Доля поета “срібного століття” (Владислав Ходасевич) – Ходасевич Владислав

Не дуже давно майже вся поезія “срібного століття” була під негласним, але від цього не менш принизливою й безглуздою забороною. І вірша Владислава Ходасевича не були виключенням

Утвору таких поетів були доступні деякими, у кого перебувала мужність дістати передруковані на машинці, на жовтуватому ворсистому папері, з неминучими помилками, вірша. Але навіть у такому виді вони виявлялися цінніше багатьох шикарно виданих лже – письменників

Після краху комуністичної диктатури з’ясувалося, що Росія – ще не зовсім мертве духовна простір, і “самиздатовские” збірники Владислава Ходасевича зіграли в цьому доброчинну роль

Друкуватися Ходасевич почав в 1905 р. у журналах символістів, але тільки третя книга – “Шляхом зерна” – принесла йому славу, висунув у число самих значних майстрів свого часу. До цього він був таким, як багато хто, а після придбав самокоштовне, що не мерхне в часі ім’я – знак, мало – мало экзотичный своїм польським “акцентом”: Владислав Ходасевич. Брудні калюжі на вулицях Москви й післяреволюційного Петрограда, хаос, що поглинув всю Росію восени 1917 р., викликали до життя цю книгу. Але вони ж дозволили поетові випити води із чистих античних джерел, пишаючись через кілька років тим, що він

Прищепив – Таки класичну троянду

До радянської дички

Живучи в Будинку мистецтв у Петрограді, поет мучался міркуваннями над тяготами життя, його навіть відвідували грішні думки про самогубство. Добре характеризує його стан назва книги його віршів – “Важка ліра”.

Люблю людей, люблю природу,

Але не люблю ходити гуляти,

И твердо знаю, що народу

Моїх створінь не зрозуміти

Ходасевич – той тип російського поета, що у радянські часи майже зник, коли вузька спеціалізація людей літератури свідчила не стільки про глибину збагнення ними своєї “спеціальності”, скільки про загальне безкультур’я, що обмежує творчі можливості. У творчій спадщині навіть самих талановитих поетів тих часів немає ні серйозних літературно – критичних робіт, ні пози й драматургії, ні розгорнутих мемуарів, які залишилися після дореволюційних поетів

Ходасевич же в міру сил намагався працювати й у цьому напрямку, ми можемо ознайомитися з його критичними роботами, що стосуються добутків письменників різних літ

Один раз він сказав: “Із всіх явищ миру я люблю тільки вірші, із всіх людей – тільки поетів”. І дійсно, крім цього він мало чим цікавився, але зате їх знав ґрунтовно. Він писав як про відомих майстрів – Пушкіні, Лермонтові, Державіні, так і про оставшихся непомічені – так, відома його робота про поетесу середини XIX в. графині Євдокії Петрівні Ростопчиной.

Після смерті Владислава Ходасевича його творчість була на десятиліття забуто, як на батьківщині, так і в еміграції, де ніколи його зустрічали свосторгом.

В останні десятиліття творчість “літературного нащадка Пушкіна по тютчевской лінії”, як назвав колись його Набоков, справедливо повернулося до читачів. Вірші не тільки перевидавалися, але й переосмислювалися новими літературними поколіннями, що утомилися від “наносної метафоричної каламуті” (по вираженню самого В. Ходасевича).

Входячи до мене, неси мрію,

Иль диявольську красу,

Иль Бога, якщо сам ти Божий…

Тоді в його волі було визначати, із чим саме приходять до нього, у мир його творчості гості – читачі

Але сам він виходив і виходить на зустріч із нами із мрією й красою, з Богом – немеркнучими й теплими цінностями, що так допомагають жити в незатишності космосу