Повний зміст Вітер розповідає про Вальдемара До і його дочок Андерсен Г. – Х – Часть 1

ВІТЕР РОЗПОВІДАЄ ПРО ВАЛЬДЕМАРА ДО І ЙОГО ДОЧОК

Пронесеться вітер над травою, і по ній пробіжать брижі, як по воді; пронесеться над нивою, і вона схвилюється, як море. Так танцює вітер. А послухай його оповідання! Він співає їх, і голос його звучить по – різному: у лісі – так, у слуховых вікнах, щілинах і тріщинах стін – інакше. Бачиш, як він жене по небу хмари, точно череди овець?Чуєш, як він виє у відкритих воротах, начебто сторож сурмить у ріг? А як дивно гуде він у димоході, уриваючись у камін! Полум’я спалахує й розлітається іскрами, опромінюючи далекі кути кімнати, і сидіти отут, слухаючи його, тепло й покійно. Нехай розповідає тільки він один! Казок і исто – рий він знає більше, ніж всі ми, разом узяті. Слухай же, він починає оповідання!" В – В – Уу! Лети далі!" – це його приспів. – На березі Великого Бельта коштує старий замок з товстими червоними стінами, – почав вітер. – Я знаю там кожний камінь, я бачив їх всі, ще коли вони сиділи в стінах замка Марека Стига. Замок знесли, а камені знову пішли в справу, з них склали нові стіни, новий замок, в іншому місці – у садибі Борребю, він коштує там і понині.Знавав я й високошляхетні власники й володарок замка, багато їх по – колений змінилося на моїх очах. Зараз я розповім про Вальдемара До і його дочок!Високо тримав він свою голову – у ньому текла королівська кров. І вмів він не тільки оленів труїти так кубки осушувати, а дещо получше, а що саме – " поживемо – побачимо", проказував він.Дружина його, одягнена в парчеве плаття, гордо ступала по блискуче – му мозаїчній підлозі. Розкішна була оббивка стін, дорого плачено за витончені різьблені меблі. Багато золотий і срібного начиння принесло пані в при – даное. У льохах зберігалося німецьке пиво – поки там взагалі чтолибо хра – нилось. У стайнях іржали пещені вороні коні. Багато жили в замку Злодій – ребю – поки багатство ще трималося.Були в хазяїв і діти, три ніжних дівчини: Ида, Йоханна й Ганна Дортея. Я ще пам’ятаю їхні імена.Богатые те були люди, знатні, народжені й вирослі в розкоші. В – в – Уу! Лети далі! – проспівав вітер і продовжував своє оповідання: – Отут не траплялося мені бачити, як в інших стародавніх замках, щоб високошляхетна пані разом зі своїми дівчинами сиділа в парадному залі за прядкою. Ні, вона грала на звучній лютні й співала, так не одні тільки старі датс – кие пісні, а й чужоземні, на інших мовах. Отут ішло гостеванье й пиро – ванье, гості наїжджали й з далеких і із ближніх місць, гриміла музика, дзенькали келихи, і навіть мені не під силу було їх перекрити! Отут блискуче й тріском гуляла пиха, отут були добродії, але не було радості.Стояв травневий вечір, – продовжував вітер, – я йшов із заходу. Я бачив, як розбивалися про ютландский беріг кораблі, я пронісся над вересковой пустищем і зеленим лісистим узбережжям, я, засапавшись і отдуваясь, про – шумів над островом Фюн і Більшим Бельтом і влігся тільки в берегів Зе – ландии, біля Борребю, у чудовому дубовому лісі – він був ще цілий тог – так.По лісі бродили хлопці з околишніх сіл і збирали хмиз і вет – ви, самі великі й сухі. Вони верталися з ними в селище, складали їх у купи, підпалювали й з піснями приймалися танцювати навколо. Дівчини не відставали від хлопців.Я лежав сумирно, – розповідав вітер, – і лише тихенько дул на гілку, покладену найкрасивішим хлопцем. Вона спалахнула, спалахнула яскравіше всіх, і хлопця назвали королем свята, а він вибрав собі з дівчин королеву. Те – Те були веселощі й радості – більше, ніж у багатому панському замку Борребю.Тим часом до замка під’їжджала запряжена шестірнею золочена карі – та. У ній сиділа пані й три її дочки, три ніжні, юні, чарівних квітки: троянда, лілія й блідий гіацинт. Сама мати була як пишний тюльпан і не відповідала ні на один кніксен, ні на один уклін, якими при – ветствовали її селяни, що призупинили гру. Тюльпан немов боявся сло – мати своє тендітне стебло."А ви, троянда, лілія й блідий гіацинт, – так, я бачив їх всіх трьох, – чиїми королевами будете ви? – думав я. – Вашим королем буде гордий ры – цар, а те, мабуть, і принц!" В – В – Уу! Лети далі! Лети далі!Отож, карета проїхала, і селяни знову пустилися в танок. Пані робила літній об’їзд своїх володінь – Борребю, Тьеребю, всіх селищ окрест.А вночі, коли я піднявся, – продовжував вітер, – високошляхетна пані лягла, щоб уже не встати. З нею трапилося те, що трапляється з усіма людьми, нічого нового. Вальдемар До стояв кілька мінут серйозний і замислений. Горде дерево гнеться, але не ламається, думалося йому. Дочки плакали, двірня теж утирала очі хустками. Пані До поспішила далі із цього миру, полетів далі і я! В – в – Уу! -
сказав вітер.Я повернувся назад – я часто вертався, – проносячись над островом Фюн і Більшим Бельтом, і влігся на морський берег у Борребю, біля великолеп – ного дубового лісу. У ньому вили собі гнізда орлани, вяхири, сині ворони й навіть чорні лелеки. Стояла провесна. Одні птаха ще сиділи на яй – цах, інші вже вивели пташенят. Ах, як літали, як кричали пташині зграї! У лісі лунали удари сокир, дуби були приречені на зруб. Вальдемар До збирався побудувати дорогий корабель – військовий трипалубний корабель, його обіцяв купити король. От чому валили ліс – прикмету моряків, при – бежище птахів. Літали колами сполохані сорокопуди – їхнього гнізда були разо – рены. Орлани та інші лісові птахи втрачали своїх жител. Вони як очманілі кружляли в повітрі, кричачи від страху й злості. Я розумів їх. А ворони й галки кричали голосно й глумливо: "Крах! Геть із гнізда! Крах! Крах!"Посередині лісу, біля артілі лісорубів, стояли Вальдемар До й три його дочки. Всі вони глузували з диких лементів птахів, всі, крім молодшої, Ганни Дортеи. Їй було жаль птахів, і коли настала черга напівзасохлого дуба, на голих галузях якого тулилося гніздо чорного лелеки із уже виведеними пташенятами, вона попросила не рубати дерево, попросила зі слізьми на гла – зах, і дуб пощадили заради чорного лелеки – чи коштувало розмовляти через одне дерево!Потім пішло пиляння й рубання – будували трипалубний корабель. Сам лади – тель був незнатного роду, але шляхетної душі людин. Очі й чоло обли – чали в ньому розум, і Вальдемар До охоче слухав його оповідання. Заслухувалася їх і молоденька Ида, старша дочка, який було п’ятнадцять років. Лади – тель же, споруджуючи корабель для Вальдемара До, будував повітряний замок і для себе, у якому він і Ида сиділи рядком, як чоловік і дружина. Так воно й сталося б, будь його замок з кам’яними стінами, з валами й ровами, з ле – сом і садом. Тільки де вже горобцеві сунутися в танець журавлів! Як ні розумний був молодий будівельник, він все – таки був бідняк. В – в – Уу! Умчався я, розум – чался й він – не смів він більше там залишатися, а Ида примирилася зі сво – їй долею, що ж їй було робити?..У стайнях іржали вороні коні, на них коштувало подивитися, і на них гля – діли. Адмірал, посланий самим королем для огляду й покупки нового в – енного корабля, голосно захоплювався запопадливими конями. Я добре все чув, адже я пройшов за панами у відкриті двері й сипав їм під ноги золоту солому, – розповідав вітер. – Вальдемар До хотів одержати золото, а пекло – мирал – вороних коней, того – те він і нахвалював їх. Але його не зрозуміли, і справа не зладилася. Корабель як стояв, так і залишився стояти на березі, прикритий дошками, – ноев ковчег, якому не призначено було пуститися в шлях. В – в – Уу! Лети далі! Лети далі! Шкода було дивитися на нього!Зимою, коли земля лежала під снігом, плавучі льоди забили весь Бельт, а я наганяв їх на берег, – говорив вітер. – Зимою прилітали зграї ворон і воронів, одні чернее інших. Птахи сідали на занедбаний, мертвий, самотній корабель, що стояв на березі, і хрипнуло кричали про загуб – ленному лісі, про розорених дорогих їм гніздах, про безпритульних старий пти – цах про бездомних молодий, і все заради цього величного мотлоху – гордо – го корабля, якому не призначено вийти в море.Я вскрутил сніжний вихор, і сніг лягав навколо корабля й накривав його, немов хвилі, що розбушувалися. Я дав йому послухати свій голос і му – зыку бури. Моя совість чиста: я зробив свою справу, познайомив його з усім, що покладається знати кораблю. В – в – Уу! Лети далі!Пройшла й зима. Зима й літо проходять, як проношуся я, як проноситься сніг, як облітає яблуневий колір і падають листи. Лети далі! Лети далі! Лети далі! Так само й з людьми…Але дочки були ще молоді. Ида як і раніше цвіла, немов троянда, як і в той час, коли любувався нею будівельник корабля. Я часто грав її рас – пущеними русявими волоссями, коли вона задумливо стояла під яблунею в са – ду, не зауважуючи, як я обсипаю її квітами. Вона дивилася на червоне солныш – до й золотий небозвід, що просвічував між темними деревами й кущами.Сестра її, Йоханна, була як струнка блискуча лілія; вона була горда й гордовита й з такою ж тонкою талією, яка була в матері. Вона любила заходити у великий зал, де висіли портрети предків. Знатні дами були зображені в оксамитових і шовкових платтях і затканих перлами шапочках, що прикривали заплетені в коси волосся. Як прекрасні були вони! Чоловіки їх були в сталевій збруї або дорогих мантіях на білячому хутрі з високими стоячими блакитними комірами. Мечі вони носили н
е на попереку, а в лих – ра. Десь буде висіти згодом портрет Йоханны, якось буде выгля – діти її шляхетний чоловік? От про що вона думала, от що беззвучно шеп – талі її губи. Я підслухав це, коли ввірвався в зал по довгому проході й, перемінившись, понісся назад.Ганна Дортея, ще чотирнадцятилітня дівчинка, була тиха й замислена. Більші сині, як море, очі її дивилися серйозно й смутно, але на вус – тах пурхала дитяча посмішка. Я не міг неї здути, та й не хотів.Я часто зустрічав Ганну Дортею в саду, на дорозі й у поле. Вона збирала квіти й трави, які могли придатися її батькові: він готував з них питво й краплі. Вальдемар До був не тільки зарозумілий і гордий, але й учений. Він багато знав. Все це бачили, усе про це шепотілися. Вогонь палав у його ка – міні навіть у літню пору, а двері були на замку. Він проводив узаперті дні й ночі, але не любив поширюватися про свою роботу. Сили природи треба випробовувати в тиші. Незабаром, незабаром знайде він найкраще, саме дра – гоценное – червове золото.От чому з каміна валив дим, от чому тріскотіло й палахкотало в ньому полум’я. Так, так, без мене отут не обійшлося, – розповідав вітер. "Буде, буде! – гудів я в трубу. – Усе розвіється димом, сажею, золою, попелом. Ти прогориш! В – в – Уу! Лети далі! Лети далі!" Вальдемар До стояв на своєму.Куди ж поділися чудові коні зі стаєнь? Куди поділося ста – ринная золоте й срібне начиння із шаф? Куди поділися корови з по – лею, все добро й маєток? Так, все це можна розплавити! Розплавити в зо – лотом тиглі, але золота не одержати.Порожньо стало в коморах, у льохах і на горищах. Зменшилося людей, додалося мишей. Шибка лопне тут, трісне там, і мені вже не треба входити неодмінно через двері, – розповідав вітер. – Де ды – мится труба, там готується їжа, а отут димілася така труба, що пожирала всю їжу заради червового золота.Я гудів у кріпосних воротах, немов сторож сурмив у ріг, але отут не було більше сторожа, – розповідав вітер. – Я вертів баштовий флюгер, і він скрипів, немов сторож хріп на вежі, але сторожачи не було й там – минулого тільки пацюка так миші. Убогість накривала на стіл, убогість установилася в платтяних шафах і буфетах, дверях зривалися з петель, усюди з’явилися тріщини й щілини, я вільно входив і виходив, – розповідав вітер, – від – того – те й знаю, як усе було.Від диму й попелу, від турбот і безсонних ночей посивіли борода й скроні власника Борребю, пожовкло й избороздилось зморшками особа, але ока як і раніше блищали чекаючи золота, бажаного золота.Я пихкав йому димом і попелом в особу й бороду. Замість золота з’явилися борги. Я свистів у розбитих вікнах і щілинах, задував у скрині дочок, де лежали їх полинялі, зношені плаття – носити їх доводилося без кінця, без зміни. Так, не таку пісню співали дівчинам над колискою! Панське життя стало життям бідолашним. Лише я один співав там у весь голос! – розповідав вітер. – Я засипав весь замок снігом – говорять, начебто під снігом тепліше. Взяти дров нівідкіля було, ліс – те адже вирубали. А мороз так і тріскотів. Я гуляв по всьому замку, уривався в слуховые вікна й проходи, грався над дахом і стінами. Високошляхетні дочки поховалися від холоду в постелі, батько заліз під хутряну ковдру. Ні їжі, ні дров – от так панське життя! В – в – Уу! Лети далі! Буде, буде! Але господи – ну До було мало."За зимою прийде весна, – говорив він. – За нуждою прийде статок. Треба тільки трошки почекати, почекати. Маєток закладений, тепер самий час з’явитися золоту, і воно з’явиться до свята".Я чув, як він шепотів павукові: "Ти, старанний маленький ткач, ти вчиш мене витримці. Розірвуть твою тканину, ти починаєш із початку й дово – дишь роботу до кінця. Розірвуть знову – ти знову, не впавши духом, принима – ївся за справу. З початку, з початку! Так і треба! І зрештою ти будеш вознагражден".Але от і перший день паски. Задзвонили дзвона, заграло на небі сонце. Вальдемар До гарячково працював всю ніч, кип’ятив, прохолоджував, перемішував, возгонял. Я чув, як він зітхав у розпачі, чув, як він молився, чув, як він затримував подих. Лампа його потухла – він цього не помітив. Я роздмухував вугілля, вони кидали червоний відсвіт на його бліде як крейда особа із глибоко запалими очами. І раптом ока його ста – чи розширюватися усе більше й більше й от уже, здавалося, готове були выс – кочить із орбіт.Подивитеся в посудину алхіміка! Там щось мерехтить. Горить, як жар, чис – тое й важке… Він піднімає посудину тремтячої рукою, він із тремтінням у голосі викликує: "Золото! Золото!" У нього закружилася голова, я міг би сва – лити його одним подувом, – розпо
відав вітер, – але я лише подув на уг – чи й пішов за ним у кімнату, де мерзнули його дочки. Його камзол, бо – роду, скуйовджені волосся були обсипані попелом. Він випрямився й високо підняв скарб, укладений у тендітній посудині. "Знайшов! Одержав! Золо – те!" – закричав він і простягнув їм посудина, що іскрилася на сонце, але отут рука його здригнулася, і посудина впала на підлогу, розлетівся на тисячу осколків. Остання мильна булька надії лопнув… В – в – Уу! Лети далі! І я унесся із замка алхіміка.Пізньою осінню, коли дні стають коротше, а туман приходить зі сво – їй мокрою ганчіркою й вичавлює краплі на ягоди й голі суки, я повернувся свіж і бадьорий, провітрив і обдув небо від хмар і, до речі, пообломал гни – лые галузі – робота не ахти яка, але хтось повинен же її робити. У замку Борребю теж було чисто, немов виметено, тільки на інший лад. Недруг Вальдемара До, Ове Рамель із Баснеса, з’явився із заставної на именье: ті – перь замок і все майно належали йому. Я бив по розбитим ок – нми, ляскав старими дверима, свистів у щілини й діри: " В – В – Уу! Нехай не захочеться панові Ове залишитися отут!" Ида й Ганна Дортея заливалися гіркими слізьми; Йоханна стояла гордо випрямившись, бліда, до крові прикусивши палець. Але що користі! Ове Рамель дозволив панові До жити в замку до самої смерті, але йому й спасибі за це не сказали. Я все чув, я бачив, як бездомний дворянин гордо скинув голову й випрямився. Отут я з такою силою хльоснув по замку й старих липах, що зламав толстенную й анітрошки не гнилу галузь. Вона впала біля воріт і залишилася лежати, немов мітла, на випадок, якщо знадобиться що – небудь вимести. І вимели – колишніх власників.Важкий видався день, гірка година, але вони були настроєні рішуче й не гнули спини. Нічого в них не залишилося, крім того, що було на собі, так знову купленої посудини, у який зібрали з підлоги залишки скарбу, що так багато обіцяв, але не ніщчого, що дав. Вальдемар До сховав його на груди, взяв у руки посохнув, і от ніколи багатий власник замка вийшов зі своїми трьома дочками з Борребю. Я прохолоджував своїм подувом його горя – чие щоки, гладив по бороді й довгих сивих волоссях і співав, як умів: " В – В – Уу! Лети далі! Лети далі!"Ида й Ганна Дортея йшли поруч із батьком; Йоханна, виходячи з воріт, обер – нулась. Навіщо? Адже щастя не обернеться. Вона подивилася на червоні сте – ны, зведені з каменів замка Марека Стига, і згадала про його дочок. І старша, молодшу за руку взявши, Пустилася бродити з нею по світлу.Чи згадала Йоханна цю пісню? Отут вигнанниць було троє, так четвертий – батько. І вони поплелися по дорозі, по якій, бувало, їздили в кареті, поплелися в поле Смидструп, до жалюгідної мазанки, знятої ними за десять марок у рік, – новий панський маєток, порожні стіни, порожній посуд. Ворони й галки літали над ними й глумливо кричали: "Крах! Крах! Руйнування! Крах!" – як кричали птаха в лісі Борребю, коли дерева падали під уда – рами сокир.Пан До і його дочки відмінно розуміли ці лементи, хоч я й дул їм у вуха щосили – чи коштувало слухати?Так увійшли вони в мазанку, а я понісся над болотами й полями, над голи – мі кущами й роздягненими лісами, у відкрите море, в інші країни. В – в – Уу! Лети далі! Лети далі! І так рік у рік.Що ж сталося з Вальдемаром До, що сталося з його дочками? Вітер розповідає: – Останньої я бачив Ганну Дортею, блідий гіацинт, – вона була вже згорбленою бабою, пройшло адже цілих п’ятдесят років. Вона пережила всіх і все знала.На вересковой пустища біля міста Виборга стояв новий гарний будинок священика – червоні стіни, зубчастий фронтон. Із труби валив густий дим. Лагідна дружина священика й красуні дочки сиділи у вікна й дивилися по – верх кущів садового тернику на буре пустище. Що ж вони там бачили? Вони бачили гніздо лелеки, що ліпилося на даху напіврозваленої хатини. Весь дах поростив мохами й диким часником, і покривала – те хатину головним чином не вона, а гніздо лелеки. І воно одне тільки й лагодилося – його дер – жал у порядку сам лелека.На хатину цю можна було тільки дивитися, але вуж ніяк не торкати! Так – же мені доводилося дути тут з побоюванням! – розповідав вітер. – Тільки заради гнізда лелеки й залишали на пустищі таку руїну, не те давно б знесли. Сім’я священика не хотіла проганяти лелеки, і от хатина стояла, а в ній жила бідна баба. Своїм притулком вона була зобов’язана єгипетському птахові, а може, і навпаки, лелека був зобов’язаний їй тим, що вона заступилася колись за гніздо його чорного брата, що жив у лісі Борребю. У ті вре – міна убожіючи баба була ніжною дитиною, блідим гіацинт
ом високошляхетного квітника. Ганна Дортея пам’ятала все." Про – Ох! – Так, і люди зітхають, як вітер в очереті й осоці. – Про – Ох! Не дзвонили дзвона над твоею могилою, Вальдемар До! Не співали бідні школярі, коли бездомного власника Борребю опускали в землю!.. Так, всьому, всьому наступає кінець, навіть нещастю!.. Сестра Ида вийшла заміж за селянина. Це – Те й нанесло батькові самий жорстокий удар… Чоловік його до – чери – жалюгідний раб, якого пан може посадити на кобилку. Тепер і він, напевно, у землі, і сестра Ида. Так, так! Тільки мені, бідної, доля кінця не посилає!"Так говорила Ганна Дортея в жалюгідній хатині, що стояла лише завдяки лелеці.Ну, а про самої здоровій і сміливої із сестер подбав я сам! – про – должал вітер. – Вона нарядилася в плаття, що було їй більше по вку – су: переодяглася хлопцем і найнялася в матроси на корабель. Скупа була вона на слова, сувора на вид, але від справи не отлынивала, от тільки лазать не вміла. Ну, я й здув її у воду, поки не розпізнали, що вона жінка, – і добре зробив!Був перший день паски, як і тоді, коли Вальдемарові До здалося, що він одержав золото, і я услыхал під дахом із гніздом лелеки спів, останню пісню Ганни Дортеи.У хатині не було навіть вікна, а просто круглий отвір у стіні. Слів – але золотий самородок, зійшло сонце й заповнило собою хатину. Що за блиск був! Ока Ганни Дортеи не витримали, не витримало й серце. Впро – чим, сонце отут ні при чому; не опромінь воно її в той ранок, трапилося б те ж саме.По милості лелеки в Ганни Дортеи був дах над головою до останнього дня її життя. Я співав і над її могилою, і над могилою її батька, я знаю, де й та й інша, а крім мене, не знає ніхто.Тепер прийшли нові часи, інші часи! Стара проїзна дорога впирається тепер в обгороджене поле, нова проходить по могилах, а незабаром промчиться отут і паровоз, тягнучи за собою ряд вагонів і гуркочучи над могила – мі, такі ж забутими, як і імена. В – в – Уу! Лети далі!От вам і всій історії про Вальдемара До і його дочок. Розкажи її промінь – ше, хто зуміє! – закінчив вітер і повернув в іншу сторону.І слід його простиг.