Повний зміст Ширше крок, Маэстро Шукшин У. М

Притворяшка Солодовників знову спізнювався на роботу. Спізнювався він майже щодня. Головлікар, товста Ганна Панасівна, говорила: – – – і Солодовників, напишу мамі!Солодовників бентежилася; Ганна Панасівна (Анфас – – – і називав її Солодовників у листах до колишніх однокурсників своїм, котрих доля теж розштовхала по таких же кутах; вони ще писали один одному, скаржилися й гострили) починала рухатися – – – і сміялася. Мовчачи. Їй подобалося бути наставником і заступником молодого лікаря, молодого дон – жуана. Солодовників же, награючи зніяковілість, жалував, що рідке дарування його – – – і подобатися людям – – – і пропадає зрячи: Анфас не могла зіграти в його долі скільки – небудь істотну роль; дай боже їй надалі й завжди добувати для лікарні спирт, камфору, листове залізо, радіатори для парового опалення. Це вона вміла. Ще вона вміла виколупувати апендицит, Солодовникову траплялося робити дещо посложнее, і він знову жалував, що ніхто цього не бачить. "Я отут ледве було не спокусився на аутотрансплантацию, – – – і писав він якось товаришеві своєму. – – – і Хотів більшу підшкірну загнати в руку – – – і начитався новинок, згадав наш старого. Але… і але: злякався. Ні, не те: глядачів ні, от що. Хучь бий мене, хучь ріж мене – – – і я актор. А моя дорогоцінна Анфас – – – і не аудиторія. Немає".Солодовників поспішав. Подумки він уже програв ранкову сцену з Ганною Панасівною: він насупиться винувато, сунеться до годинників… Взагалі він після таких сценок іноді почував себе досить погане. "Бридка натура, – – – і думав. – – – і Головне, навіщо! Адже навіть не в порятунок, адже не потрібно!" Але при цьому випробовував і якесь приємне почуття, отаке дороге серцю заспокоєння, що – – – і все в порядку, все понятно, справа чоловіче, неодружене.Солодовників вибіг на ґанок, відкрив важкі двері на пружині, притримав її, щоб не трахнула… І, роздягаючись на ходу, поспішив до вішалки в коридорі, И коли роздягався, побачив на білій стіні, протилежної вікну, великий – – – і у вікно – – – і жовтий квадрат. Світло. Сонце… І якось він відразу раптом спалахнув у свідомості, ця квадратна жовта пожежа, – – – і весна! Надворі бажана, мила весна, Летів по вулиці, хрумтів льодком, думав чорт знає про що, не помітив, що – – – і весна. А тепер… навіть зупинився з пальто в руках, задивився на жовтий квадрат. І радість, особлива радість – – – і якась теж ясна, надійна, що обіцяє й уперед теж тепло й радість – – – і штовхнулася в груди Солодовникова. У тих грудях билося жадібне до радості молоде серце. Солодовників навіть зачудувався й скоріше захотів зібрати воєдино всієї думки, зосередити їх на одному; от – – – і весна, треба тепер подумати й вирішити щось головне. Передчуття чогось гарного охопило його. Треба тільки, думав він, зібратися, міцно подумати. Усього двадцять чотири роки, спереду ціле життя, треба щось таке вирішити тепер же, коли й сила є, багато, і радісно, И весна. Треба почати жити крупно.Солодовників пройшов у свій кабинетик (у нього стараннями все тої ж найдобрішої Ганни Панасівни навіщо – те був свій кабинетик), сіл до стола й задумався, Не пішов до Ганни Панасівні. Вона зараз сама прийде.Ні про що певному він не думав, а всі жила в ньому ця радість, яка вломилася зараз – – – і з весною, світлом – – – і в душу, усе вникав він у неї, у радість, вслухувався в себе… І мимоволі став вслухуватися й у звуки за вікном: на жерсть підвіконня з бурульок, уже обігрітих сонцем, падали краплі, і мокрий звук, що шльопає, їх, такий несподіваний, дивний у цей ясний, сонячне ранок з легенею морозцем, став озиватися в серце – – – і кожним голосним ляпанцем – – – і радістю же. Ні, треба всі спочатку, думав Солодовників. Вистачить, Добре ще, що інститут закінчив, поки валяв дурня, в інших гірше буває. Він вірив, що почне тепер жити крупно – – – і самий час, весна: початок всіх початків. Відтепер беремо все у свої руки, вистачить. Двадцять п’ять плюс двадцять п’ять – – – і п’ятдесят. До п’ятдесятьох років треба мати… кафедру в Москві, зграю учнів і величезне число робіт. Не до п’ятдесятьох, а до сорока п’яти. Прийде, звичайно, попрацювати, але… чому б не попрацювати!Солодовників устав, пройшовся по кабинетику. Зупинився у вікна. Радість усе не вгамовувала. Величезна земля… Величезне життя. Але – – – і крок ширше, ширше крок, маэстро! Треба встигнути пройти далеко. І почнеться цей славний похід – – – і от звідси, від цієї весни.Солодовників знову підсів до стола, дістав ручку, пошукав папір у столі, не знайшов, вийняв з кишені записну книжку й написав на чистій сторінці:Відтепер буду так:Хо