Повний зміст Маугли Киплинг Р. 1/10

БРАТИ МАУГЛИ

Було сьома година пекучого вечора в Сионийских горах, коли Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку, почухався, позіхнув і розправив онімілі лабети одну за інший, проганяючи сон. Мати Вовчиця дрімала, поклавши свою велику сіру морду на чотирьох вовченят, а ті ворочалися й скавучали, і місяць світила в устя печери, де жила вся родина. – Уф! – сказав Батько Вовк. – Пора знову на полювання.Він уже збирався спуститися стрибками з гори, як раптом низенька тінь із кошлатим хвостом лягла на поріг і прохныкала: – Бажаю тобі удачі, про Глава Волков! Удачі й міцних, білих зубів твоїм шляхетним дітям. Нехай вони ніколи не забувають, що на світі є голодні!Це був шакал, Лизоблюд Табаки, – а вовки Індії нехтують Табаки за те, що він нишпорить усюди, сіяє розбрати, розносить плітки й не гидує ганчірками й обривками шкіри, риючись у сільських купах сміття. І все – таки вони бояться Табаки, тому що він частіше інших звірів у джунглях хворіє на сказ і тоді метається по лісі й кусає всіх, хто тільки попадеться йому назустріч. Навіть тигр біжить і ховається, коли біситься маленький Табаки, тому що нічого гірше сказу не може приключитися з диким звіром. У нас воно зветься водобоязню, а звірі називають його «дивани» – сказ – і рятуються від нього втечею. – Що ж, увійди й подивися сам, – сухо сказав Батько Вовк. – Тільки їжі тут немає. – Для вовка ні, – сказав Табаки, але для такої незначності, як я, і гола кістка – цілий бенкет. Нам, шакалам, не до особи коверзувати.Він прокрався в глибину печери, знайшов оленячу кістку із залишками м’яса й, дуже задоволений, сів, із тріском розгризаючи цю кістку. – Дякую за угощенье, – сказав він, облизуючись. – Як гарні шляхетні діти! Які в них більші очі! Але ж вони ще так малі! Правда, щоправда, мені б випливало пам’ятати, що царські діти з найперших днів уже дорослі.Але ж Табаки знав не гірше всякого іншого, що немає нічого небезпечніше, ніж хвалити дітей в очі, і із задоволенням спостерігав, як зніяковіли Мати й Батько Вовки.Табаки сидів мовчачи, радуючись тому, що накликав на інших лихо, потім сказав злобливо: – Шер – Хан, Великий Тигр, перемінив місце полювання. Він буде весь цей місяць полювати тут, у горах. Так він сам сказав.Шер – хан був тигр, що жив у двадцяти милях від печери, у ріки Вайнганги. – Не має права! – сердито почав Батько Вовк. – За Законом Джунглів він не може міняти місце полювання, нікого не попередивши. Він розполохає всю дичину на десять миль навкруги, а мені… мені тепер треба полювати за двоє. – Мати недарма прозвала його Лангри (Кульгавий), – спокійно сказала Мати Вовчиця. – Він із самого народження кульгає на одну ногу. От чому він полює тільки за домашньою худобиною. Жителі селищ по берегах Вайнганги злі на нього, а тепер він з’явився сюди, і в нас почнуться те ж: люди будуть нишпорити за ним по лісі, піймати його не зуміють, а нам і нашим дітям прийде бігти куди ока дивляться, коли підпалять траву. Право, нам є за що дякувати Шер – Хана! – чи Не передати йому вашу подяку? – запитав Табаки. – Геть звідси! – огризнувся Батько Вовк. – Геть! Ступай полювати зі своїм паном! Досить ти намутив сьогодні. – Я піду, – спокійно відповів Табаки. – Ви й самі незабаром почуєте голос Шер – Хана внизу, у заростях. Дарма я трудився передавати вам цю новину.Батько Вовк насторожив вуха: унизу, у долині, що збігала до маленької річки, почулося сухе, злісне, уривчасте, тужливе ревіння тигра, що нічого не піймав і анітрошки не соромиться того, що всім джунглям це відомо. – Дурень! – сказав Батько Вовк. – Починати таким шумом нічну роботу! Невже він думає, що наші олені схожі на жирних буйволів з Вайнганги? – Ш – Ш! Він полює нині не за буйволом і не за оленем, – сказала Мати Вовчиця. – Він полює за людиною.Ревіння перейшло в глухе бурчання, що лунало начебто з усіх боків разом. Це було те ревіння, що лякає лісорубів і циганів, що ночують під відкритим небом, а іноді змушує їх бігти прямо в лабети тигра. – За людиною! – сказав Батько Вовк, ощиривши білі зуби. – Хіба мало жуків і жаб у ставках, що йому знадобилося їсти чоловічину, так ще на нашій землі?Закон Джунглів, веління якого завжди на чому – небудь засновані, дозволяє звірам полювати на людину тільки тоді, коли вони вчать своїх дитинчат убивати. Але й тоді звірові не можна вбивати людини в тих місцях, де полює його зграя або плем’я. Слідом за вбивством людини з’являються рано або пізно білі люди на слонах, з рушницями й сотні смаглявих людей з гонгами, ракетами й смолоскипами. І тоді доводиться зле всім жителям джунглів. А звірі говорять, що людина – саме слабких і беззахисне із в