Повний зміст Слон Куприн А. І – Часть 1

1Маленька дівчинка нездорова. Щодня до неї ходить доктор Михайло Петрович, якого вона знає вже давно. А іноді він приводить із собою ще двох докторів, незнайомих. Вони перевертають дівчинку на спину й на живіт, слухають щось, приклавши вухо до тіла, відтягають долілиць нижнє віко й дивляться. При цьому вони якось важливо посапують, особи в них строгі, і говорять вони між собою незрозумілою мовою.Потім переходять із дитячої у вітальню, де їх чекає мама. Самий головний доктор – високий, сивий, у золотих окулярах – розповідає їй про щось серйозно й довго. Двері не закриті, і дівчинці з її ліжка всі видно й чутно. Багато чого вона не розуміє, але знає, що мова йде про неї. Мама дивиться на доктора більшими, втомленими, заплаканими очами. Прощаючись, головний доктор говорить голосно: – Головне, – не давайте їй нудьгувати. Виконуйте всі її капризи. – Ах, доктор, але вона нічого не хоче! – Ну, не знаю… згадаєте, що їй подобалося раніше, до хвороби. Іграшки… які – небудь ласощі… – Ні, ні, доктор, вона нічого не хоче… – Ну, постарайтеся її як – небудь розважити… Ну, хоч чим – небудь… Даю вам слово честі, що якщо вам удасться неї розсмішити, розвеселити, – те це буде кращими ліками. Зрозумійте ж, що ваша дочка хвора байдужістю до життя, і більше нічим… До побачення, пані!2 – 2 – Мила Надя, мила моя дівчинка, – говорить мама, – чи не хочеться тобі чого – небудь? – Ні, мама, нічого не хочеться. – Хочеш, я посаджу до тебе на постельку всіх твоїх ляльок. Ми поставимо крісельця, диван, столик і чайний прилад. Ляльки будуть пити чай і розмовляти про погоду й про здоров’я своїх дітей. – Спасибі, мама… Мені не хочеться… Мені нудно… – Ну, добре, моя дівчинка, не треба ляльок. А може бути, покликати до тебе Катю або Женечку? Ти адже їх так любиш. – Не треба, мама. Правда ж, не треба. Я нічого, нічого не хочу. Мені так нудно! – Хочеш, я тобі принесу шоколаду?Але дівчинка не відповідає й дивиться в стелю нерухливими, невеселими очами. У неї нічого не болить і навіть немає жару. Але вона худне й слабшає з кожним днем. Що б з нею не робили, їй однаково, і нічого їй не потрібно. Так лежить вона цілі дні й цілі ночі, тиха, сумна. Іноді вона задрімає на півгодини, але й у сні їй бачиться щось сіре, довге, нудне, як осінній дощик.Коли з дитячої відчиненаі двері у вітальню, а з вітальні далі в кабінет, то дівчинка бачить тата. Тато ходить швидко з кута в кут і все курить, курить. Іноді він приходить у дитячу, сідає на край постельки й тихо погладжує Надины ноги. Потім раптом встає й відходить до вікна. Він щось насвистує, дивлячись на вулицю, але плечі в нього трясуться. Потім він квапливо прикладає хустку до одного ока, до іншому й, точно розсердься, іде до себе в кабінет. Потім він знову бігає з кута в кут і все… курить, курить, курить… І кабінет від тютюнового диму робиться весь синій.3Але один раз ранком дівчинка прокидається небагато бодрее, чим завжди. Вона щось бачила в сні, але ніяк не може згадати, що саме, і дивиться довго й уважно в очі матері. – Тобі що – небудь потрібно? – запитує мама.Але дівчинка раптом згадує свій сон і говорить пошепки, точно по секреті: – Мама… а можна мені… слона? Тільки не того, котрий намальований на картинці… Можна? – Звичайно, моя дівчинка, звичайно, можна.Вона йде в кабінет і говорить татові, що дівчинка хоче слона. Тато негайно ж надягає пальто й капелюх і кудись їде. Через півгодини він вертається з дорогою, гарною іграшкою. Це великий сірий слон, що сам качає головою й махає хвостом; на слоні червоне сідло, а на сідлі золотий намет і в ній сидять троє маленьких чоловічків. Але дівчинка дивиться на іграшку так само равнодушно, як на стелю й на стіни, і говорить в’януло: – Немає. Це зовсім не те. Я хотіла сьогодення, живого слона, а цей мертвий. – Ти подивися тільки, Надя, – говорить тато. – Ми його зараз заведемо, і він буде зовсім, зовсім як живою.Слона заводять ключиком, і він, погойдуючи головою й помахуючи хвостом, починає переступати ногами й повільно йде по столі. Дівчинці це зовсім не цікаво й навіть нудно, але, щоб не засмутити батька, вона шепотить лагідно: – Я тебе дуже, дуже дякую, милий тато. Я думаю, ні в кого немає такої цікавої іграшки… Тільки… пам’ятаєш… адже ти давно обіцяв звозити мене у звіринець подивитися на теперішнього слона… і жодного разу не повіз… – Але, послухай же, мила моя дівчинка, зрозумій, що це неможливо. Слон дуже великий, він до стелі, він не поміститься в наших кімнатах… І потім, де я його дістану? – Тато, так мені не потрібно такого великого… Ти мені привези хоч маленького, тільки живого. Ну, хоч от, от такого… Хоч