Повний зміст Марсельєза Андрєєв Л. Н

Леонід Андреевмарсельезаэто була незначність: душу зайця й безсоромна терплячість робочої худоби. Коли доля глумливо й злобливо кинула його в наші чорні ряди, ми сміялися, як божевільні: адже бувають же такі смішні, такі безглузді помилки. А він – він, звичайно, плакав. Я ніколи в житті не зустрічав людини, у якого було б так багато сліз, і вони текли б так охоче – з очей, з носа, з рота. Точно губка, просочена водою й затиснута в кулака. І в наших рядах я бачив плачучих чоловіків, але їхньої сльози були вогонь, від якого бігли дикі звірі. Від цих мужніх сліз старіла особа й молоділи ока: як лава, викинута з розпечених надр землі, вони випалювали незгладимі сліди й ховали під собою цілі міста незначних бажань і дрібних турбот. А в цього, коли він поплаче, тільки червонів його носик так намокав хусточку.Імовірно, він сушив його потім на мотузочці, інакше звідки набрав би він стільки хусток?І в усі дні вигнання він тягався до начальників, до всіх начальників, які тільки минулого і яких він міг придумати, кланявся, плакав, клявся у своїй невинності, благав пошкодувати його молодість, давав обіцянки на все життя не відкривати рота інакше, як для прохань і славослів’їв. І ті глузували з нього, як і ми, і називали його "Маленька нещасна свиня", і кричали йому: – Агов ти, маленька свиня!І він слухняно біг на заклик: він думав щораз почути звістка про повернення на батьківщину, а вони тільки жартували. Вони знали, як і ми, що він не винний, але його борошнами вони думали налякати інших маленьких свиней, – начебто й так не досить боягузливі вони!Приходив він і до нас, гнаний звірячим страхом самітності; але суворі й замкнуті були наші особи, і марне він шукав ключа. Гублячись, він називав нас милими товаришами й друзями, а ми качали головою й говорили: – Дивися! Тебе почують.І він дозволяв собі дивитися на двері, ця маленька свиня. Ну хіба можна було зберегти серйозність!І ми сміялися відвиклими від сміху голосами, а він, підбадьорений і утішений, сідав ближче й розповідав і плакав про свої улюблені книжечки, що залишилися на столі, про своєї мамаше й братиків, про які він не знає, живі вони або вже вмерли від страху й туги.Під кінець ми його виганяли.Коли почалося голодування, його охопив жах – невимовно – комічний жах. Адже він дуже любив поїсти, бідна свиня, і він дуже боявся милих товаришів, і дуже боявся начальників: розгублено бродив він серед нас і часто витирав хусткою чоло, на якому виступило щось – сльози або піт. І нерішуче запитав мене: – Ви довго будете голодувати? – Довго, – суворо відповів я. – А потихеньку ви нічого ке будете їсти? – Мамаши будуть надсилати нам пиріжків, – серйозно погодився я.Він недовірливо подивився на мене, покачав головою й, зітхнувши, пішов. А на інший день заявив, зелений від страху, як папуга: – Милі товариші! Я теж буду голодувати з вами.І була загальна відповідь: – Голодуй один.І він голодував! Ми не вірили, як не вірите ви, ми думали, і то він їсть що – небудь потихеньку, і так само думали доглядачі. І коли під кінець голодування він занедужав голодним тифом, ми тільки знизали плечима:"Бідна маленька свиня!" И один з пас – той, що ніколи не сміявся, тужно сказав: – Він наш товариш. Пойдемте до нього.Він марив, і жалюгідний, як все його життя, було це нескладне марення. Про свої улюблені книжечки говорив він, про мамаше й братиків; він прогил пиріжків і клявся, що не винно, і просив прощення. І батьківщину він кликав, кликав милу Францію, – про, будь прокляте слабке серце людини! Він душу роздирав цим закликом: "Мила Франція!"Ми всі були в палаті, коли він умирав. Свідомість повернулася до нього перед смертю, і тихо він лежав, такий маленький, слабкий, і тихо стояли ми, його товариші. І всі ми, усе до єдиного, почули, як він сказав: – Коли я вмру, співайте треба мною Марсельєзу. – Що ти говориш! – викликнули ми, содрогаясь від радості й закипаючого гніву.І він повторив: – Коли я вмру, співайте наді ною Марсельєзу.І вперше трапилося так, що сухо були його глача, а ми – ми плакали, плакали все до єдиного, і, як вогонь, від якого біжать дикі звірі, горіли наші сльози.Він умер, і ми співали над ним Марсельєзу. Молодими й сильними голосами співали ми велику пісню волі, і грізно вторив нам океан і на хребтах валів своїх ніс у милу Францію й блідий жах, і кровавокрасную надію. І назавжди став він прапором нашим – це незначність із тілом зайця й робочої худоби й великою душою людини. На коліна перед героєм, товариші й друзі!Ми співали. На нас дивилися рушниці, зловісно клацали їхні замки, і гострі жала багнетів за