Повний зміст Ханський вогонь Булгаков М. А. 1/2

Коли сонце початок сідати за орешневские сосни й Бог Аполлон Сумний перед палацом пішов у тінь, із флігеля доглядачки Тетяни Михайлівни прибігла прибиральниця Дунька й закричала: – Іона Васильич! А Іона Васильич! Ідіть, Тетяна Михайлівна вас кличуть. Щодо екскурсій. Хворіючи вона. У щока!Рожева Дунька дзвоном здула спідницю, показала голі ікри й понеслася назад.Старезний камердинер Іона кинув мітлу й поплівся повз зарослим бур’яном пожарищ стаєнь до Тетяни Михайлівні.Ставні у флигельке були прикриті, і вже в сенцах сильно пахнуло йодом і камфорним маслом. Іона потикався в напівтемряві й увійшов на тихий стогін. На ліжку в імлі смутно виднілася кішка Мумка й біле заяче з величезними вухами, а в ньому страждальницьке око. – Аль зуби? – сострадательно прошамкав Іона. – Зу – Убы… – зітхнуло біле. – У… у…у… от вона, історія, – пособолезновал Іона, – лихо! Те – Те Цезар виє, виє… Я говорю: чого, дурень, виєш серед біла дня? А? Адже це до небіжчика. Чи не так я говорю? Мовчи, дурень. На свою голову виєш. Курячий кал потрібно прикладати до щоки – як рукою зніме. – Іона… Іона Васильич, – слабко сказала Тетяна Михайлівна, – день – те показовий – середовище. А я вийти не можу. От гор – те. Ви вуж самі пройдіть тоді з екскурсантами. Покажіть їм усе. Я вам Дуньку дам, нехай з вами походить. – Ну, що ж… Велика мудрість. Пущай. І самі попораємося. Доглянемо. Саме головне – чашки. Чашки саме головне. Ходять, ходять різні… Чи довго її… Візьме який – небудь у кишеню, і поминай як кликали. А відповідати – кому? Нам. Картину – її в кишеню не сховаєш. Чи не так я говорю? – Дуняша з вами піде – позаду догляне. А якщо пояснень будуть запитувати, скажіть, доглядачка занедужала. – Добре, добре. А ви – калом. Доктори – у них зараз рвати, щоку різати. Одному так – те от вирвали, Федору орешневскому, а він візьми та й умри. Це вас ще коли не було. У нього теж собака вив у дворі.Тетяна Михайлівна коротко простонала й сказала: – Ідіть, ідіть. Іона Васильич, а те, може, хто – небудь і приїхав уже…Іона відімкнув чавунну важку хвіртку з білим плакатом: САДИБА – МУЗЕЙ ХАНСЬКА Ставкаосмотр по середовищах, п’ятницям і воскресеньямот 6 до 8 час. вічей.І о пів на сьому з Москви на дачному поїзді приїхали екскурсанти. По – перше, ціла група молодих людей, що сміються, людина у двадцять. Були серед них підлітки в сорочках хакі, були дівчини без капелюхів, хто в білій матроській блузці, хто в строкатій кофті. Були в сандаліях на босу ногу, у чорних стоптанных туфлях; юнака в тупоносих високих чоботах. І от серед молодих виявився літнього років сорока, що відразу вразив Іону. Людина була зовсім голий, якщо не вважати коротеньких блідо – кавових штанців, що не доходили до колін і перетягнених на животі ременем із бляхою " 1 – е реальне училище". Так ще пенсне на носі, склеєне фіолетовим сургучем. Коричнева застаріла висипка покривала сутулувату спину голої людини, а ноги в нього були різні – права толще лівої, і обидві розмальовані на гомілках вузлуватими венами.Молоді люди й дівиці трималися так, немов нічого дивного не було в тім, що гола людина роз’їжджає в поїзді й оглядає садиби, але старого скорботного Іону голий уразив і здивував.Голий між дівчин, задерши голову, ішов від воріт до палацу, і один вус у нього був хоробро закручений, і борідка підстрижена, як в освіченої людини. Молоді, оточивши Іону, лопотали, як птаха, і увесь час сміялися, так що Іона зовсім заплутався й розбудувався, тужливо думав про чашки й багатозначно підморгував Дуньке на голого. У тої щоки готові були лопнути побачивши разноногого. А отут ще Цезар, як на гріх, з’явився звідкись і всіх пропустив безперешкодно, а на голого загавкав з особливою хрипкою, старечою злістю, давлячись і кашляючи. Потім завив – нестямно, болісно."Тьфу, окаянний, – злобливо й розгублено думав Іона, косячись на незваного гостя, – принесла нелегка. І чого Цезар виє. Коли хто помре, то вже пущай цей голий".Довелося Цезаря з’їздити по ребрах ключами, тому що слідом за юрбою йшли окремо п’ятеро гарних відвідувачів. Дама з товстим животом, роздратована й червона через голий. При ній дівчинка – підліток із заплетеними довгими косами. Голений високий пан з дамою гарний і підфарбованої й літній багатий пан – іноземець, у золотих окулярах колісьми, широкому світлому пальто, із тростиною. Цезар з голого перекинувся на гарних відвідувачів і з тугою в мутних старечих очах спершу загавкав на зелену парасольку дами, а потім завив на іноземця так, що той сполотнів, позадкував і проворчал щось на не відомому нікому мові.Іона не витерпі
в і так почастував Цезаря, що той обірвав виття, заскиглив і пропав. – Ноги об постілку витирайте, – сказав Іона, і особа в нього стало суворе й урочисте, як завжди, коли він входив у палац. Дуньке шепнув: "Поглядай, Дунь…" – і відімкнув важким ключем скляні двері з тераси. Білі Боги на балюстраді привітно подивилися на гостей.Ті сталі підніматися по білим сходам, вистеленої малиновим килимом, притягнутим золотими прутами. Голий виявився поперед всіх, поруч із Іоною, і йшов, гордо зневажаючи босими ступнями пухнаті щаблі.Вечірнє світло, зм’якшений тонкими білими шторами, сочився нагорі через більші стекла за колонами. На верхній площадці екскурсанти, повернувшись, побачили пройдений провал сходів, і балюстраду з білими статуями, і білі простінки із чорними полотнами портретів, і різьблену люстру, що загрожує з тонкої нитки зірватися в провал. Високо, летячи кудись, вилися й рожевіли амури. – Дивися, дивися, Верочка, – зашептала товста мати, – бачиш, як князі жили в нормальний час.Іона стояв у сторонці, і гордість мерехтіла в нього на голеній зморщеній особі тихо, по – вечірньому.Голий поправив пенсне на носі, оглядівся й сказав: – Растрелли будував. Це безсумнівно. Вісімнадцяте століття. – Який Растрелли? – відгукнувся Іона, тихенько кашлянувши. – Будував князь Антон Иоаннович, царство йому небесне, полтораста років тому. От як, – він зітхнув. – Пра – Пра – Прадід нинішнього князя.Усе повернулися до Іони. – Ви не розумієте, мабуть, – відповів голий, – при Антоні Иоанновиче, це вірно, але адже архітектор – те Растрелли був? А по – друге, царства небесного не існує й князя нинішнього, слава Богові, уже немає. Взагалі я не розумію, де керівниця? – Керівниця, – почав Іона й засопів від ненависті до голого, – із зубами лежить, помирає, до ранку скінчиться. А щодо царства – це ви вірно. Для який – кого його й немає. У небесне царство в срамном виді без штанів не ввійдеш. Чи не так я говорю?Молоді зареготали всі відразу, із тріском. Голий заморгав очами, настовбурчив губи. – Однак, я вам скажу, ваші симпатії до царства небесному й до князів досить дивні в теперішній час… І мені здається… – Киньте, товариш Антонов, – примирливо сказав у юрбі дівочий голос. – Семен Іванович, залиш, пускай! – прогудел зривистий бас.Пішли далі. Світло останньої зорі падало крізь сітку плющачи, що затянули скляні двері на терасі з білими вазами. Шість білих колон з різьбленими листами вгорі підтримували хори, на яких колись блищали труби музикантів. Колони підносилися радісно й цнотливо, золочені легонькие стільці чинно стояли під стінами. Темні грона кенкетов дивилися зі стін, і, точно вчора погашені, були в них обгорілі білі свічі. Амури вилися й запліталися в гірляндах, танцювала оголена жінка в ніжних хмарах. Під ногами розбігався слизький шашковий паркет. Дивна була нова живаючи юрба на чернополосных шашках, і важкий і похмурий здався іноземець у золотих окулярах, що відділилися від груп. За колонной він стояв і дивився зачаровано вдалину через сітку плющачи.У неясному говорі зазвучав голос голого. Повозивши ногою по лискучому паркеті, він запитав в Іони: – Хто паркет робив? – Кріпаки, – відповів неприязно Іона, – наші кріпаки.Голий посміхнувся осудливо. – Спрацьовано здорово, що й говорити. Видно, довго народ гнув спину, випилюючи ці штучки, щоб потім тунеядцы на них ногами шаркали. Онєгіни… трэнь… брень… Ночі безперервно, імовірно, танцювали. Робити – Те адже було більше нема чого.Іона про себе подумала: "От чума гола нав’язала, прости Господи", – зітхнув, покрутив головою й повів далі.Стіни зникли під темними полотнами в потьмянілих золотих рамах. Катерина Друга в горностаї, з діадемою на збитих білих волоссях, з насурмленими бровами, дивилася у всю стіну з – під важкої величезної корони. Її пальці, гостр і тонкі, лежали на ручці крісла. Юний кирпатий, із чотирикутними зірками на груди, красувався на масляному полотні навпроти й з ненавистю дивився на свою матір. А навколо сина й матері до самого ліпного плафона дивилися княгині й князі Тугай – Біг – Ординські зі своїми родичами.Відливаючи глянцем, чорніючи тріщинами, виписаний старанною кистю живописця XVIII століття по невірних переказах і легендам, сидів у тьмі згасаючі від часу полотна розкосий, чорний і хижий, у мурмолке з кольоровими каменями, із самоцвітною рукояттю шаблі родоначальник – володар Малої орди Хан Тугай.За полтысячи років дивився зі стін рід князів Тугай – Перегонів, рід знатної, лихої, повний князівської, ханських і царської кровей. Тьмяніючи плямами, з полотен вставала іст