Щиросердечна драма Катерины – Островський Олександр

Конфлікт, що становить основу сюжету драми Островського «Гроза», виходить за межі п’єси. Це конфлікт між старим – патріархальними принципами, і новим – прагненням до волі. Цей конфлікт дуже важливий, але не менш значні протиріччя внутрішні, між почуттями й принципами людини

У темному царстві, царстві деспотизму, де «сльози ллються за запорами, невидим і нечутні», з’явилася героїня, що відрізняється своєю чистотою, поетично настроєною натурою. У цій винятковості й своєрідності характеру героїні полягає причина її глибокої життєвої драми

Образ Катерины характеризується безпосередністю, наївністю, ніжністю, прагненням до волі. У цьому образі Островський відбив моральну чистоту й красу російської жінки. Природа нагородила героїню чесністю, щирістю, гарячим серцем і, звичайно ж, твердістю характеру

Островський почав п’єсу на прекраснейшем бережу Волги, тим самим він прагнув увести глядачів в атмосферу життя містечка, створити те суспільне тло, без якого не можна зрозуміти драму Катерины. На перший погляд, життя міста не зливається із трагічною долею героїні, але Островський показує нам гнітючу силу суспільної думки, що в остаточному підсумку привела Катерину кобрыву.

Героїня спочатку не бажає зважати на суспільну думку калиновских обивателів: «Нехай усі знають, нехай усі бачать, що я роблю! Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?» Але їй не вдалося винести вага «людського суду»: «Всі й ходять за мною цілий день, і сміються мені прямо в очі…»

Драма Катерины відбувається на очах у міста. На людях вона зізналася в зраді чоловікові, на людях кинулася з обриву Вволгу.

Характер Катерины, яким він даний у драмі, розкриває перед нами чуйну натуру, здатну мінятися й боротися. Героїня представлена у всіляких емоційних станах – у тихій радості й у тузі, чекаючи щастя й у передчутті лиха, у сум’ятті почуттів і в пориві страсті, у глибокому розпачі й у безстрашній рішучості прийняти смерть

Із самого початку драми Катерина з подивом прислухається до того, що з нею відбувається: «Щось у мені таке незвичайне», «точно я знову жити починаю». Це відчуття виникає через Бориса (улюбленого її).

Спочатку Катерина намагається відігнати від себе навіть думка про нього: «Я його й знати не хочу!» Але вже в наступну мінуту вона зізнається: «Про чому не задумаю, а він так і коштує перед очами. І хочу себе переломити, та й не можу ніяк». Катерина залишається вірна собі, і «переломити» себе, тобто змінити своєму характеру, вона не може. Їй залишається тільки терпіти: «Уж краще я буду терпіти, поки терпиться».

Її терпіння випробовується вже незабаром, коли їй доводиться вислухувати Тихона, що говорить словами Кабановой. Катерина ображена тим, що вона сміє так безцеремонно вставати між нею й Тихоном. У сцені прощання із чоловіком чується не тільки острах залишитися наодинці зі спокусою, але й передчуття того непоправного, що трапиться після його від’їзду. Ще важливіше розпачлива, але щира спроба знайти близькість із Тихоном: «…як би я тебе любила…»

У монолозі із ключем Катерина намагається спочатку відволікти себе, але вона не може, та й не хоче себе обманювати: «Перед ким я причиняюся – те!» У цьому суть: причинятися героїня драми ні перед ким не буде, і тим більше перед собою. Опорна фраза монологу – «А гірка неволя, ох, як гірка». Гіркота неволі, бути може, і штовхнула героїню драми на крок, що виявився для неї фатальним. Монолог, що почався щиросердечним сум’яттям, завершується безповоротним рішенням: «Будь що буде, а я Бориса побачу!»

Коштуючи у хвіртки, Катерина усе ще сумнівається, чи треба їй іти на зустріч, але потім вирішує, всупереч усьому, піти велінню свого серця

У тім, що Катерина не побоялася «людського суду», ми можемо переконатися в сцені визнання. Для неї нестерпно те положення, у якому вона виявилася. Обманювати чоловіка їй не дозволяє чистота душі. Недарма вона відкрилася Варварі: « Обманювати – Те я не вмію, сховати – те нічого не можу». Після того як вона все розповіла, вона все – таки залишилася вірна своєму почуттю до Бориса. Катерина усвідомить злочинність своєї любові, але вона готова зневажити всім і зв’язати своє життя сним.

Кінець п’єси неоднозначний. З одного боку, він песимістичний, тому що закохані розлучені, а головна героїня гине, але, з іншого боку, смерть Катерины допомогла викрити «темне царство», що погубило її. Трагічний конфлікт живого почуття Катерины й мертвого укладу життя привів її кобрыву.

Катерина любить не так, як пересічна людина, вона готова на все заради улюбленого, навіть переступити священні для неї поняття про гріх і чесноту. Читачі й автор сходяться у своїй оцінці Катерины. Для нас вона не занепала жінка, а та, котра знайшла в собі сили боротися зі старими підвалинами життя, жінка, повна рішучості знайти своє щастя, нехай навіть таким несправедливим путем.