Драматизм революційної дійсності в новелі Г. Косинки «В житах»

Новела Г. Косинки «В житах» — це як зупинена мить, це пошуки героєм порушеної гармонії. Герой-оповідач любить природу, тонко її розуміє, любить жіи ку, любить життя у всіх його проявах, а змушений переховуватися од усіх, вовком бродити в степу. Бо дезертир, котрому не зрозуміла, чужа й ворожа війна, від якої він прагне втекти, яку хоче забути, стоїть на межі життя і смерті.

«Треба рушать! Поснідать би не вадило, а? Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілиться з рушниці, наче в суху вербу і вигукує, стріляючи з ляку: «Стой, ні с мєста!»

У словах і в роздумах оповідача немає драматизму, навіть натяку на нього Але драматизмом просякнуто все — кожна фраза, кожен порух, кожен промінчик сонця, кожна комаха… Хіба йому, селянинові з діда-прадіда, природньо толочиш жита, ховаючись від озброєних людей невідомо за яку провину? Хіба зазвичай не готував би він косу о цій порі, коли вже жита почали наливатись?

«…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схиляється до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, покло нився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…»

Взагалі жито — це ще один образ у новелі Г. Косинки. Звичайнісінький (лик у канві новели набуває яскравої символіки. Жито (від слова «жити») стає єдиним свідком поневірянь героя. Саме жито і сонце стають своєрідними повіреними у всі земні таїни, а житнє поле у новелі Г. Косинки символізує життя. Це житіи байдуже сприймає смерть своїх дітей, спокійно дивиться на їхні радощі, щедро надає притулок у своїй гущавині «блудним синам»…

Драматизм становища героя підсилюється ще й тим, що він не скаржиться на долю, не шукає винних, навіть не прагне знайти причину його переховувань у жигах. Він просто хоче жити, хоче любити жінку і навколишню природу, а між жигами він хотів би пройтися з косою, а не толочити їх. Він так і називає жита своїм вірним товаришем: «Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий…»

Навіть почуття голоду не викликає у героя паніки (він до всього звик у своїй хліборобській долі!). Щоб приспати почуття голоду, подумав про багатія Дзюбу: «Мабуть, добре поснідав?». А от коли житами пройшла тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, оповідачеві зробилося на душі й боляче, і сумно. Герой із повагою ставиться до комуніста, бо пішов той на смерть сміливо, не просив пощади, плазуючи перед катами. Навпаки, пригадав революційну частушку і підморгнув героєві новели.

Зустріч дезертира з жінкою Уляною, яка стала чужою дружиною, але не забула ііого, ще більше розпалює в юнакові жагу до життя, бажання вистояти, вижити, адже світ — такий прекрасний: «П’яні жита, розступіться! Плювати на смерть Гострого, я співати хочу, чуєш, степе?»

Драму народу Г. Косинка розкриває вже в одній зі своїх ранніх новел «На золотих богів». Відтоді не зраджує типово романтичному стилю художнього мислення. У його творах сконцентрована широка картина народного лиха, а заблукані «лицарі темної ночі» — збірний образ нескореного українського селянства.