«Була б шия, а ярмо знайдеться»

Твір зароманом Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Автори подають широку передісторію села Піски ще з часів заселення Лівобережної України. « А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще невеликі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу… Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже».

Про часи найперших поселень мешканці села Піски вже й не пам’ятали. Ось і виникає питання, яке може бути поставлене як проблемне. Навіщо були потрібні авторам роману такі далекі екскурси в минуле, навіщо історія села Піски? Адже щоби показати моральну деградацію Чіпки — чи не досить було його історії у часовому відрізку одного цього життя? Але авторам для чогось потрібен був майже півторастолітній часовий зріз. Можна припустити, що тут дошукувалося витоків отих деформацій психіки й моралі, котрі давали потім такі пот-ворства, як пияцтво, розбій, убивства тощо.

За давніх-давен село було вільним, козацьким. Ільницький зауважує, що останнім носієм того козацького духу серед персонажів роману виступає січовик Мирін Гудзь, нутро якого так і не змирилося з неволею та господарсько-хліборобським способом життя, хоча й «заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати…».

Та не міг пережити він кріпаччини: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ».

З другої частини роману починається розвиток сюжетної лінії, зв’язаної з образами панів Польських, із закріпаченням піщан. Вилупок з тієї «голопузої шляхти», котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хліб, надбаний «хлопством», що після занепаду Польщі переметнулася під могутнє крило російського самодержавства — колишнього могутнього ворога, а тепер владики, — пан Польський «заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки дотерся до генерала… і до Пісок». У нових умовах «аристократом» міг стати будь-хто, бо в «Росії суспільне становище залежало від служби на державу, а не від походження чи родового маєтку».

Ніхто із піщан не передчував, якою національною бідою окошиться на них те ляське вислужування перед москалями. Один Мирін задумувався над тими історичними змінами в Україні: «З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали як один чоловік… Навіщо?.. На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено? Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурії

Ну й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… а через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… братове лихо — чуже лихої Немає єдності — чорт має й волії».

Не стало Січі, не стало волі на Україні. Втратило волю і село Піски. За «особливі заслуги» воно було подароване новоспеченому генералові із будівлями, землею і людьми. І почав генерал на волів перевиховувати, бо «знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш «ший!» — він шию підставив… А поки то він обходиться треба його силою неволити… Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити».

Москалі, поляки й жиди почали топтати національну гідність українців. Розділилося суспільство на національні кола: москалі — всьому голова, без їхньої доброї волі не можна й кроку ступити; ляхи — москальські підлабузники, господарі українських земель, запрягли українців у ярмо, жиди — прислужники ляхів, набудували шинків, почали споювати українських селян, гребти з них податки. І вся та братія господарює, багатіє, пролазить у владні структури, чваниться, вередує, зверхньо ставиться до українців. Всім їм добре на Україні, крім самих українців. Немає їм місця на рідній землі ніде, як тільки у ярмі чи соціальному, чи національному, чи культурному, чи політичному. Була б шия, а ярмо знайдеться. Приниження зазнають українці різних соціальних рангів. Так, генеральша не давала згоди на одруження своєї доньки із СаєнкОм, називала його хамом, обливанцем, Мазепою, лише за те, що він українець.

Вона довіку не пробачила йому, що він насмілився зневажити «честь» її давнього роду, побравшись із її донькою, і не дала за нею посагу.

«Заверховодили пани польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані».

Поступово змінювалася психологія українських селян. «Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували — наче так тому й треба! Стали тілько по шинках киснути… коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і березині від запою… не помагає.

Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки біліють. Стали прокидатись де-где й злодіячки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запирались, а тепер — і на засові страшно…».

Отож, селян заганяли у ярмо панщини, хлопців віддавали у москалі, дівчат брали у панські покої і плодили байстрюків. Українців обертали на покірних, безмовних, робочих волів різними шляхами, але нерозривно із русифікацією.