«Людина – істота, незадоволена самим собою й здатне себе переростати» (Бердяєв) – Некрасов Микола

Микола Олексійович Некрасов – самобутній поет у Російській літературі XIX в. – являв собою, за словами Ф. М. Достоєвського, «росіянин історичний тип, один з великих прикладів того, до яких протиріч і до яких роздвоєнь в області моральної й в області переконань може доходити російська людина в «сумний, перехідний час». Некрасов випив чашу страждань фізичних, і моральних. Узагальненим образом революціонера – демократа в Некрасова з’явився Гриша Добросклонов у поемі «Кому на Русі жити добре». Поет із замилуванням і гіркотою порівнює його з «звездою падучею».

Підкреслюючи безкорисливість, поет у вуста братів Добросклоновых вкладає прохання до Бога лише дати їм сили «чесна справа робити вміло». У цій же поемі Некрасов говорив і про розуміння щастя демократами: «світло й воля насамперед».

У вірші «Змовкли чесні, доблесно полеглі» поет не тільки вболіває про передчасно збіглих друзів, але й говорить про те, що вони були самотні, що затверджував і Тургенєв в «Батьках і дітях» в 1861 г.

Чернишевський великим планом пише лише Рахметова й затверджує, що є ще такі люди й у них маса однодумців в особі «нових» людей. Від Чернишевського цей мотив передався Некрасову, і в 1877 р. він пише, що «чимало Русь вуж вислала своїх синів на чесні шляхи». Поет схиляється перед революціонерами, звеличує їх. Для нього вони дійсно стали «зіллю землі». Але замилування й гордість за таких синів своєї Батьківщини ми бачимо лише в образі Добросклонова, в «Пророку», «Пам’яті Добролюбова», а особливо в исповедальных віршах Некрасова відчувається власна його приниженість і почуття провини перед ними за свою нездатність змінити звичкам, способу життя. Найбільше Некрасов пише про жертовність цих людей, тім почутті, яким він багато в чому не володів і перед яким схилявся

Некрасов бачить революціонерів немов оточених якимсь сяйвом, ореолом непорочності, у нього немає спроб проникнути в глиб душі цих людей, як у Тургенєва. Згодом він сам зізнався, що, наприклад, в «Пам’яті Добролюбова» він створив той «ідеал суспільного діяча, що плекав Добролюбов». Мені здається, що вірші Некрасова, особливо «Пам’яті Добролюбова» і «Пророк», могли вплинути й залучити до демократів більше прихильників, чим роман Чернишевського, тому що вони виконані такого страждання, преклоніння, гордості й дійсно можуть переконати, що без таких людей «засохла б нива життя». Поет оспівує їхня жертовність. Але поет пише не тільки про своїх загиблих друзів. Сам багато разів зневірений, що часом ненавидів свій народ, що не давав відповіді на звуки його ліри, він призиває нове покоління революціонерів не отчаиваться, сіяти «розумне, добре, вічне», жити «непраздно» і «у таку могилу зійти, щоб широкі постоли народні до неї проторували шляхи». Цей його заклик перегукується з наставляннями Чернишевського в «Що робити?» Після теми народу революціонери – демократи, напевно, були для Некрасова самої улюбленої й, може бути, болісною темою, у якій він, реаліст, виразив себе як романтик