю. Щире слово!» – «Ну тоді дай я ще вийму карту, у мене рука легка». Натаха перехопила пачку, прийнялася перетасовувати, тесати остренькие червінці проміж собою, а потім весело замружилася й потягнула навпомацки із самої серединки. «Ну – ка, дивися, Косячи, яка?» Вона підкинула папірець, щоб подольше летіла, і та заходила над столом колами. Кружляє й не падає, в’ється й всі ніяк не лягає. А потім вертанулась і з’явилася дамою пік: біла невестина фата на ній, а сама жовта квітка нюхає. Побачила даму Натаха, почервоніла, зніяковіла вся: «Ні, Косячи, не ту карту витягнула. Я ж іншу хотіла». – «Як же не ту? – заперечив Касян. – Все верно: це ж наша Клавка – Продавщиця. Усе сходиться в нас із тобою!» – «Ну як же ти не бачиш? Це ж відьма! Пікова дама зазавжди відьмою вважалася». – «А Клавка і є змія подколодная, – засміявся Касян. – Знову скаже, мов, яєчка спершу давай, а потім і машинку запитуй. А в нас до паю ще триста штук не вистачає. Клавка і є, її пика». Стали розглядати, а в дами зовсім і не особа навіть, а череп цвинтарний: ока порожні, зуби ощерены й жовтий жовтець дурман до дірявого носа приставлений. «Ох, Касян, Касян, дивися получше: не Клавка це… От тобі хрест». – «Так хто ж ще, дурепа, кому бути – те?» – «Не знаю, родненький, але токмо не продавщиця вона… Якась не така це грошик, вуж чи не фальшива? Ти от не подивився відразу, коли гроші – те брав, довірився, а тобі й підсунули, недотепа». Касян взяв у руки дивовижний папірець, повертів і так, і этак, поклав назад, але вже не дамою, а зворотною стороною, червінцем догори. «Так ти не ховай неї, – скинулася Натаха. – Так – Те від її не відскіпаєшся. Ти давай бери – ка так знеси нашому бухгалтерові, поміняй у нього на гарну, а він потім у банку поміняє». – «Так не візьме він, диявол косоокий! Скаже: тобі усучили, ти й отбояривайся». – «Ну тади Лексею Махотину віднеси: я в них, у Махотиных, пам’ятаєш, десятку займала податок сплатити. От і возверни йому. Згорни навпіл, щоб піка усередині виявилася, і подай. Мол, спасибі, вибачите, що не відразу. А він і прийме, не догадається». – «Ні, – сказав їй Касян. – Негоже таке робити. Нам з тобою випало, чого вуж іншим підсувати. Та й подумаєш – десятка! У нас їх геть ще як! Отут тобі не тільки на швейну, а й на плюшевий жакет вистачить, і на пухову хустку. Всі твої! А цю ми геть як…» Касян схопив даму, рвонув її навпіл, склав половинки й ще располовинил, а потім покришив і того дрібніше. «От тобі й вся недовга, – засміявся він досить. – Була й немає її». Касян чув, як термосив його хтось, торкал ногою постіл, але ніяк не міг побороти сну, та й дуже вуж хотілося довести задумане до кінця – забігти в сільпо й купити Натахе обіцяний подарунок. Але йому, як навмисно, заважали: – Вставай, вставай, Касян! Вистачить спати. Давыдко геть уже скакає. Хтось повозив у носі травинкою, Касян запекло пчихнув і під дружний регіт підхопився й сіл, підібравши коліна. Промигав усе ще изморно слипавшиеся ока, воно глянув за ріку: по пекучої ровноте вигону й впрямь уже мчався Давыдко. І все задивилися на його молодецький скач – лікті крильми, сорочка міхуром, а сам, не перестаючи, знай наяривает мерина п’ятами. По тому,